Сто цуценят

Казки Юйї Вісландер

Мама Му сиділа на камені і дивилася на садибу. Зима вже скінчилася, біля корівника стояли калюжі. Біля пташника, прогулюючись, щось клювали кури. Вони були дуже задоволені, бо просиділи в пташнику цілу зиму. Тиша та спокій. Від собачої будки долинали незвичні звуки.

Мама Му була щаслива.

— Сонце сяє, небо блакитне, трава виросла. Як гарно! – зітхнула вона. — Кури шукають хробачків. Які це милі птахи! А за будкою лежить пес з цуценятами!

Хоп-хоп-хоп. Це прилетів Ворон. Він сів поруч із Мамою Му.

– Привіт, Вороне. Рада тебе бачити! – радісно сказала Мама Му.

– Привіт, Мамо Му. Що-небудь трапилося?

— Сьогодні дуже приємно бути коровою. Настала весна, — сказала вона і змахнула передньою ногою. — А довкола багато заму-жуйних тварин!

Ворон почав швидко крутити головою.

– Де? Я бачу тільки корів та курей. І товстого пса. А весна була й учора.

З хати вийшла господиня з великою мискою і пішла до псів.

— А он господиня винесла корм, — сказала Мама Му.

Ворон злетів.

— Дякую, — сказав він.

– Але Ворон, – сказала вона, – це пес. Перед цим вона годувала курей, тепер прийшла черга пса.

– Кар-р-р! Черга курей та черга пса! А моя? У мене теж має бути черга. Іноді мене теж треба годувати! І як багато їжі їм дають!

Ворон зажурився.

Господиня зайшла за будку подивитися на цуценят, які спали на сонці. Ворон уважно стежив за нею.

– Як довго вона там. Карр! Думаєш, я зможу злітати туди до псів? — схвильовано запитав Ворон.

— Му-у-у, мабуть, зумієш, але…

— Думаєш, я встигну долетіти до миски з кормом? — Ворон злетів на огорожу.

У цей момент з-за будки вийшла господиня. За нею шкутильгало маленьке цуценя.

– Подивися, Ворон. Цуценятко!

— Значить, їсти будуть два пса, — пробурчав Ворон.

— А ось ще одне цуценя, Ворон! У собаки їх кілька. Троє псів! І ще один! – крикнула Мама Му.

– Чотири пси. — Ворон спохмурнів.

З будки вибігали все нові цуценята.

Вони стрибали та крутили хвостиками. Вони кусали одне одного за вуха, катулялися і перекидалися на землі.

— У житті не бачила нічого прекраснішого, — сказала Мама Му.

Ворон сидів на огорожі і дивився. Його крила звисали.

— Кар-р-р, у собаки може бути скільки завгодно цуценят, чи що? Тут їх понад сто.

– Ні немає. Ста цуценят тут немає, Вороне, — сказала Мама Му.

— Подумай тільки, що буде, коли вони захочуть їсти? Нікому більше нічого не залишиться! А коли вони захочуть пісяти? Вийде ціле озеро!

– Му-у, Ворон.

– Не купайся в ньому! Бр-р-р! — Ворон здригнувся.

– Перестань, – сказала Мама Му і відвернулася.

— Дуже багато псів, — сердито сказав Ворон. Потім він пожвавішав. – Кар-р-р! Я позичу!

— Му-у-у, що таке «позичу»? Я не розумію, – сказала Мама Му.

— Що ви розумієте, корови?.. Я хочу їсти. Там є корм. І ця малеча все не з’їсть. Ось я й позичу, тобто спробую позичити. Якщо це не смачно, я, звичайно, залишу їм усе, — сказав Ворон і махнув крилом.

— Му-у-у, гаразд. Але якщо це смачно?

— Цуценята маленькі, Мамо Му! Їм все не з’їсти. Їм треба допомогти. Ось тут я і з’явлюся. Тому що у мене дуже хороший апетит і я добрий.

– Добрий?

– Кар-р-р! У мене є одна вада. Я надто добрий. Іноді.

— Му-у-у, а скажи мені коли, наприклад? — тихо спитала Мама Му.

— Е-е-е… Коли… Якось… було… Кар-р-р! Я не можу це згадати зараз. Але це траплялось. Будь-який ворон завжди віддасть усе. Усім іншим. Але складність у тому, що їм нема що віддавати іншим. Завжди хтось встигає з’їсти швидше.

– Завжди? – Запитала Мама Му.

– Так. Завжди. Але якщо в мене колись з’явиться щось їстівне, то я буду дуже радий поділитися цим з ким-небудь.

Мама Му подивилася на цуценят. Вони зібралися біля миски з кормом. Дехто заліз у миску з лапами.

— Із псами? — запитала вона.

Ворон відвернувся і зморщив дзьоб.

— Тільки не з псами. Їх забагато.

— З курми в такому разі? – Запитала Мама Му.

— Їх уже нагодували! Господиня їх щодня годує! Немає жодної потреби. — Ворон розгнівався.

— З ким би ти поділився, Вороне?

Ворон почухав у потилиці і перевів погляд на небо.

— Е-е… у у… мда… кар-р-р… Наприклад…

Мама Му уважно дивилася на Ворона.

— Наприклад… — спитала вона.

Ворон подумав і швидко сказав:

— З мурахою.

— З одним мурахою, Ворон?

Ворон був дуже задоволений.

– Кар-р р! – сказав він. — І навіть якщо він захоче добавки, він її отримає. Я такий! Я добрий. Навіть надто добрий, як мені здається.

— Мама Му зітхнула. У цей момент у будинку відчинилося вікно кухні, де з’явилася господиня. У саду бавилася діти.

– Обід готовий! — гукнула господиня. – Йдіть сюди!

— Дякую, — відповів Ворон. І піднявся у повітря. — Бувай, Мамо Му.

– Ти куди зібрався, Ворон?

— Обід готовий, ти сама чула, — сказав Ворон.

Мама Му нахилила голову.

— Але ж цей обід не для тебе, Ворон.

— Для мене теж має бути обід! Колись і мене повинні погодувати! – Закричав він, розсердився і засмутився одночасно.

— Ох ці селянські жінки! Кар-р-р! Не знаю нічого гіршого! Все, що приготують, самі ж з’їдять! Нікому не дадуть навіть спробувати. А особливо ворону!

– Ворон! – тихо сказала Мама Му. Вона пожаліла його.

— Мені здається, селянам взагалі не треба заводити жінок, — продовжив Ворон, злісно дивлячись на вікно. — Вони поїдають усе їстівне в хаті і нікому не залишають. Ні! Якщо у світі є щось даремне, то це селянські жінки!

Він відвернувся і склав крила на грудях.

— Знаєш що, Вороне… — сказала Мама Му. Вона знайшла щось цікаве.

— Навіщо на світі існують селянські жінки? — повторював Ворон.

Хазяйка знову вийшла з дому і щось поклала на землю. Мама Му витягла шию, щоб краще бачити. Ворон уже нічого не бачив, нічого не чув. Він поринув у роздуми про селянських жінок.

— Ну, навіщо вони? Набагато краще купити трактор, — бурмотів він.

Мама Му продовжувала дивитися. Потім дуже м’яко сказала:

— Це тобі, Вороне. Вона щось поклала тобі.

Ворон усе ще сидів, відвернувшись. І дивився просто перед собою.

– Для мене? – тихо сказав він.

– Му.

Ворон повернувся і побачив, що господиня щось поклала на землю, потім почала витирати руки об фартух і дивитись на небо.

– Кар-р-р! Це для мене?!

– Так, Вороне, – сказала Мама Му. — На небі нема ні курей, ні собак, ні корів. Отже, це тобі. Мені здається, це схоже на млинці з шинкою.

Ворон злетів. Він був безмірно щасливий і заспівав:

— Шинка і млинці!

Яка смакота.

Він став літати довкола Мами Му.

– У тебе не буде кетчупу, Мамо Му? З кетчупом це така смакота!

— Ні, кетчупа немає, — сказала Мама Му і засміялася.

Ворон продовжував літати та співати:

– Якщо кетчупу немає,

Я й без нього з’їм усе.

Бувай! – прокричав він і полетів частуватися.

Дуже швидко розправившись з їжею, він повернувся і сів біля Мами Му. Він був дуже щасливий. І облизував дзьоб.

— Слухай, Мамо Му. Я не розумію одного. Як селяни обходилися би без своїх чарівних дружин? Таких милих. І працьовитих. І добрих. Я повторю те, що говорив багато разів: нехай буде більше жінок! Продай трактор, заведи ще одну жінку! Селянські жінки – йе-йе!

— І це ти завжди говорив? – засміялася Мама Му.

– Я ситий. Мені пора додому. Бувай!

Хоп-хоп-хоп. Ворон покричав і відлетів. Він зробив коло навколо будинку селянина.

— У мене тут є одна річ! – крикнув він у повітрі, приземлився на миску з млинцями і ретельно оглянув її. Потім доклював найменші крихти. І вона стала такою чистою, що жодна курка не змогла б знайти там хоч щось.

Мама Му дивилася на нього з радістю.

— Маленька мисочка з млинцями, в потрібний час, може багато чого змінити на цьому світі, — сказала Мама Му.

Але Ворон цього не почув. Він був уже далеко у своєму Воронячому лісі.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 14

Поки немає оцінок...

“Мама Му на дереве”

Джуджа Висландер

Видавництво: “Азбука”, 2009 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: