ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Стракалас і Макалас

Пятрас Цвірка

Жили собі колись по-сусідськи два товариші — Стракалас і Макалас. Гарно жили, з самого малечку дружили. Якщо один колов кабана чи хрестини влаштовував, то неодмінно сусіда запрошував. Через таку їхню дружбу в селі казали:

— Якби Стракаласа обрали королем, то Макаласу треба було б бути королевою.

Та ось біда — товариші були вперті, як цапи, та обидва хвальки. Коли Стракалас твердив, що в Америці корови літають, то хоч кілок у нього на голові теши, він нізащо не поступиться. А якщо Макала скаже, що в Туреччині в полі ростуть свердла й молотки, то хоч убий його — на своєму стоїть.

Якось Стракалас з Макаласом зібралися до лісу по дрова.

Пройшли трохи, Макалас зупинився й питає:

— Бачу, сусіде, ти нову сокиру купив?

— Купив, купив,— відповідає Стракалас,— такої сокири ще ніхто в світі не мав. І хліб нею можна різати, й каміння колоти.

— Ну, щоб уже така була, нізащо не повірю,— каже Макалас.— Такої сокири, як у мене, ніде немає. Як раз точилом проведеш, то і бороду можна голити.

— А моїй і точило не треба: лише дмухну з одного боку та з другого — і готово,— веде своєї Стракалас.

— А я тільки лезом доторкнуся до якогось дерева, так воно і впало,— доводить Макалас.

— Е, та твоя сокира моїй не рівня! — не погоджується Стракалас.— Учора вийшов я дровець нарубати, лише встиг наміритися, а береза хрясь — і навпіл.

Так, розхвалюючи свої сокири, сусіди підійшли до однієї садиби.
Біля шляху ріс красивий молодий сад. Макалас і не помітив як розмахнувся і одним махом занапастив молоду яблуньку.

— Хіба не я казав тобі, що моя сокира сама рубає. Лише доторкнувся, так і повалив.

Стракалас також підскочив і, зблиснувши сокирою, зрубав дві яблуньки.

— А що я тобі казав! Одну рубонув, а дві лежать.

З хати вибіг господар з синами. Відняли сокири в Стракаласа і Макаласа та добре їх відлупцювали.

Надійшла осінь. Стракалас з Макаласом почистили рушниці і пішли на полювання. Тільки вони вийшли, Макалас і каже:

— От ведмедя укладемо! Він від нас не втече.

— Що нам один ведмідь! Підкосимо п’ятьох! — вихваляється Стракалас.— Ще замолоду, пригадую, виходив на годинку пополювати й приносив з десяток зайців.

— А я замолоду як полював, то й воза доводилося брати, щоб тих зайців додому доправити,— не вгамовувався Макалас.

— Правду кажучи, я свою здобич і на двох возах не міг доправити. Брав лише найжирніших зайців, а худих — сотнями воронам залишав.— А колись одним дробом у чотирнадцять качок на болоті влучив! — хвалився Стракалас.

— Е, братику, то ще не поталанило. От у мене якось дроби закінчилися, так я у ствол засунув гвіздок. Та як пальну — двох зайців підкосив ще й лисячого хвоста до ялини пришпилив,— не вгавав Макалас.

— Ну, то все казна-що! — бурмотів Стракалас.— Минулого року я у ствол набив перцю, лаврових листочків, солі та як стрелив — сім гусок впали обскубані, обсмалені, сіллю і перцем посилані.

— По правді, сусіде,— каже Макалас,— цим личило пишатися б не мисливцю, а кухарю. Справжньому мисливцю найважливіше метке око. А я і за гін можу в шапку влучити!

— Коли ти вже про метке око почав, то слухай мене: я із заплющеними очима в шапку влучу, але, коли ти такий хитрий, то влуч хоч у гудзик штанів!

— Не сміши,— регоче Макалас.— Я тобі за п’ятсот кроків крильце мухи прострелю.

Отак гаряче сперечаючись, сусіди дійшли до однієї садиби. У дворі на натягнених мотузках саме провітрювався одяг та подушки.

Стракалас скинув рушницю і, прицілившись у кожуха, вистрілив.

— Хіба я не казав, що у гудзик за п’ятсот кроків влучу! — загомонів Стракалас.

Макалас прицілився і прострелив одну подушку.

— Хіба не казав я тобі, що крильце мухи прострелю! — закричав Макалас.

Зачувши стрілянину, збіглися люди. Побачили, якої шкоди непрохані гості заподіяли, вхопили хто що бачив і прогнали мисливців. Ще й рушниці в Стракаласа і Макаласа відібрали та добряче обох висікли.

Надійшло літо. Макалас пішов косити жито. Косить він жито, раптом, де не візьмись, Стракалас тут як тут.

— Чого тобі поспішати, сусіде? Хай підсохне жито, хлібець буде пухкіший,— радить Стракалас.

— Треба поспішати,— пояснює Макалас,— скоро задощить. Уже хмарки збираються.

— Де ті хмарки? Ніякого дощу не буде! — суперечить Стракалас.

— Ти мені що хоч кажи, але я краще до дощу встигну. Вже і ворони прокаркали, отож неодмінно буде дощ,— не погоджується Макалас.

— Що ти, сусіде! Якщо мій півень у піску не купається, то ще довго буде ясна погода,— товкмаче Стракалас.

— Геть зі своїм півнем! — лютує Макалас.— От я тобі кажу, що сьогодні ввечері піде дощ. Зміну погоди я своїми кістками відчуваю.

— Що там кістки! Скажімо, я понюхав і вже знаю, яка погода буде. Ось сьогодні вранці понюхав і пере-конаний, що ще три дні буде ясно.

— Я і без нюху знаю, що збирається на дощ!

Сусіди сперечалися до вечора. Макалас так і не звіз своє збіжжя. Наступного дня вже Стракалас твердив, що після обіду буде дощ, а Макалас доводив, що не буде.

Кілька днів сусіди теревенили про зміну погоди. Аж раптом линув дощ і лив три дні. Зустрівшись через три дні, сусіди знову сперечалися про погоду, аж поки не пішов дощ. Тепер Стракалас і Макалас занапастили жито. І обидва залишилися без хліба.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Звірі музиканти“
Пятрас Цвірка
Збірка
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: