Страшні гості

Жив собі хлопчик Гульк. Так називали його батьки, бо він до того швидко й тихенько вмів зникати з очей, що годі було його й шукати. Це був, мабуть, найспритніший малюк у світі. Часом шукають його, шукають, а він гулькне кудись – і нема. Мати, було, аж хрипне, його кличучи, а він, наче нічого не сталося, – гульк! – з-підстола вилазить.

Ось через те всі й звали його Гульком.

Найбільшою втіхою для Гулька було так заховатися, щоб усі його шукали. Ніщо тоді не допомагало: і просили його вийти, і умовляли, і лаяли, та він ні на що не зважав, а сидів собі десь у схованці. Навіть били його – та все дарма. Було, час уже обідати, всі поспішають руки мити і Гулька кличуть, а він сховається десь за ящиком з дровами біля плити, причаїться там, аж подих затамує, і радий-радісінький, що це через нього такий галас здійнявся.

Увечері покладе його мати в ліжко і вийде на мить батька покликати, щоб той синкові “на добраніч” сказав, а Гульк тим часом гулькне із свого ліжка, видереться швиденько на шафу і сидить собі там, втішається, що батьки по хаті бігають, шукають його, кличуть.

Та найгірше було в школі. Тільки-но вчитель викликав Гулька і хотів про щось спитати, тільки-но вчитель бачив його на місці, і раптом Гулька вже нема! А він, виявляється, проліз аж під п’ятьма партами і сховався за ногами учнів.

А то навіть під учителів стіл сховається, – тихенько туди гулькне, поки вчитель щось на дошці пише, й сидить. І завжди Гульк так непомітно й тихо це робив, що навіть його товариші дивувалися і один в одного питали: куди це Гульк зник? А саме це його найбільше тішило.

Минав час, однак ні лайка, ні кара не відучили Гулька завжди кудись зникати. Але що далі, то менше знаходив Гульк нових схованок. Чи то вдома, чи в садку, а надто в школі, дорослі вивчили з часом усі його схованки. Вже не було куща, де б він не ховався, чи шафи, на яку б він колись не вилазив, чи дверей, за якими б він ще не стояв. Як тільки Гульк зникне, дорослі одразу ж обійдуть усі куточки, де він колись ховався, і миттю знайдуть його. “Вилазь, Гульку, і ось тобі ляпанець, заробив. Ти ж знаєш, що ховатися не слід”.

І Гульк посмутнів. Не через ляпанці – це мить, та й переболіло, – а тому, що більше не міг знайти жодного куточка, де б його не відшукали. Ходить він скрізь, заглядає в усі скриньки, шухляди і думає: “От якби я був такий маленький, щоб міг сюди влізти!” Або зазирає в грубку чи в плиту і мріє про те, щоб стати завбільшки з жаринку.

Але це були тільки мрії, нічого з Гульком цікавого не сталося, і врешті він так засумував, що навіть до своїх улюблених печених яблук став байдужий. Або пригощає його крамар цукерками, а Гульк тільки скаже: “Ой, ті цукерки!¹’ – і не візьме жодної.

І вдень і вночі він тільки й марив хоч раз у житті так сховатися, щоб його ніхто не побачив і не знайшов. Лиш тоді він був би справді щасливий.

Якось у неділю Гульк лишився по обіді сам удома. Батьки кудись поїхали, а піти до хлоп’ят у село Гульк не міг, бо надворі весь час періщив дощ. Підсунувши стільчика до вікна, Гульк дивився, як по калюжах стрибали спочатку дрібні, а дедалі більші бульбашки. Потім Гульк узяв свою коробку з фарбами і намалював на ній справжню картину: там було й сонце, й місяць, і безліч зірок, що посміхалися одна до одної і кружляли у веселому танку. Але малювати зірки було дуже важко, – поки ті зубчики на кожній виведеш! – і тому Гульк часто відпочивав і дивився у вікно на дощові бульбашки.

І от, якось глянувши у вікно, Гульк побачив, що хвіртка відчиняється, так, ніби хтось заходить у двір. Проте нікого не було видно. Але собака, що сидів на ланцюгу, раптом кинувся і загавкав, наче у дворі був хтось чужий. Та раптом він заскавчав, ніби його хтось ударив, і злякано поліз у свою будку.

Усе це здалося хлопчикові дуже дивним. Він мерщій гулькнув за завіску й сховався так, щоб бачити увесь двір, а самому бути невидимим. Але він нічого не побачив. Тільки собака й досі скавучав у будці та на калюжах танцювали бульбашки. І все-таки Гулькові здавалося, що по їхньому двору ходить хтось чужий.

Трохи згодом йому навіть здалося, ніби хтось зазирає у вікно. Та хоч як пильно придивлявся Гульк крізь завіску, він бачив тільки прозору шибку й струмені дощу надворі.

“Що воно за чудасія, – думав Гульк. – Хтось там є, але ж його не видно. Мабуть, він краще за мене вміє ховатися”.

Раптом хтось відчинив двері до кухні. Гульк дивився так, що йому аж сльози набігли на очі, але знову нікого не побачив. А двері тим часом гарненько зачинилися, наче хтось натиснув на клямку.

“Безперечно, хтось увійшов, – подумав Гульк, – хоч я його й не бачив. Ну, коли він так ховається, то і я не дурний!”

І – гульк! – хлопчик гулькнув у велику шафу й щільно причинив за собою дверцята. Гульк знав, що крізь шпарку для ключа він напевне побачить усе, що робитиметься в кімнаті.

Спочатку нічого особливого не було видно, та раптом хлопчик помітив, що двері з кухні дуже тихо й поволі прочиняються. Він бачив на власні очі, як хтось натиснув клямку, але руки, яка це зробила, не було видно. Оце то дивина! Надзвичайно вражений і схвильований, Гульк аж подих затамував.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6