ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Стриборів ліс

Івана Брлич-Мажуранич

Забрів одного разу якийсь хлопець у Стриборів ліс, не знаючи, що ліс той зачарований і всякі дива в ньому кояться. Ставалися дива там добрі, а бувало й навпаки.

І мусив ліс лишатися зачарований, доки зайде до нього той, хто свої власні страждання не згодиться проміняти на найбільше щастя світу.

Нарубав хлопець дровець і сів на пеньку спочити. Був чудовий зимовий день. Коли це з пенька виповзла гадюка і стала ніжитись біля нього. Але то була не справжня гадюка, а людина, за злосливість проклята і в гадюку перетворена; визволити її міг тільки той, хто б із нею одружився. Виблискує гадюка сріблом на сонці та все юнакові у вічі дивиться.

— Яка гарна гадючка! Я б таку й додому собі взяв,— промовив юнак жартома.

«Оцей йолоп і визволить мене собі на горе!» — подумала гадюка, швиденько перекинулась на дівчину-красуню й стала перед хлопцем.

Рукави в неї були білі та мережані, немов метеликові крильця, ніжки тоненькі, панські. А що вона зле мала на думці, то лишився їй у вустах гадючий язик.

— Ось яка я! Бери мене до себе додому й одружися зі мною! — мовила гадюка-дівчина хлопцеві.

Якби це був рішучий та догадливий юнак, то він замахнувся б на неї обухом сокири й гукнув: «А я не збираюся з лісовим чудовиськом одружуватись!»,— і стала б знову дівчина гадюкою, сховалася б під пеньок — та й по всьому.

Але це був добродушний, несміливий та сором’язливий хлопець, ніяково було йому не вдовольнити її бажання, бо ж заради нього вона обернулася на дівчину. Та й уподобав він її, гарна з обличчя здалася, де вже йому, недосвідченому, було знати, що у неї там у вустах заховано.

Узяв він дівчину за руку й повів додому. А;жив той хлопець зі своєю старою матір’ю і шанував її дуже.)

— Ось, мамо, невістка вам буде,— мовив хлопець, заходя-чи до хати.

— Слава богу, синку,— відказала мати й поглянула на красуню-дівчину. Старенька була мати й мудра, тож вона відразу побачила, що там у невістки у вустах заховано.

Пішла невістка перевдягатися, а мати й каже синові:

— Гарну ти собі наречену обрав, тільки придивися, синку, чи не гадюка вона?

Син мало не скам’янів з подиву. Звідки вона дізналася, що то гадюка? Розлютився серцем і подумав: «Моя мати, либонь, відьма». І зненавидів її.

Почали вони жити втрьох, але що то за життя було! Невістка виявилась язиката, злостива й зажерлива.

Була в їхнім краї стрімчаста скеля, висока-висока, аж під хмару; от невістка і загадує якось старенькій принести снігу на вмивання з вершечка тієї скелі.

— Та туди ж немає стежки, на таку височінь,— одмовляє стара.

— А ти візьми з собою козу, вона тебе поведе. Там, де коза вгору, ти сторчголів долу,— веде своєї невістка.

Був і син при цьому, зареготав на ту мову, аби догодити жінці.

Дуже це засмутило матір, і вона відразу подалася на скелю по сніг, бо не жаль їй стало після цього власного життя.
Важко довелося старенькій, та все-таки принесла вона снігу з підхмарної скелі.

Другого дня загадує невістка бабусі:

— Піди на озеро. Там є ополонка. Злови коропа на обід.

— Провалиться крига піді мною, потону я в озері,— каже старенька.

— Зате короп порадіє, що ти з ним потонеш! — глузує невістка.

І знову син зареготав, а мати зажурилася й пішла тої ж миті до озера. Тріскає крига під старою, плаче вона, і сльози на щоках у неї замерзають.

«Краще вже загинути мені»,— думає бабуся, ідучи по кризі.

Але ще не вийшов час їй померти. Пролітала над нею чайка, рибину в дзьобі тримаючи. Вислизнула рибина з пташиного дзьоба й упала старенькій під ноги, а та її підняла п віднесла невістці.

Третього дня сіла мати біля вогню полатати синові сороч¬у. Побачила те невістка, підскочила, вихопила в неї з рук сорочку й гримнула:

— Облиш-но, сліпа старчихо, це не твій клопіт!

І не дала матері синову сорочку полатати.

Велика туга пойняла серце старенької, вийшла вона з хати, сіла на лавці, дарма що зима люта, й стала благати допомоги.

Коли це бачить — прямує до неї вбоге дівча, в самій лиш сорочці подертій, плечем синім од холоду світить, бо рукав одірвався. Але всміхається дівча приязно, такої воно доброї вдачі. Під пахвою жмуток трісочок тримає.

— Може, купите, бабусю, трісочок? — питає дівча.

– Нема в мене грошей, донечко, але, як хочеш, я тобі рукавчик пришию,— каже сумно старенька, показуючи голку з ниткою, що ними хотіла синову сорочку полатати.

Пришила старенька рукав, а дівча їй жмуток трісочок дало, подякувало й пішло радіючи, що плече не мерзне.

Увечері наше невістка матері:

— Ми підемо в гості до куми, а ти щоб води нагріла, доки вернемося.

А була невістка страшна ненажера, все дивилася, де б його задурно наїстися.

Пішли молоді, а мати взяла зі жмутка трісок одну та й розклала вогонь у кухні, а сама пішла по дрова.

Порається вона в дровітні й чує, як у кухні щось тріщить та клацає: клац! клац!

— Хто це там? — питається стара з дровітні.

— Домовички! Домовички! — озвалися з кухні слабенькі цвіркотливі голосочки, немов ото горобці заджеркотіли під стріхою.

Зчудувалася стара, що це їй проти ночі чується, й зайшла до кухні. А там у вогнищі саме зайнялися тріски, а круг полум’я танцюють домовички, маленькі чоловічки, кожен півліктя завбільшки. Вбрані вони в кожушки, шапки та червоні черевички, самі як пломінчики червоні, волосся й борідки в них попелясто-сиві, а оченята гарячі, немов жаринки.

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки“
Збірка
Редактор – Т. Г. Сидоренко
Видавництво: “Веселка”
1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: