TOU

Стриборів ліс

Івана Брлич-Мажуранич

Ще і ще виходять вони з полум’я, з кожної тріски по одному. І тільки вилупиться такий чоловічок, одразу починає реготатися й верещати; беркицяються вони, повискують з радощів, хапаються за руки. І ось уже закружляло коло по попелі, попід полицю, через стілець, через горнята, по лавці! Грай! Витанцьовуй! Швидше! Хутчіш! Повискують, верещать, штовхаються, викривляються.

Сіль розсипали, квас перекинули, борошно роздмухали — і все те від щирих веселощів. Вогонь палахкотить і сяє, тріскотить і гріє. Дивиться й дивиться старенька на все те, і не жаль їй ані солі, ані квасу, радіє вона з тих веселощів, що послано їй на втіху.

Здається старенькій, ніби помолодшала вона, засміялася, як горлиця, схопилася, немов дівчинка, й, приставши до кола, почала витанцьовувати з домовичками. Але журба із серця не щезла зовсім, і це було так сумно, що коло враз і спинилося. Тоді старенька попрохала домовичків:

— Чи не могли б ви мені допомогти побачити язика в невістки? Тоді б я синові сказала, що на власні очі бачила, може, він і схаменувся б.

І стала розповідати старенька домовичкам усе як було. Посідали домовички навколо вогнища, ніжки до вогню поспускали, притулилися одне до одного, немов реп’яшки зчепилися, слухають стареньку та все голівками хитають з подиву. Хитають голівками, а червоні шапчини їхні жаром жаріють, немов вогонь палахкотить.

Коли старенька скінчила свою розповідь, озвався один з домовичків, Малік Тінтилінич на ім’я:

— Я тобі допоможу! Злітаю до вирію й принесу звідти сорочачих яєць. Підкинемо їх квочці, а коли сороченята вилупляться, піддасться невістка спокусі, схоче, як кожна лісова гадюка, поласувати сороченятами та й висолопить язика.

Усі домовички аж вереснули з радощів, що Малік Тінтилінич таке вигадав. Верещали б вони й далі, та з гостей уже повернулася невістка з калачем. Кинулася розлючена до дверей — побачити, хто то в кухні верещить. Та тільки-но розчахнула двері — шурх! — спалахнуло полум’я, схопилися домовички, тупнули як один ніжками, злетіли над полум’ям, попід стелю, а там рипнули дошки — і не стало домовичків.

Один тільки Малік Тінтилінич не тікав, а сховався в попелі.

Коли ото так зненацька бурхнуло вгору полум’я, а двері вдарились об одвірок, перелякалася невістка так, що сіла мішком на долівку. Розвалився в неї калач у руках, розсипалися коси, попадали гребінці, а сама вона витріщила очі й галасує від злості:

— Що це тут коїлося, стара нікчемо?

— Вітер полум’я роздмухав, коли ти двері відчинила,— відказує старенька стримано.

— А що це в попелі? — знов доскіпується невістка, показуючи на червону п’ятку одного з черевичків Маліка Тін- тилінича.

— Жаринка,— відмовляє мати.

Але невістка не повірила, підвелася, як була розпатлана, й приступила ближче. Підсунула вона свого носа до попелу, а Малік Тінтилінич випручав ніжку й хвицьнув її по носі. Заголосила невістка, обличчя в неї в сажі, на розпатланих косах — попіл.

— Що це тут коїться, стара нікчемо? — скиглить невістка.

— Либонь, каштан розпукнувся в жару,— відказує старенька, а Малік Тінтилінич аж душиться від сміху в попелі.

Пішла невістка вмитися, а мати показала Маліку Тінтилі-ничеві, де невістка вмостила квочку, щоб були курчата на різдво.
Тої ж ночі приніс Малік сорочачих яєць і підкинув їх квочці замість курячих.

Звеліла невістка старенькій пильнувати квочку і негайно сповістити, як тільки вилупляїься курчата. Закличе тоді невістка все село подивитися, які курчатка вона має на різдво, коли ні в кого їх не буде.

Наспів час, повилуплювалися сороченята. Сказала старенька невістці, а та скликала сусідок. Зійшлися кумасі й сусідки, і мале, і старе; був тут і сип старенької. Звеліла невістка принести кубельце до сіней.

Принесла старенька, підняла квочку — а в кублі заскрекотіло щось, а потім хутко повискакували з нього голі сорочеята.

Побачивши сороченят, невістка-гадюка забулася на мить і виказала свою гадючу вдачу, погналася по сінях, наче в лісі, за сороченятами, висунувши тонкого шпичастого язика.

Заверещали кумасі й сусідки і притьмом позабирали своїх дітей додому, бо пересвідчилися, що то справді була лісова гадюка.

А мати, радіючи, підійшла до сина та й каже:

— Заведи її, синку, туди, де знайшов, адже тепер ти на власні очі бачив, кого в хаті тримаєш та годуєш.

І мати хотіла обійняти сина.

Але син її зовсім дурний і впертий чоловік був, не вірить він ні матері, ні сусідам, ані власним очам. Замість витурити жінку-гадюку, він став на матір кричати:

— Звідки ти сорочепят дістала в цю пору, стара відьмо? Ану забирайся геть з моєї хати!

Отепер мати вже побачила, що годі тут сподіватися на правду. Заплакала вона невтішно і стала благати, щоб не вигонили її з хати вдень, аби не бачили в селі, якого сина викохала.

Дозволив син, щоб мати до вечора лишилася вдома.

А як поночіло, взяла старенька крихту хліба в торбу та кілька трісочок, що їй убога дівчина принесла. Та й пішла, плачучи, із синової хати.

І тільки вона переступила поріг, згас вогонь у вогнищі. Зосталися син із невісткою самі в темній хаті, й аж тепер відчув син, який великий гріх учинив проти матері, і покаявся гірко. Але не сміє він жінці про все сказати, бо полохливої вдачі. Натомість мовить їй:

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки“
Збірка
Редактор – Т. Г. Сидоренко
Видавництво: “Веселка”
1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: