TOU

Стриборів ліс

Івана Брлич-Мажуранич

— Ходімо слідом за матір’ю, побачимо, як замерзатиме вона на морозі.

Схопилася радо зловтішна невістка, дістала кожухи, вдяг-лися вони й пішли назирці за старенькою. А та йде собі засмучена полем, крізь ніч, крізь сніги.

Як вийшла на стернище розлоге, холоднеча її така скувала, що й ступити далі не здолає. Дістала вона з торби трісочок, розгребла сніг і запалила багаттячко, щоб нагрітися трохи.

Зайнялися тріски, аж диво: стали з них вискакувати домовички. Стрибають з вогню просто в сніг, а за ними слідом іскри шкварчать навсібіч серед темної ночі.

Любо це бачити старенькій, заплакала б оце від зворушення, що не кинуто її саму в дорозі. А домовички купляться біля неї. та сміються, та свистять.

— Любі мої,— каже старенька,— не до веселощів мені зараз, допомогли б ви мені ліпше у скруті.

Розповіла вона домовичкам, як її син дурноголовий ще більше озлився на неї, коли сам, як і все село, пересвідчився, що в його жінки гадючий язик.

— Вигнав він мене, тож хоч ви допоможіть, як можете.

Мовчать домовички, струшують сніг з черевичків, не знають, як зарадити біді.

Аж тут озивається Малік Тінтилінич:

— Ходімте-но до Стрибора, володаря нашого. Він у всякій скруті порадить.

Миттю виліз Малік на глодину, заклав пальці в рота, свиснув, і відразу з мороку пічного, з тиші прибіг до них олень, а з ним дванадцятеро білочок.

Посадили стареньку на оленя, а домовички посідали на білочок і рушили до лісу Стриборового.

Їдуть вони крізь ніч, на голові в оленя роги гіллясті, і на кожнім ріжку — зірочка. Сяють роги оленячі, вказують путь, а за ним мчать дванадцятеро білочок, і в кожної очка, немов самоцвіти. Мчать вони, квапляться, а за ними невістка з сином біжать, аж духу їм не стає. Так дісталися вони до лісу Стриборового, й поніс олень стареньку через ліс.

Упізнала невістка й поночі, що то Стриборова пуща, де її колись за гріхи було заклято. Але така вона люта була, що ні усвідомити свої нові гріхи не була спроможна, ані побоятися відплати за них. Ще й раділа вона, міркуючи:

«Пропаде стара недотепа в цім лісі, повнім чарів усяких». І дедалі прудкіше бігла за оленем.

А тим часом олень домчав стареньку до Стрибора, що був лісовий володар. Жив він серед лісу в дуплі дуба-велетня, де містилося сім золотих палаців, а ще село, срібними гратками обгороджене. Перед найрозкішнішим палацом сидів Стрибор на престолі, в червоному плащі.

— Поможи старенькій, пропадає вона від невістки-гадюки,— кажуть домовинки Стриборові, низько вклонившись йому разом із бабусею.

І розповіли все як було. А невістка й син теж підкралися до дуба, зазирають крізь якусь шпарину всередину, дослухаються.

Як скінчили домовинки свою розповідь, Стрибор і каже:

— Не сумуй, старенька! Облиш ти невістку, нехай живе собі, як знає, доки знов її злостивість приведе туди, звідки дочасно вибралася. А тобі допомогти не тяжко. Дивись, он село, сріблом обгороджене!

Поглянула старенька — аж то її рідне село, що в ньому вона замолоду жила, і саме свято в селі. Дзвони видзвонюють, скрипки грають, пісні лунають.

— Зайди за огорожу, вдар у долоні й ураз помолодієш. Житимеш у рідному селі, порозкошуєш іще радощами молодості, як п’ятдесят років тому! — провадить Стрибор.

Зраділа старенька безмежно, побігла до огорожі, руками вхопилася за срібну хвіртку, тоді раптом щось згадала та й питає Стрибора:

— А що ж буде з моїм сином?

— Не кажи дурниць, старенька! — відмовив Стрибор.— Звідки ти щось знатимеш про свого сина? Він залишиться у цьому часі, а ти повернешся до своєї молодості!

Почувши це, замислилась старенька. А тоді помалу пішла назад од гратованої огорожі, підійшла до Стрибора і вклонилася низенько:

— Дякую тобі, любий пане, за все добро, що його ти мені пропонуєш. Але я волію лишитися зі своїм горем і знати, що є в мене син, аніж дістати всі блага й багатства світу та позабути про нього!

Щойно вимовила старенька ці слова, зойкнула страховинно вся пуща, пропали всі чари лісу Стриборового, бо віддала старенька перевагу стражданням своїм тяжким перед найбільшим щастям світу.

Захиталась уся пуща, провалилася земля, зник у прірві велетень-дуб з палацами й селом, срібними гратами обгородженим, не стало Стрибора й домовичків, вискнула невістка зпоза дуба, обернулася в гадюку й шмигнула в нору, а мати з сином опинилися самі серед лісу.

Упав син навколішки перед матір’ю, спідницю їй цілує, а тоді взяв її на руки й поніс додому. Ще вдосвіта вони повернулися щасливо. Благає син прощення в матері, а вона й забула вже про його гріхи.

За якийсь час одружився син з отим убогим та щиросердим дівчам, що привело колись домовичків до їхньої хати. І досі живуть вони щасливо всі разом, а зимовими вечорами охоче заходить до них погрітися й Малік Тінтилінич.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки“
Збірка
Редактор – Т. Г. Сидоренко
Видавництво: “Веселка”
1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: