TOU

Суботня гора

Польські народні казки

В одному селі жила старенька вдова. Було в неї троє синів, яких вона дуже любила. Кожен із синів мав своє ремесло.

Старший вивчився грати на органі й став органі­стом. Такий він був мудрий та вчений, що міг прочитати кожну книжку, навіть писане міг розібрати, і за це люди дуже його шанували. Сам ксьондз частенько запрошував грамотія до себе.

Середульший брат служив у війську. Був він хоробрим солдатом, бага­то мандрував по різних країнах, багато бачив такого, про що вдома ніко­ли й не чули, й за це його теж усі шанували.

А менший брат був собі простий селюк, орав землю, як дід його та батько, і не дуже дослухався, що там говорять його брат-органіст та брат-солдат. За це вони його зневажали й частенько звали дурнем.

Але всі три брати щиро любили свою матір, шанували її, дбали, щоб їй добре жилося на старість.

Та от сталося нещастя. Захворіла старенька мати вночі: такий біль її схопив, що вона, стогнучи, побудила синів Поставали хлопці над її ліжком у великій тривозі, бо не знали, як допомогти хворій, що робити.

Брати мої, я залишусь біля матері, пильнуватиму, від ліжка не ві­дійду, а ви мерщій біжіть до баби-віщунки, яка живе в лісі біля старої могили — нехай прийде, може, порадить щось,— сказав органіст.

Брати побігли до старої могили, де жила в малесенькій хатині ота ба- ба-віщунка. Знайшли бабу й повели її до села.

Підходять до хати — дивляться: органіст стоїть біля воріт.

— Ну що? Як мамі? — питаються брати.

— Мабуть, їм краще стало, бо вже й стогнати перестали. Лежать ти­хенько в ліжку, певно, сплять,— каже органіст.

Зайшла баба до хати, торкнула хвору за руку й мовила, похитавши головою:

— Справді, неньці вашій краще стало й нічого в неї не болить, бо вона вмерла.

Почувши це, брати тяжко заридали. І так вони плакали й тужили, що баба-віщунка зласкавилася над ними.

— Що ж, — сказала вона. — Коли вже вам так шкода своєї неньки, можна ще повернути її до життя. Допомогти їй може одна-однісінька крапля живої води, що за трьома ріками, за трьома борами б’є з-під гово­рящего дерева на Суботній Горі. На тому дереві сидить зачарований со­кіл. Туди піти й назад повернутися можна за сім днів. Але багато на ту гору ходило, а назад ще ніхто не повертався. Хто хоче зійти на вершину гори, мусить простувати прямо-прямісінько, хоч би що на тій дорозі його спіткало. Крий боже, ліворуч або праворуч збочити чи назад оглянутися— тієї ж хвилини вростеш каменем у землю! І стільки на тій горі страхіть, що відколи світ стоїть, ніхто ще до вершини її не доходив. Отож, як хоче котрий з вас спробувати щастя — нехай вирушає по живу воду. Принесе хоч краплину — мати оживе. Йти треба на південь — там і дорога є.

Ледве баба вийшла за двері — почали брати радитись. Кожен хотів по­датися на Суботню Гору, хоч би які там страхіття траплялися дорогою; кожен хотів принести матері живу воду. Та всіх переконав середульший брат.

Ви ж чули, брати мої любі, що в подорож мусить іти великий смі­ливець — отож це припадає мені. Я вже не раз дивився смерті у вічі, і ніяких отих страхіть не злякаюсь, самого чорта прожену з дороги. Піду, а за тиждень чекайте мене з живою водою для нашої матері.

І попрощавшись з братами, припнув до пояса великий меч та й рушив до Суботньої Гори — навпростець на південь.

Минув день, минув другий і третій, уже й тиждень доходив кінця. Бра­ти біля воріт виглядали солдата, проте його як не було, так і не було.

Коли минув тиждень, вони побігли до баби-віщунки спитатися, чому так довго немає брата.

Даремно ви його чекаєте,— каже баба,— вже він більше ніколи не повернеться.

— Стоїть, мабуть, на Суботній Горі, врісши каменем у землю.

Тяжко засмутилися брати, а, повертаючись додому, почали сперечатися: кому ж тепер іти по живу воду для матері? Тут органіст як гримне на брата:

— Та що ти кажеш, дурню?! Щоб ти чогось домігся там, де твій сере­дульший брат нічого не вдіяв! Хіба ж там потрібна така голова, як твоя? От я заговорю до тих страховищ по-латині — де вони зразу й дінуться!

І, взявши в руку кропило, а за пазуху — молитовник, рушив у дорогу на південь.

Знов минув день, потім другий, третій, нарешті й цілий тиждень… Да­ремно менший брат виглядав біля воріт старшого — його не видно було й не чути! Знову хлопець побіг до баби.

— Не чекай його марно,— каже баба,— вже він ніколи не повернеться. Стоїть він на Суботній Горі, каменем врісши у землю.

Дуже засмутився хлопець, але гаяти часу не став. Щодуху побіг до хати, взяв буханець хліба, через плече перекинув косу та й попрямував на південь, до Суботньої Гори.

Ішов менший брат день, і другий, і третій: троє річок переплив, три великі бори перейшов. На третій день, коли вже заходило сонце, став він під Суботньою Горою.

Глянув— а гора така височезна, що й вершини не видко за хмарами. Вперлася вона в самісіньке небо, а навколо з усіх бо­ків чорніє ліс. Величезні дуби, сосни, буки, ялини наче ростуть одне на одному: дерево стирчить над деревом, чимраз вище й вище.

Між ними і за ними — хащі тернини, глоду та всякого отруйного зілля. Лежать по­валені скелі, зелені од моху, а в розколинах отруйні змії та усяке гаддя мостять гнізда й люто сичать. Страх навіть глянути, не те що йти, а тут— ні стежки, ні дороги.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Польські народні казки”
Упорядник – М. Пригара
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1980 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: