Сукня для весни

На кінець лютого вже побільшало в Сонця роботи. Хоч і вечори коротшали, проте сідало до верстата, брало човник зі срібною шпулею і: гуп-гуп, гуп-гуп — стукав верстат.

— Жж-жжух, жж-жжух… жжж-жжжух, — літав із кінця в кінець веселий човник і прибивав до зеленої основи тонюсіньку срібну ниточку. Дивилося Сонце на тканину і дихнути зайвий раз боялося: така ніжна виходила вона, така гарна! Славна буде для Весни сукня!

Як тканини вже було доволі, взяло Сонце золоту голку з ниткою і засіло за шиття. Рубчик тонкий-тонюсінький, навіть і не видно. Бо що краще сукня, то пишніш усе розквітне на землі. Як же скучили за весною ліси і поля, городи і ріки!

Якось увечері стомлене Сонце тихо припливло до хати. Випило цілий жбан липового меду, відновило сили, відпочило трішки і подумало, що настав час обнову Весні віднести. Відчинило шафу і… ой, лишенько! Сукня зникла!

— Хто?! — почервоніло від гніву Сонце. — Хто посмів зазіхнути на мою працю?

— Я скажу, я бачив, — озвався павучок Підплетинка. — Сьогодні вдень, коли ви були на роботі, прилетіла до
терему донька Зими Завія, відчинила шафу і зареготала: «Не поткнеться Весна без нової сукні на землю! Ми з матінкою будемо і далі володарювати»…

— Он воно що! — засмутилося Сонце. — Що ж тепер буде? Другу сукню виткати і пошити не встигну, часу обмаль…

— Я знаю, хто нам допоможе, — пролунав тихий голос.

— Хто?

— Та синок твій, Золотий Зайчик, — мовив павучок Підплетинка. — Ох і знудився він у своєму золотому глечику…

— Але ж він ще такий малий… — завагалося Сонце.

— Зате спритний!

— Мамо, пустіть! — долинуло з глечика благальне, — я вже всі сни передивився!

— Гаразд, малий! Виходь хутчій!

І в цю ж мить з глечика вискочив Золотий Зайчик. З довгими вушками, куцим хвостиком і непосидючими лапками.

— Ти повинен пробратися до палацу Завії зовсім непомітно, — порадило Сонце. — А то скрижанієш від її погляду. Візьми ось горіхову шкаралупку. Покладеш туди сукню. Гляди ж, не загуби! — Сонце вкинуло шкаралупку в торбинку, повісило ту торбинку на шию синочку і погладило по голівці.

Скакав Зайчик зимовим лісом, а за ним вервечка темних слідів лишалася. То сніг розтавав від гарячих лапок. Озирнеться Зайчик і подумає: «Треба хутчій бігти, щоб Зима не встигла слідів помітити». Ніби золотий вихорець котився, а за ним, затамувавши подих, стежили всі мешканці лісу Тільки Завія нічого не знала. Разом з матінкою-Зимою милувалась у своєму палаці ніжною сукнею Весни. Врешті- решт сказала доньці Зима:

— Ходімо їсти морозиво. Я наготувала його цілий жбан, ти сьогодні заробила ласощів.

Всілися за крижаний стіл і не помітили, як у вікно вскочив Золотий Зайчик. Обережно скинув з шиї торбинку, і за мить чудова сукня була вже в горіховій шкаралупці. Спробуй тепер наздогнати!

Незабаром Сонце постукало у вікно маленького зеленого будиночка, оповитого білосніжним цвітом конвалії.

— Приміряй вбрання, Веснонько!

Глянули всі на юну красуню в обнові і зрозуміли — весна буде щедрою, веселою, дружною, бо сукня вдалася!

Вклонилася Весна Сонцю, Золотому Зайчику, павучкові Підплетинці і ступила ніжками в зе’лених черевичках на землю.

Там, де ступала, з’являлись проталини, в них відкривали очка-синьоочка проліски, білі підсніжники, сонечками палали кульбабки. На всенький ліс защебетали птахи.

— Що там за галас? — покинули їсти морозиво Завія і Зима. Визирнула Завія у вікно і за голову вхопилася:

— Ой, леле! Пропали ми, мамо!

Стала біля вікна і Зима:

— Нічого, дочко! Не побивайся! Відпочинемо добре, та й знову на землю прийдемо. — Зітхнувши, додала:
— Воно ж таки й справді спочити хочеться…