Сумний місяць

Коли ясного вечора ти підводиш з подушки голову і дивишся на небо, тобі посміхається дядечко Місяць і радісно блимають оченятами зорі. Зірок видимо-невидимо. Ми навіть не можемо їх усіх полічити, бо, мабуть, і чисел не вистачить. Та одиноко мандрує небом Місяць. Дивно, чи не так? Може, йому сумно в самотині? Адже всі тримаються одне одного — зорі на небі, птахи у леті, листя на дереві…

І справді, одного вечора Місяць засумував.

— А може, десь є ще один місяць, точнісінько такий, як я, і може, йому теж сумно, — сказав сам собі Місяць і вирішив пошукати друга.

Він ходив по небу із краю в край, поглядав на долини і гори, пронизував промінням кожен ліс, зазирав навіть у високі димарі, але там не було нікого.
Мандруючи, Місяць поспішав то за одною, то за іншою хмарою, але ніде не бачив свого родича. Не було його ні на землі, ні на небі.

Аж раптом — що це? Далеко, на землі, на околиці невеличкого міста, посеред галявинки виблискує золотисто-жовте кружало. Місяць! Невже ще один місяць? Авжеж, та ще й точнісінько такий, як на небі! Вони були дуже схожі між собою, ніби дві краплі води

Місяць спустився додолу і побачив, що його друг живе у маленькому прозорому джерельці. Обоє зраділи, що зустрілися. І щойно. Місяць на небі починав сміятися, посміхався і місяць у воді. Тепер кожного вечора Місяць на небі приходив привітати свого друга. Звичайно, тоді, коли хмари не оповивали міста, лісу і галявинки з кришталево-чистим джерелом.

А час минав. Прийшла зима, скувала джерельце кригою та ще й накинула на нього теплий сніговий килим. Не бачив Місяць більше свого друга. Шукав він його, шукав та й почав з нетерпінням чекати весни, бо вірив, що весною неодмінно побачить свого товариша.

І весна-красна прийшла, як завжди, після зими. Та несподівано налетіли суховії. Джерело посеред галявини, оповитої зеленню, висохло. Коли весняного вечора Місяць досяг знайомого місця, де він колись зустрівся з другом, там панувала темінь. Не було джерела, не було кружала місяця, що колись приязно посміхався.

— Де ж ти, друже, маленький місяцю? — запитав Місяць.

Але ніхто не відповів йому. Знову засмутився Місяць, бо ж доведеться самому мандрувати небом.

— Нерозумний ти, Місяцю! — казали йому зорі. —Ти можеш знайти собі друга у кожному морі, у кожному озері і навіть річці. Ти можеш знайти багато друзів, адже щоразу виникають нові моря і народжуються величезні водоймища. А скільки зір мерехтить навколо тих місяців — точнісінько таких, як і на небі!

Але ці друзі не цікавили Місяця. Вони були дуже неспокійні, після кожного повіву вітру хвилі змінювали свої обличчя.

—Де ж мій маленький друг, золотаво-кулястий місяченько, що усміхався мені з джерела? Він був такий тихий і добрий!—вигукнув Місяць зорям і побіг шукати друга у високості.

А люди на землі здивовано говорили:
— Що сталося з Місяцем? Мчить так, ніби щось загубив!

Вони не знали, що Місяць загубив друга, а це — найбільша втрата на світі.

Місяць дуже сумував, але все-таки сподівався. Невтомно шукав і шукав. Пропливав над усіма долинами і горами, пронизував промінням кожен ліс, зазирав у димарі і заходив до кожного покою. І от у якійсь світлиці віднайшов-таки свого друга. Той посміхався йому з великого дзеркала і був такий гарний та привітний і точнісінько такий, як Місяць, що мандрував небом.
Місяць на небі дуже зрадів. І вечорами, коли не було ні хмаринки, приходив у гостину до свого друга.
У якій хатині живе друг Місяця? Ми не знаємо. Може, в твоїй, може, в моїй, а може, в якійсь іншій? Може. Та байдуже. Добре, що друзі зустрілися знову!