Сила та кмітливість

Ішов одного разу лісом селянин. Раптом назустріч йому – вовк. Побачив селянина і каже:

– Ну, готуйся до смерті: зараз я тебе з’їм!

– Що я тобі зробив? – Запитує селянин. – За що ти хочеш мене занапастити?

– А ти не знаєш?

– Ні не знаю. Зроби милість, скажи!

– Сьогодні вранці ти не дав мені виспатися в заростях ялівцю. У мене досі болить голова від звуку твоїх труб!

– Любий мій, подумай, що ти кажеш! Які там звуки труб? Адже я тільки висморкався.

– Що б там не було, все одно я тебе зараз з’їм!

– Ну, хто сильніший, той завжди правий, – сказав селянин. – Нічого з тобою не вдієш: якщо хочеш з’їсти мене – їж. Тільки дозволь мені спочатку вмитися біля струмка, а то я запилився і забруднився.

– Ну так і бути, йди до струмка, умийся, – дозволив вовк.

Сів він осторонь і почав чекати. А селянин пішов до струмка, нахилився, ніби й справді вмивається, а сам непомітно відламав товсту палицю.

– Чи ти готовий? – Запитує вовк.

– Готовий, – відповідає селянин.

Підійшов він до вовка, схопив лівою рукою його за хвіст, а правою почав бити палицею та примовляти:

– У тебе сила – у мене розум! У тебе зуби – у мене кмітливість!

І так неабияк віддубасив вовка, що в того на боках вовни не залишилося.

Рвався, рвався вовк, нарешті рвонув так, що хвіст у нього відірвався. Вовк утік, а хвіст залишився в руках у селянина. Поклав він вовчий хвіст у свою сумку і пішов, посміюючись, далі.

А вовк незабаром схаменувся і став вити – скликати інших вовків:

– Гей, вовки, біжіть швидше до мене!

На його виття зібралося так багато вовків, що й не порахуєш.

Розповів їм куций вовк, що з ним людина зробила.

Завили вовки і кинулися наздоганяти селянина.

Почув селянин вовче виття і зрозумів, що вовки його наздоганяють.

Недовго роздумуючи, виліз він на високу сосну і сів на товсту гіляку. Сидить, дивиться вниз.

Підбігли вовки, стали навколо сосни, дивляться на людину, клацають зубами. Стоять та змовляються.

– Треба його з дерева стягнути!

– Треба треба, та як стягнемо?

Довго думали вовки, що робити. Нарешті найстаріший сказав:

– Нехай один вовк стане під сосною, йому на спину стане другий, а на другого – третій, на третього – четвертий, на четвертого – п’ятий, – словом, скільки буде потрібно, щоб дістатися до гіляки, на якій людина сидить… Тут ми його і стягнемо вниз!

Це дуже сподобалося вовкам, особливо куцому.

Він відразу став під сосною і звелів іншим вовкам ставати йому на спину:

– Дістанемо негідника і розірвемо на шматочки!

Ось вовки і полізли один на одного – все вище та вище, все вище і вище…

Ось уже видерся і останній вовк, збирається схопити селянина…

Бачить селянин, що справа погана, та не розгубився – дістав із сумки вовчий хвіст, кинув його вниз і крикнув:

– Гей, куций! Ось твій хвіст! Бери його! Може, знову приставиш!

Зрадів куций, кинувся за своїм хвостом. Тут усі вовки і посипалися на землю, ледь собі шиї не звернули!

Завили від злості і побігли наздоганяти куцого: адже з його вини все це сталося!

А селянин спустився з сосни і щасливо повернувся додому.