Син рабині та птах зимирик

Колись давно-давно був у хана птах Зимирик. Щоранку цей птах розповідав ханові найцікавіші новини з усього світу. Та одного разу чарівний птах зник. Хан втратив апетит і сон, посилав у всі кінці світу джигітів, та Зимирика ніде не знаходили. Тоді хан зібрав усіх людей зі свого царства и звернувся до них:

– Тому, хто знайде мені Зимирика, віддам половину ханства.

Кожному, хто вирушав на пошуки, хан дарував прудкого рисака чи невтомного іноходця. Почув це і син рабині, Бекджал. Узяв юнак у руки палицю, скинув на плече рушницю й подався шукати Зимирика.

Ходімо ж і ми услід за Бекджалом.

Іде Бекджал удень і вночі, не піддається страшній втомі, не зважає на лютий голод. Коли це скачуть прямо на нього шестеро круторогих гірських козлів. Скинув Бекджал до плеча рушницю, аж кричать до нього архари:

– Не бий нас, мисливцю, ми люди, не звірі!

Здригнувся Бекджал, опустив рушницю й питає, зачудований:

– Як же ви стали стрімкими козлами?

І розказали йому гірськи козли:

– Ми теж ішли цією дорогою. Ітимеш далі – скоро сам побачиш розкішну білу юрту. В тій юрті нема нікого, лише розіслано скатертину, на ній різні страви. Та до юрти не заходь, страв тих смачних не їж, бо станеш таким, як і ми.

Вислухав уважно Бекджал архарів і захотів побачити юрту. Подався він тією дорогою далі й скоро побачив-таки розкішну юрту. Не втримався Бекджал, зайшов усередину. В юрті й справді нема нікого. Долі розіслано скатертину з безліччю різноманітних страв. «Хай буде, що буде, а я трохи поїм»,– подумав Бекджал й усівся на килим. Раптом вийшла з-за ширми горбата баба, взяла з долівки щіпку глини й кинула в обличчя Бекджалові.

Тієї ж миті юнак обернувся на гірського козла.

Похитуючись, вийшов Бекджал з юрти і пішов, куди очі світять. Коли бачить – розкішний білий палац. Підійшов Бекджал до воріт і став. Скоро з палацу вийшла красуня-дівчина, подивилася на козла й каже:

– Схоже, що цей козел – людина. Чи не моя підступна матуся зробила це?

Взяла дівчина щіпку глини й кинула в очі гірському козлові. Знову Бекджал став таким, як раніше. Красуня запросила його в гості.

Коли юнак трохи поїв і відпочив, дівчина запитала:

– Куди ж ти прямуєш цією важкою дорогою?

Розповів їй Бекджал про чарівного птаха й про те, як він зник, і запитав красуню:

– Може, вам щось відомо про цього птаха? Розкажіть мені, прошу, допоможіть.

– Так, я знаю, де Зимирик,– відповіла йому дівчина. – Але той, хто вирушає шукати його, накликає на себе вірну смерть. Туди немає широкої дороги, лиш вузенька стрімка стежина. Якщо ти попрямуєш цією стежиною, незабаром побачиш високе дерево, що верхів’ям підпирає небо. На верхів’ї дерева  гніздо чорного велетня-птаха. Але пташенят цього птаха-велетня щороку з’їдає одноокий дракон. Якщо тобі пощастить подолати дракона, вирушиш далі на перевал. Цей перевал можна подолати за сотню років. Далі буде дрімучий ліс. Щоб перейти ліс, треба дев’яносто років. Далі море. Щоб море переплисти, треба років з вісімдесят. Людина не може стільки прожити.

– Хоч би що зі мною сталось, я все-таки піду, – не зважаючи на слова дівчини, рішуче сказав Бекджал.

Тоді красуня мовила:

– Коли так – послухай моєї поради. Під деревом вирий яму, прикрий її хмизом, заховайся поблизу й чекай дракона. Днів через три прилізе дракон і поповзе на верхів’я дерева. Стріляй йому тільки в голову, інакше сам загинеш. Ранком наступного дня повернеться чорний велетень-птах. Побачить він, що ти вбив дракона, і зробить для тебе все, що попросиш.

– Гаразд,– сказав Бекджал,– зроблю, як ти радиш.

Він попрощався з дівчиною, закинув за плечі торбу з їжею, що її дала на дорогу дівчина, й рушив вузькою стежкою далі.

Через кілька днів Бекджал підійшов до дерева. Вирив він під тим деревом яму, накрив її зверху хмизом, травою  і став чекати дракона. На третій день з’явився дракон. Звиваючись, поповз він по дереву вгору. Дракон шипів, як змія, з пащі у нього пашіло полум’я, з ніздрів, як із комина бурхав дим. Довго прицілювався Бекджал, аж йому кров виступила з-під нігтів. Вистрілив – і не схибив: дракон упав на землю. Та ще тричі стріляв Бекджал, поки, нарешті, убив дракона.

ідрубав Бекджал драконові голову й раптом чує з чинари писк:

– Гей, юначе, іди швиденько до нас, лізь на верхів’я дерева!

Зайшло сонце, впали сутінки, коли Бекджал з головою дракона доліз до гнізда на верхів’ї дерева.

Пташенята велетня-птаха щиро дякували Бекджалові.

– Тепер заховайся до нас під крила. Ранком сюди повернеться наш батько. Коли він підлітатиме, сльози з його очей ринуть на землю зливою, від помаху крил його в прірву летітимуть валуни, а як сідатиме, це дерево тричі верхів’ям торкнеться землі. Але ти нічого не бійся,– сказали пташенята.

На світанку раптом ударив грім і на землю ринула злива, й потоки води заклекотіли по землі. Незабаром зірвалася буря, вітер покотив у провалля валуни. А як сідав на гніздо чорний велетень-птах, дерево тричі верхів’ям торкнулася землі.

Побачив птах, що його пташенята живі, здивувався та й питає їх:

– Хто це вас порятував, розкажіть? За добро – добро, за підступність – зло.

– Спершу покажем тобі підступність,– кажуть батькові пташенята й показують голову дракона.

Сторінки: 1 2