Синенька квітка

Послухай-но, мій маленький…
За червоним, наче мак, полем — на ньому й справді ріс мак — стоїть висока гора. А на вершині її, за сірою, як хмара, скелею — там і справді часто ночують хмари — живе Він. Коли хто підійде до скелі, Він як надметься, як загарчить та як плигне, стрибне, кинеться… Бо то ж насправді був Він!
Але спочатку ось що було.

Бавилися вранці на полі Марічка з Івасиком.

— Ой, скільки всюди червоного! — каже Ма-річка.— І віночок в мене гарний. Та він лише з маківочок…

Почала дівчинка роздивлятися навкруги.

— Хочу я… синеньку квіточку.— І на вершину високої гори показує.— Кажуть люди, там росте вона. Оту б квіточку мені у віночок!.. Тільки не підеш ти на гору. Забоїшся!

Хіба ж, такі слова почувши, будеш байдужим?

Підвівся Івасик та й рушив до високої гори.

З каменя на камінь перестрибує, а треба — й за кущики чіпляється, все вище та вище вгору.

Бачить — три стежинки попереду. Якою ж на вершину йти? Аж тут Шипшиновий Кущ стоїть. Івасик і питає в нього — адже й справді то була чарівна країна:

— Як мені на вершину зійти, до синенької квітки?

— Ой-йой-йой! — затремтів листом Шипшиновий Кущ.— Мені Кульбаба на парашуті новину принесла: там Він лютує! Голос у нього страшний. Він на тебе загарчить, завиє, завищить, а потім як загуркоче! Аж гора труситься. І очі в нього, як після зливи калюжа, як баюра навесні, а може, й як озеро у повінь. Краще не йди!

— Ні, піду! — каже Івасик.

Іде — наспівує.

Раптом бачить — з вершини малий Камінчик скаче, а за ним Камінь, а ще далі — велика
Каменюка котиться. Зі скелі на скелю — гуп! грюк! беркиць! Аж ось улоговину побачили — пірнули туди й стихли.

— Хто це вас настрахав отак? — спитав Івасик.

— Еге ж, хіба не злякаєшся! — прошепотів малий Камінчик.— Зроду-віку такого не бачили. Він як почав надиматися— то став наче оця велика Каменюка. А може, й ще більший. Того я вже не бачив — утік, униз покотився.

— А ми за малим Камінчиком рушили,— дрижать Камінь з Каменюкою.

Що ж воно таке?» —дивується Івасик. І йому трохи лячно стало. Однак не спинився, іде. Аж гульк — Олень мчить, роги на спину. Кричить Івасикові:

— Тікай, хлопче, з гори у долину. Заєць новину приніс: страшний Він, розлютився, стрибає — і я так не вмію! Очі в нього банькаті. Як глипне — всі з переляку ниць падають.

Зупинився Івасик: що ж його робити? Кинути все й самому тікати?

— Ні, не втечу!

І далі рушив.

Он уже й вершина. От і скеля, сіра, наче осіння хмара, бо за неї справді хмара зачепилася. Ось і джерельце, а далі — синенька квітка.

Та тут у джерелі щось як надметься!

Як крикне! Як стрибне!!!

Униз покотився маленький камінчик, далі грюкнув більший. Геть помчала наполохана кізка, кульбабчині парашутики вітром понесло…

А Івасик стоїть та й питає:

— То це ти такого переполоху, дурненька Жабко, на горі наробила?

Засоромилася Жабка:

— Ой, це ж я з переляку! А хіба є ще більші страхополохи за мене?

Сміється хлопчик:

— Дивись, Жабко, більш не надимайся, очей не витріщай, бо як витріщиш — хоч хто злякається!

Зірвав синеньку квітку і вниз спускається.

А над горою пташка летіла. Угледіла його:

— Ой, полечу — усім защебечу про Івасика. Чи ж він не герой? Чи ж не переміг оте страховище булькате?!

— Ні, не страховище,— радісно усміхається Івасик.— А страх. Бо в нього бач які очі великі!