ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Сини сліпого царя

Українські народні казки

Жив десь недалеко від кінця світу один старий цар, а в того царя було три сини. Двоє були спритні й поставні легіні, а третій недолугий, боязкий ще й придуркуватий. Старий захворів і осліп. Хлопців занепокоїло, бо він почав дуже нарікати, яких має синів, що про хворого не дбають. Тепер будуть змушені поперемінно доглядати сліпого царя, водити його. Журяться вони, журяться, коли приходить один сивий дідо та й питає їх:
—Що то ви зажурилися?
—Шкода вам, діду, говорити, бо й так не допоможете,— відповіли легіні.
—Не знати, не знати,— сказав на те старий.— А може, й допоможу.
І легіні йому розповіли, що старий ослін, а жоден лікар у їх царстві не в силі його вилікувати.
—Чи ви, діду, могли би зарадити? — запитали царевичі разом.
—Сам-один я нічого не вдію,— пояснив старий дідо— Але пораду можу дати. Учинити те, що я пораджу,— і велике, й невелике діло. Послухайте лише! Десь на світі є скляна гора, а на тій горі — одне пташеня. Скільки разів
защебече — стільки краплин крові витече в нього з дзьобика. Коли тими краплями помастите батькові очі, то нараз прозріє.
Подякували царевичі за добру пораду, і двоє старших почали збиратися в дорогу. І молодший брат попросив старого, аби його відпустив на скляну гору знайти чудо-пташку. Сліпий цар ніяк не давав згоди, але хлопець за всяку ціну хотів піти з братами.
—Ну, раз так дуже хочеш, то йди, синку мій,— сказав йому старий.— Але ти — нещасник, ти десь там загинеш… Ліпше не лишав би мене самого!

Сліпий цар даремно просив його зостатись, хлопець не слухав, та й готово! Він осідлав собі стару шкапу і рушив за братами, котрі сиділи на порядних конях. Та й не взяв на дорогу нічого, а брати напхали повні кишені грошей.
Неслися три царевичі на конях і могли би нестися ще швидше, але що було робити, коли шкапа того недотепи не встигала бігти за двома парадними кіньми. Старший та середущий час від часу мусили ставати й очікувати хлопця. Виїхали на одну дорогу, і старший брат увидів мертвого чоловіка. Тоді сказав братам:
—Хлопці, поможіть мені поховати мерця!
Брати не хотіли йому помогти.
—То не твоє діло! Видиш перед собою дорогу — і гайда!
Добре, вони поскакали далі й натрапили на здохлого пса.
Придуркуватий хлопець зійшов із коня і шаблею почав копати яму. Брати стали йому дорікати:
—А се що таке? Мертвого чоловіка ти не хотів ховати, а здохлому псові копаєш могилу?
І почали сміятися з дурня.
На те молодший брат відповів:
—Чоловіка хоч хто закопає, а сього пса — ні. Між тим перехожі будуть вдихати сморід, а то небезпечно для людського здоров’я.
—Най буде так, ти непогано думаєш,— мовили два брати і допомогли йому закопати здохлого пса.
Поскакали далі, та невдовзі стали на розпутті, звідки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший і середущий рушили дорогами, котрі пролягали одна попри одної, і скоро зійшлися, так що далі два брати скакали знову разом. Якось підвечір добралися до одного міста і на ніч найняли собі зручне пристановище. Спершу пили й гуляли, а потім грали в карти і до рана програли усе, що мали
в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.
А третій брат плентався на шкапі своєю дорогою і заночував у густому лісі. Розклав собі ватру та й помалу заснув коло неї. Коня пустив пастися, а вночі вовк його роздер. Уранці хлопець пробудився і хоче рушати далі в дорогу, але розглянувся і видить, що вовк уже доїдає шкапу. Нещасник націлив на нього рушницю, та вовк йому каже:
—А яка тобі користь, якщо мене застрілиш? Залиши мені коня, і я тобі вдячно допоможу — понесу тебе туди, куди ти зібрався.
Хлопець сів на вовка, і незабаром вони вже були під скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже:
—Далі я тебе нести не можу, але тут зачекаю, доки ти повернешся. Пташеня спіймати там неважко, але до клітки не підходь, бо там тобі смерть!

Діставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору. Сторожі спали, і справді легко було взяти пташку. «Яке красне пташеня! — захоплювався хлопець.— Йой, але клітка ще файніша! А що мені з пташеняти без клітки?» Хлопець дотулився рукою до клітки — й вона так задзвеніла, що всі вартівники прокинулися, схопили недотепу і повели до короля. Той дивувався, як хлопець міг пройти мимо стількох сторожів. І ще звідав, нащо йому пташеня.
—Мій нянько осліп, а кажуть, що одною краплиною крові, яка впаде із дзьоба сього пташеняти, можна йому повернути зір.
Король подарував гостеві життя, та пташеня не віддав. Він обіцяв зробити се тоді, як царський син приведе йому коня- татоша, який там і там, у тому й тому замку, в того й того короля. Хлопець дав слово привести чарівного коня.
Спустився він із гори, а вовк дорікає:
—А де пташенятко? Видиш, видиш! Чи я не наказував, аби ти клітки не чіпав, лише пташеня зловив!?
Царський син почав просити вовка, най понесе його до того замку, звідки треба привести чарівного коня, бо за нього він дістане пташенятко. Вовк відговорювався тим, що дуже голоден, але хлопець так його просив, так його благав, що вовк узяв його па плечі й каже:
—Ну, з’їв я твою шкапу, то понесу тебе й туди, куди рвешся. Можеш легко вкрасти звідти коня – татоша, але не дотуляйся до кантара.
—Добре, я не буду дотулятися, заберу собі коня і без кантара.
Скоро добралися до замку. Хлопець пройшов у двір, подивився на коня. Кінь – татош був дуже красний, але його кантар виглядав ще файнішим!
«Раз уже я добрався сюди — най буде, що буде! А яке то — кінь без кантара?» — зміркував царський син.
Ледве дотулився він до кантара — татош нараз почав гупотіти. Вартівники, що спали, посхоплювалися і спіймали злодія. Привели його до короля, а той каже:
—О, ти славний витязь, якщо міг пройти у хлів попри стількох вартівників! Я тебе помилую, віддам тобі й татоша, та приведи мені сюди доньку-одиначку того й того царя!
Легінь узявся те зробити і попросив поради у вовка, куди податися. Вовк узяв його на плечі й уже в дорозі пояснив:
—Ти можеш дуже легко зробити й се діло. На зорі царська донька звикла йти по воду. Коли вона нагнеться над колодязем, ти вийди з-за корча, обніми її і приведи до мене — я віднесу вас куди треба.
Усе було так, як говорив вовк. І поверталися назад до того короля, від котрого хлопець мав дістати татоша. Але по дорозі вовк почав казати:
—Правда, було би добре дістати й красну дівчину?
—То неможливо,— мовив хлопець.
—А я кажу, можливо. Слухай сюди, я сам обернуся на одну красну дівку. А ти, царівно, зачекаєш нас! Ми піднімемося в замок, і там король візьме дівку, а передасть за неї коня з кантарем. Лише коли, хлопче, будеш передавати мене королеві, то не забудь йому сказати, аби одне вікно лишив відкритим, бо дівці, котра звикла до іншого повітря, могло би зашкодити в запертій кімнаті.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 12

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Героїко-Фантастичні казки”
Упорядник – І. Березовський
Видавництво: “Дніпро”
1984 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: