TOU

Синиччин календар

Казки і оповідання Віталія Біанкі

Січень
Зінька була молодою синичкою, і свого гнізда у неї не було. Цілий день вона перелітала з місця на місце, стрибала по парканах, по гілках, по дахах, – синиці народ жвавий. А під вечір знайде собі порожнє дупло або щілинку якусь під дахом, заб’ється туди, розпушить попишніше своє пір’ячко – абияк і переночує.

Але якось посеред зими пощастило їй знайти вільне горобине гніздо. Розташоване воно було над вікном. Всередині була ціла перина м’якого пуху.

І вперше, відтоді як вилетіла Зінька з рідного гнізда, вона заснула у теплі й спокої.

Раптом вночі її розбудив сильний галас. Галасували в будинку, з вікна било яскраве світло.

Синичка злякалася, вискочила з гнізда і, вчепившись кігтиками за раму, зазирнула у вікно.

Там у кімнаті стояла велика – під самісіньку стелю ялинка, вся у вогниках, і в снігу, і в іграшках. Навколо неї стрибали й кричали діти.

Зінька ніколи раніше не бачила, щоб люди так поводилися вночі. Адже вона народилася тільки минулого літа і багато чого ще на світі не знала.

Заснула вона далеко за північ, коли люди в будинку нарешті заспокоїлися і у вікні згасло світло.

А вранці Зіньку розбудив веселий, гучний крик горобців. Вона вилетіла з гнізда й запитала їх:

– Чого ви горобці, розкричалися? І люди сьогодні цілу ніч галасували, спати не давали. Що сталося?

– Як? – здивувалися горобці. – Хіба ти не знаєш, який сьогодні день? Адже сьогодні Новий рік, от усі й радіють – і люди, і ми.

– Що це – Новий Рік? – не зрозуміла синичка.

– Ах ти, жовторота! – зацвірінькали горобці. – Та це ж найбільше свято в році! Сонце повертається до нас і починає свій календар. Сьогодні перший день січня.

– А що таке “січень”, “календар”?

– Ох, яка ж ти ще маленька! – обурилися горобці. – Календар – це розклад роботи сонечка на весь рік. Рік складається з місяців, і січень – його перший місяць, носик року. За ним іде ще десять місяців – стільки, скільки у людей пальців на передніх лапах: лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад. А останній місяць, дванадцятий, хвостик року – грудень. Запам’ятала?

– Ні, – сказала синичка. – Як же одразу стільки запам’ятати! “Носик”, “десять пальців” і “хвостик” запам’ятала. А називаються вони всі аж надто дивно.

– Слухай мене, – сказав тоді Старий Горобець, – ти літай собі по садах, полях і лісах, літай та придивляйся, що навколо робиться. А як почуєш, що місяць закінчується, прилітай до мене. Я тут живу, на цьому будинку під дахом. Я буду тобі казати, як кожен місяць називається. Ти всі їх по черзі і запам’ятаєш.

– Оце дякую! – зраділа Зінька. – Обов’язково прилітатиму до тебе щомісяця. До побачення!

І вона полетіла і літала цілих тридцять днів, а на тридцять перший повернулась і розповіла Старому Горобцю все, що побачила.

І старий горобець сказав їй:

– Ну от, запам’ятай: січень – перший місяць року – починається зі святкової ялинки у дітей. Сонце з кожним днем потроху починає вставати раніше і лягати пізніше. Світла с кожним днем прибуває, а мороз усе міцнішає, небо все у хмарах. А коли визирне сонечко, тобі, синичці, хочеться співати. І ти тихенько пробуєш голос: “Зінь-зінь-тю! Зінь-зінь-тю!”

Лютий

Знову виглянуло сонечко, та таке веселе, яскраве. Воно навіть пригріло трошки, з дахів позвисали бурульки, і по них потекла вода.

“От і весна починається” – вирішила Зінька. Зраділа й заспівала дзвінко:

– Зінь-зінь-тань! Зінь-зінь-тань! Скинь каптан!

– Рано, пташечко, заспівала, – сказав їй Старий Горобець. – Дивись іще, скільки морозу буде. Ще наплачемося.

– Як так? – не повірила синичка. – Полечу  я зараз до лісу, дізнаюся, які там новини.

І полетіла.

У лісі їй дуже сподобалося: така безліч дерев! Нічого, що всі гілки заліплені снігом, а на широких лапах ялинок навалені цілі замети. Це навіть дуже гарно. А стрибнеш на гілку – сніг так і сиплеться і виблискує барвистими іскрами.

Зінька стрибала по гілках, струшувала з них сніг і оглядала кору. Око в неї гостре, жваве – жодної тріщинки не пропустить. Зінька тюк гострим носиком в тріщинку, роздовбає дірочку ширше – і тягне з-під кори якусь комашинку.

Багато комах набивається на зиму під кору – від холоду. Зінька витягне та й з’їсть. Так годується. А сама примічає, що навколо.

Дивиться: лісова миша з-під снігу вискочила. Тремтить, уся наїжачилася.

– Ти чого? – Зінька питає.

– Фу, налякалася! – каже лісова миша.

Віддихалася та й розповідає:

– Бігала я в купі хмизу під снігом, як раптом і провалилася в глибоку яму. А це, виявляється, ведмежий барліг. Лежить у ньому ведмедиця, і двоє малесеньких новонароджених ведмедиків у неї. Добре, що вони міцно спали, мене не помітили.

Полетіла Зінька далі в ліс; дятла зустріла, червоношапочника. Подружилася з ним. Він своїм міцним гранованим носом великі шматки кори ламає, жирних личинок дістає. Синичці після нього теж дещо перепадає.

Літає Зінька за дятлом, веселим дзвіночком дзвенить у лісі:

– Кожен день усе світліше, усе веселіше й веселіше!

Раптом зашипіло навколо, побігла по лісі поземка, загудів ліс, і стало в ньому темно, як увечері. Де не взявся, налетів вітер, дерева захиталися, полетіли замети з ялинових лап, сніг посипав, закружляв – почалася завірюха. Зінька присмирнішала, стиснулася в грудочку, а вітер так і рве її з гілки, пір’я куйовдить та леденить під ним тільце.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Велика книга казок”

Віталій Біанкі

Видавництво: “Махаон”

2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: