Синиччин календар
Казки і оповідання Віталія Біанкі
Січень
Зінька була молодою синичкою, і свого гнізда у неї не було. Цілий день вона перелітала з місця на місце, стрибала по парканах, по гілках, по дахах, – синиці народ жвавий. А під вечір знайде собі порожнє дупло або щілинку якусь під дахом, заб’ється туди, розпушить попишніше своє пір’ячко – абияк і переночує.
Але якось посеред зими пощастило їй знайти вільне горобине гніздо. Розташоване воно було над вікном. Всередині була ціла перина м’якого пуху.
І вперше, відтоді як вилетіла Зінька з рідного гнізда, вона заснула у теплі й спокої.
Раптом вночі її розбудив сильний галас. Галасували в будинку, з вікна било яскраве світло.
Синичка злякалася, вискочила з гнізда і, вчепившись кігтиками за раму, зазирнула у вікно.
Там у кімнаті стояла велика – під самісіньку стелю ялинка, вся у вогниках, і в снігу, і в іграшках. Навколо неї стрибали й кричали діти.
Зінька ніколи раніше не бачила, щоб люди так поводилися вночі. Адже вона народилася тільки минулого літа і багато чого ще на світі не знала.
Заснула вона далеко за північ, коли люди в будинку нарешті заспокоїлися і у вікні згасло світло.
А вранці Зіньку розбудив веселий, гучний крик горобців. Вона вилетіла з гнізда й запитала їх:
– Чого ви горобці, розкричалися? І люди сьогодні цілу ніч галасували, спати не давали. Що сталося?
– Як? – здивувалися горобці. – Хіба ти не знаєш, який сьогодні день? Адже сьогодні Новий рік, от усі й радіють – і люди, і ми.
– Що це – Новий Рік? – не зрозуміла синичка.
– Ах ти, жовторота! – зацвірінькали горобці. – Та це ж найбільше свято в році! Сонце повертається до нас і починає свій календар. Сьогодні перший день січня.
– А що таке “січень”, “календар”?
– Ох, яка ж ти ще маленька! – обурилися горобці. – Календар – це розклад роботи сонечка на весь рік. Рік складається з місяців, і січень – його перший місяць, носик року. За ним іде ще десять місяців – стільки, скільки у людей пальців на передніх лапах: лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад. А останній місяць, дванадцятий, хвостик року – грудень. Запам’ятала?
– Ні, – сказала синичка. – Як же одразу стільки запам’ятати! “Носик”, “десять пальців” і “хвостик” запам’ятала. А називаються вони всі аж надто дивно.
– Слухай мене, – сказав тоді Старий Горобець, – ти літай собі по садах, полях і лісах, літай та придивляйся, що навколо робиться. А як почуєш, що місяць закінчується, прилітай до мене. Я тут живу, на цьому будинку під дахом. Я буду тобі казати, як кожен місяць називається. Ти всі їх по черзі і запам’ятаєш.
– Оце дякую! – зраділа Зінька. – Обов’язково прилітатиму до тебе щомісяця. До побачення!
І вона полетіла і літала цілих тридцять днів, а на тридцять перший повернулась і розповіла Старому Горобцю все, що побачила.
І старий горобець сказав їй:
– Ну от, запам’ятай: січень – перший місяць року – починається зі святкової ялинки у дітей. Сонце з кожним днем потроху починає вставати раніше і лягати пізніше. Світла с кожним днем прибуває, а мороз усе міцнішає, небо все у хмарах. А коли визирне сонечко, тобі, синичці, хочеться співати. І ти тихенько пробуєш голос: “Зінь-зінь-тю! Зінь-зінь-тю!”
Лютий
Знову виглянуло сонечко, та таке веселе, яскраве. Воно навіть пригріло трошки, з дахів позвисали бурульки, і по них потекла вода.
“От і весна починається” – вирішила Зінька. Зраділа й заспівала дзвінко:
– Зінь-зінь-тань! Зінь-зінь-тань! Скинь каптан!
– Рано, пташечко, заспівала, – сказав їй Старий Горобець. – Дивись іще, скільки морозу буде. Ще наплачемося.
– Як так? – не повірила синичка. – Полечу я зараз до лісу, дізнаюся, які там новини.
І полетіла.
У лісі їй дуже сподобалося: така безліч дерев! Нічого, що всі гілки заліплені снігом, а на широких лапах ялинок навалені цілі замети. Це навіть дуже гарно. А стрибнеш на гілку – сніг так і сиплеться і виблискує барвистими іскрами.
Зінька стрибала по гілках, струшувала з них сніг і оглядала кору. Око в неї гостре, жваве – жодної тріщинки не пропустить. Зінька тюк гострим носиком в тріщинку, роздовбає дірочку ширше – і тягне з-під кори якусь комашинку.
Багато комах набивається на зиму під кору – від холоду. Зінька витягне та й з’їсть. Так годується. А сама примічає, що навколо.
Дивиться: лісова миша з-під снігу вискочила. Тремтить, уся наїжачилася.
– Ти чого? – Зінька питає.
– Фу, налякалася! – каже лісова миша.
Віддихалася та й розповідає:
– Бігала я в купі хмизу під снігом, як раптом і провалилася в глибоку яму. А це, виявляється, ведмежий барліг. Лежить у ньому ведмедиця, і двоє малесеньких новонароджених ведмедиків у неї. Добре, що вони міцно спали, мене не помітили.
Полетіла Зінька далі в ліс; дятла зустріла, червоношапочника. Подружилася з ним. Він своїм міцним гранованим носом великі шматки кори ламає, жирних личинок дістає. Синичці після нього теж дещо перепадає.
Літає Зінька за дятлом, веселим дзвіночком дзвенить у лісі:
– Кожен день усе світліше, усе веселіше й веселіше!
Раптом зашипіло навколо, побігла по лісі поземка, загудів ліс, і стало в ньому темно, як увечері. Де не взявся, налетів вітер, дерева захиталися, полетіли замети з ялинових лап, сніг посипав, закружляв – почалася завірюха. Зінька присмирнішала, стиснулася в грудочку, а вітер так і рве її з гілки, пір’я куйовдить та леденить під ним тільце.
Добре, що дятел пустив її у своє запасне дупло, а то пропала б синичка.
День і ніч вирувала завірюха, а коли вляглася і Зінька виглянула з дупла, вона не впізнала лісу, такий він увесь був заліплений снігом. Голодні вовки промайнули між деревами, грузнучи по черево в пухкому снігу. Внизу під деревами валялися обламані вітром сучки, чорні, зі здертою корою.
Зінька злетіла на один із них – пошукати під корою комах.
Раптом з-під снігу – звір! Вистрибнув та й сів. Сам увесь білий, вуха з чорними цятками тримає сторчма. Сидить стовпчиком, очі на Зіньку витріщив.
У Зіньки від страху й крильця віднялися.
– Ти хто? – пискнула.
– Я біляк. Заєць я. А ти хто?
– Ах, заєць! – зраділа Зінька. – Тоді я тебе не боюся. Я синичка.
Вона хоча раніше зайців й у вічі не бачила, але чула, що вони птахів не їдять і самі всіх бояться.
– Ти тут і живеш, на землі? – запитала Зінька.
– Тут і живу.
– Та тебе ж тут зовсім занесе снігом!
– А я й радий. Завірюха всі сліди замела і мене занесла – ось вовки поруч пробігли, а мене й не знайшли.
Подружилася Зінька із зайцем.
Так і прожила в лісі цілий місяць, і все було: то сніг, то пурга, а то і сонечко визирне, – день побуде погожий, але все одно холодно.
Прилетіла до Старого Горобця, розповіла йому все, що примітила, він і каже:
– Запам’ятай: хуртовини та заметілі під Лютий полетіли. У лютому лютіють вовки, а у ведмедиці в барлозі ведмежата народжуються. Сонечко веселіше світить і довше, але морози ще міцні. А тепер лети в поле.
Березень
Полетіла Зінька в поле.
Адже синичка де хочеш жити може: були б хоч би кущики, а вже себе прогодує.
У полі, в кущах, жили сірі куріпки – гарні такі польові курочки з шоколадною підковкою на грудях. Цілісінька зграя їх тут жила, зерно з-під снігу викопувала.
– А де ж тут спати? – запитала у них Зінька.
– А ти роби, як ми, – кажуть куріпки. – Дивися.
Піднялися всі на крила, розлетілися посильніше – та й бух з розльоту в сніг!
Сніг сипучий, – обсипався й прикрив їх. І зверху їх ніхто не побачить, і тепло їм там, на землі, під снігом.
“Ото вже ні, – думає Зінька, – синички так не вміють. Пошукаю собі кращого місця”.
Знайшла в кущах кимось кинутий плетений кошик, забралася в нього, та й заснула там.
І добре, що так зробила.
Адже день був сонячний. Сніг нагорі підтанув, пухкий став. А вночі мороз ударив.
Вранці прокинулася Зінька, чекає – де ж куріпки? Ніде їх не видно. А там, де вони ввечері у сніг пірнули, наст блищить – крижана кірка.
Зрозуміла Зінька, в яку біду потрапили куріпки: сидять тепер, як у в’язниці, під крижаним дахом і вийти не можуть. Пропадуть там під ним усі до одної! Що тут робити? Тільки синички – бойовий народ.
Зінька злетіла на наст – і ну довбати його міцним своїм, гострим носиком. І продовбала, – велику дірку зробила. І випустила куріпок із в’язниці. Оце вже вони її хвалили, дякували!
Натаскали їй зерна, насінин різних:
– Живи з нами, нікуди не лети!
Вона й жила. А сонце з кожним днем все яскравіше, все спекотніше. Тане, тане в полі сніг.
І вже так його мало залишилося, що більше й не ночувати у ньому куріпкам: неглибокий став.
Перебралися куріпки в чагарник спати, під Зіньчиним кошиком.
І от, нарешті, в полі на пагорбах показалася земля. І як же всі їй зраділи!
Тут не минуло й трьох днів – де не взялися, вже сидять на прогалинах чорні, з білими носами граки. Здрастуйте! З прибуттям!
Ходять поважні, тугим пером поблискують, носами землю колупають: черв’яків та личинок з неї потягують. А скоро за ними і жайворонки, і шпаки прилетіли, піснями залилися.
Зінька від радості дзвенить-захлинається:
– Зінь-зінь-на! Зінь-зінь-на! До нас весна! До нас весна! До нас весна!
Так із цією пісенькою і прилетіла до Старого Горобця. І він їй сказав:
– Так. Це місяць березень. Прилетіли граки, – отже, й дійсно весна почалася. Весна починається в полі. Тепер лети на річку.
Квітень
Полетіла Зінька на річку.
Летить над полем, летить над лугом, чує: усюди струмки співають. Співають струмки, біжать струмки, – усі до річки збираються.
Прилетіла на річку, а річка страшна: лід на ній посинів, біля берегів вода виступає.
Бачить Зінька: що не день, то більше струмків біжать до річки.
Пробереться струмок по ярку непомітно під снігом та й з берега стриб у річку! І скоро сила-силенна струмків та струмочків набилася в річку – під лід поховалися.
Тут прилетіла тоненька чорно-біла пташка, бігає по березі, довгим хвостиком похитує, пищить:
– Пі-лик! Пі-лик!
– Ти чого пищиш! – запитує Зінька. – Чого хвостиком розмахуєш?
– Пі-лик! – відповідає тоненька пташка. – Хіба ти не знаєш, як мене звуть? Трясогузка. От зараз розгойдаю хвіст, та як трусону ним по льоду, так лід і лусне, і річка піде.
– Як так? – не повірила Зінька. – Хвастаєш.
– Ах так! – каже тоненька пташка. – Пі-лик!
І ну ще дужче хвостиком трусити.
Тут раптом як бахне десь угорі по річці, наче з гармати! Трясогузка пурх – та з переляку так крильцями замахала, що за одну хвилину з очей зникла.
І бачить Зінька: тріснув лід, як скло.
Це струмки – усі, що набігли в річку, – як піднатужилися, натиснули знизу – крига й луснула. Луснула й розпалася на крижини, великі й малі.
Річка пішла. Пішла й пішла, – і вже нікому її не зупинити. Загойдалися на ній крижини, попливли, біжать, одна одну крутять, а тих, що збоку, на берег виштовхують.
Тут одразу ж і різні водяні птахи налетіли, наче десь тут, поруч, за рогом чекали: качки, чайки, кулики-довгоноги. І, бач, трясогузка повернулася, по березі ніжками дріботить, хвостом хитає.
Усі пищать, кричать, веселяться. Хто рибку ловить, пірнає по неї у воду, хто носом у тину штрикає, шукає там чогось, хто комашок над берегом ловить.
– Зінь-зінь-хід! Зінь-зінь-хід! Льодохід, льодохід! – заспівала Зінька.
І полетіла розповісти Старому Горобцю, що бачила на річці.
І Старий Горобець сказав їй:
– От бачиш: спершу весна приходить в поле, а потім на річку. Запам’ятай: місяць, коли у нас річки звільняються від льоду, називається квітень. А тепер лети-но знову до лісу: побачиш, що там буде.
І Зінька мерщій полетіла до лісу.
Травень
У лісі ще було повно снігу. Він сховався під кущами й деревами, і сонцю важко було дістати його там. У полі давно вже зеленіло посіяне з осені жито, а ліс усе ще стояв голий.
Але вже було в ньому весело, не те що взимку. Налетіло багато різних птахів, і всі вони пурхали між деревами, стрибали по землі й співали, співали на гілках, на верхівках дерев та в повітрі.
Сонце тепер вставало дуже рано, лягало пізно і так старанно світило всім на землі і так гріло, що жити стало легко. Синичці більше не треба було піклуватися про нічліг: знайде вільне дупло – добре, не знайде – і так переночує десь на гілці або в гущавині.
І от якось увечері їй здалося, ніби ліс у тумані. Легкий зеленуватий туман огорнув усі берези, осики, вільхи. А коли наступного дня над лісом піднялося Сонце, на кожній березі, на кожній гілочці з’явилися наче маленькі зелені пальчики: це стало розпускатися листя.
Тут і почалося лісове свято.
Засвистав, затьохкав у кущах соловей.
У кожній калюжі бурчали й кумкали жаби.
Цвіли дерева та конвалії. Хрущі з гудінням носилися між гілками. Метелики пурхали з квітки на квітку. Дзвінко кувала зозуля.
Друг Зіньки – дятел-червоношапочник – і той не сумував, що не вміє співати: відшукає сухий сучок і так хвацько барабанить по ньому носом, що по всьому лісі чути дзвінкий барабанний дріб.
А дикі голуби піднімалися високо над лісом і виробляли в повітрі запаморочливі фокуси й мертві петлі. Кожен веселився на свій лад, хто як умів.
Зіньці все було цікаво. Зінька всюди встигала і раділа разом з усіма.
Вранці на світанку чула Зінька чиїсь гучні крики, ніби в труби хтось сурмив десь за лісом.
Полетіла вона в той бік і бачить: болото, мох та мох, і сосни на ньому ростуть.
І ходять на болоті такі великі птахи, яких ніколи ще Зінька не бачила, – завбільшки з баранів, і шиї у них довгі-довгі. Раптом підняли вони свої шиї, як труби, та як затрублять, як загримлять:
– Тррру-рру-у! Тррру-рру!
Зовсім оглушили синичку.
Потім один розчепірив крила та свій пухнастий хвіст, вклонився до землі сусідам та раптом і пішов у танок: задріботів, задріботів ногами та й пішов по колу, все по колу; то одну ногу викине, то другу, то вклониться, то підстрибне, то навприсядки піде – сміхота! А інші на нього дивляться, зібралися навколо, крилами плескають.
Нема в кого було Зіньці запитати в лісі, що це за птахи-велетні, і полетіла вона в місто до Старого Горобця.
І Старий Горобець сказав їй:
– Це журавлі; птахи серйозні, поважні, а зараз бачиш, що виробляють. Це тому, що прийшов веселий місяць травень, і ліс одягнувся, і всі квіти цвітуть, і всі пташки співають. Сонце тепер усіх обігріло і всім світлу радість дало.
Червень
Вирішила Зінька:
“Полечу-но я тепер по всіх місцях: і в ліс, і в поле, і на річку… Все огляну”.
Першим ділом навідалася до свого старого друга дятла-червоношапочника. А він як побачив її здалеку, так і закричав:
– Кік! Кік! Геть, геть! Тут мої володіння!
Дуже здивувалася Зінька. І сильно на дятла образилася: ось тобі й друг!
Згадала про польових куріпок, сірих, із шоколадною підковкою на грудях. Прилетіла до них у поле, шукає куріпок – немає їх на старому місці! Але ж ціла зграя була. Куди всі поділися?
Літала-літала по полю, шукала-шукала, насилу одного півника знайшла: сидить у житі, – а жито вже високе, – кричить:
– Чир-вік! Чир-вік!
Зінька – до нього. А він їй:
– Чир-вік! Чир-вік! Чичире! Пішла, пішла звідси!
– Як так! – розсердилася синичка. – Чи давно я всіх вас від смерті врятувала – з крижаної в’язниці випустила, а тепер ти мене й близько до себе не підпускаєш?
– Чир-вир! – зніяковів куріпчачий півник. – Правда, від смерті врятувала. Ми це все пам’ятаємо. А все ж таки лети від мене подалі: тепер час інший, мені жах як битися хочеться!
Добре, що у птахів сліз немає, а то, напевно, заплакала б Зінька, так вже їй прикро, так гірко стало!
Повернулася мовчки, полетіла на річку.
Летить над кущами, раптом з-за кущів – сірий звір!
Зінька так і шарахнулася вбік.
– Не впізнала? – сміється звір. – А ми ж із тобою старі друзі.
– А ти хто? – запитує Зінька.
– Заєць я. Біляк.
– Який же ти біляк, коли ти сірий? Я пам’ятаю біляка: він увесь білий, тільки на вушках чорне.
– Це я взимку білий: щоб на снігу мене видно не було. А влітку я сірий.
Ну і розговорилися. Нічого, з ним не сварилися.
А потім Старий Горобець і пояснив Зіньці:
– Це місяць червень – початок літа. В усіх нас, у птахів, у цей час гнізда, а в гніздах – дорогоцінні яєчка й пташенята.
До своїх гнізд ми нікого не підпускаємо – ні ворога, ні друга: і друг може ненавмисно розбити яєчко. У звірів – теж дітки, звірі теж нікого до своєї нори не підпустять. Тільки заєць без турбот: розгубив своїх діточок по всьому лісі, і думати про них забув.
Адже зайчаткам мати-зайчиха потрібна тільки в перші дні: поп’ють вони материнське молочко кілька днів, а потім самі травичку гризуть. Тепер, – додав Старий Горобець, – сонце у самій силі, і найдовший у нього трудовий день. Тепер на землі всі знайдуть, чим набити своїм малюкам черевця.
Липень
– З новорічної ялинки, – сказав Старий Горобець, – минуло вже шість місяців, рівно півроку. Запам’ятай, що друге півріччя починається у самісінький розпал літа. І пішов тепер місяць липень. А це найкращий місяць і для пташенят, і для звірят, тому що скрізь всього дуже багато: і сонячного світла, і тепла, і всякої смачної їжі.
– Дякую, – сказала Зінька.
І полетіла.
“Пора мені порозумнішати, – подумала вона. – Дупел у лісі багато. Займу вільне, яке мені сподобається, і заживу в ньому своїм домом!”
Задумати задумала, тільки не так просто це зробити, як виявилося.
Усі дупла в лісі зайняті. В усіх гніздах пташенята. У кого ще крихітки, голенькі, у кого в пушку, а у кого і в пір’ячку, та все одно жовтороті, цілісінький день пищать, їсти просять.
Батьки клопочуть, узад-вперед літають, ловлять мух, комарів, ловлять метеликів, збирають гусениць-черв’ячків, а самі не їдять: усе пташенятам носять. І нічого, не скаржаться, ще й пісень співають.
Нудно Зіньці самій.
“Ну ж бо, – думає, – я допоможу комусь пташенят погодувати. Мені подякують”.
Знайшла на ялинці метелика, схопила в дзьоб, шукає, кому б дати.
Чує – на дубі пищать маленькі щиглята, там їхнє гніздо на гілці.
Зінька мерщій туди – і сунула метелика одному щигленяті у роззявлений ротик.
Щигленя ковтнуло, а метелик не лізе: надто великий.
Дурне пташеня старається, давиться – нічого не виходить.
І стало вже задихатися. Зінька з переляку кричить, не знає, що робити.
Тут щиглиха прилетіла. Одразу ж – раз! – схопила метелика, витягла у щигленя з горла та й подалі закинула.
А Зіньці каже:
Джерело:
“Велика книга казок”
Віталій Біанкі
Видавництво: “Махаон”
2017 р.