Синиччин календар

Січень
Зінька була молодою синичкою, і свого гнізда у неї не було. Цілий день вона перелітала з місця на місце, стрибала по парканах, по гілках, по дахах, – синиці народ жвавий. А під вечір знайде собі порожнє дупло або щілинку якусь під дахом, заб’ється туди, розпушить попишніше своє пір’ячко – абияк і переночує.

Але якось посеред зими пощастило їй знайти вільне горобине гніздо. Розташоване воно було над вікном. Всередині була ціла перина м’якого пуху.

І вперше, відтоді як вилетіла Зінька з рідного гнізда, вона заснула у теплі й спокої.

Раптом вночі її розбудив сильний галас. Галасували в будинку, з вікна било яскраве світло.

Синичка злякалася, вискочила з гнізда і, вчепившись кігтиками за раму, зазирнула у вікно.

Там у кімнаті стояла велика – під самісіньку стелю ялинка, вся у вогниках, і в снігу, і в іграшках. Навколо неї стрибали й кричали діти.

Зінька ніколи раніше не бачила, щоб люди так поводилися вночі. Адже вона народилася тільки минулого літа і багато чого ще на світі не знала.

Заснула вона далеко за північ, коли люди в будинку нарешті заспокоїлися і у вікні згасло світло.

А вранці Зіньку розбудив веселий, гучний крик горобців. Вона вилетіла з гнізда й запитала їх:

– Чого ви горобці, розкричалися? І люди сьогодні цілу ніч галасували, спати не давали. Що сталося?

– Як? – здивувалися горобці. – Хіба ти не знаєш, який сьогодні день? Адже сьогодні Новий рік, от усі й радіють – і люди, і ми.

– Що це – Новий Рік? – не зрозуміла синичка.

– Ах ти, жовторота! – зацвірінькали горобці. – Та це ж найбільше свято в році! Сонце повертається до нас і починає свій календар. Сьогодні перший день січня.

– А що таке “січень”, “календар”?

– Ох, яка ж ти ще маленька! – обурилися горобці. – Календар – це розклад роботи сонечка на весь рік. Рік складається з місяців, і січень – його перший місяць, носик року. За ним іде ще десять місяців – стільки, скільки у людей пальців на передніх лапах: лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад. А останній місяць, дванадцятий, хвостик року – грудень. Запам’ятала?

– Ні, – сказала синичка. – Як же одразу стільки запам’ятати! “Носик”, “десять пальців” і “хвостик” запам’ятала. А називаються вони всі аж надто дивно.

– Слухай мене, – сказав тоді Старий Горобець, – ти літай собі по садах, полях і лісах, літай та придивляйся, що навколо робиться. А як почуєш, що місяць закінчується, прилітай до мене. Я тут живу, на цьому будинку під дахом. Я буду тобі казати, як кожен місяць називається. Ти всі їх по черзі і запам’ятаєш.

– Оце дякую! – зраділа Зінька. – Обов’язково прилітатиму до тебе щомісяця. До побачення!

І вона полетіла і літала цілих тридцять днів, а на тридцять перший повернулась і розповіла Старому Горобцю все, що побачила.

І старий горобець сказав їй:

– Ну от, запам’ятай: січень – перший місяць року – починається зі святкової ялинки у дітей. Сонце з кожним днем потроху починає вставати раніше і лягати пізніше. Світла с кожним днем прибуває, а мороз усе міцнішає, небо все у хмарах. А коли визирне сонечко, тобі, синичці, хочеться співати. І ти тихенько пробуєш голос: “Зінь-зінь-тю! Зінь-зінь-тю!”

Лютий

Знову виглянуло сонечко, та таке веселе, яскраве. Воно навіть пригріло трошки, з дахів позвисали бурульки, і по них потекла вода.

“От і весна починається” – вирішила Зінька. Зраділа й заспівала дзвінко:

– Зінь-зінь-тань! Зінь-зінь-тань! Скинь каптан!

– Рано, пташечко, заспівала, – сказав їй Старий Горобець. – Дивись іще, скільки морозу буде. Ще наплачемося.

– Як так? – не повірила синичка. – Полечу  я зараз до лісу, дізнаюся, які там новини.

І полетіла.

У лісі їй дуже сподобалося: така безліч дерев! Нічого, що всі гілки заліплені снігом, а на широких лапах ялинок навалені цілі замети. Це навіть дуже гарно. А стрибнеш на гілку – сніг так і сиплеться і виблискує барвистими іскрами.

Зінька стрибала по гілках, струшувала з них сніг і оглядала кору. Око в неї гостре, жваве – жодної тріщинки не пропустить. Зінька тюк гострим носиком в тріщинку, роздовбає дірочку ширше – і тягне з-під кори якусь комашинку.

Багато комах набивається на зиму під кору – від холоду. Зінька витягне та й з’їсть. Так годується. А сама примічає, що навколо.

Дивиться: лісова миша з-під снігу вискочила. Тремтить, уся наїжачилася.

– Ти чого? – Зінька питає.

– Фу, налякалася! – каже лісова миша.

Віддихалася та й розповідає:

– Бігала я в купі хмизу під снігом, як раптом і провалилася в глибоку яму. А це, виявляється, ведмежий барліг. Лежить у ньому ведмедиця, і двоє малесеньких новонароджених ведмедиків у неї. Добре, що вони міцно спали, мене не помітили.

Полетіла Зінька далі в ліс; дятла зустріла, червоношапочника. Подружилася з ним. Він своїм міцним гранованим носом великі шматки кори ламає, жирних личинок дістає. Синичці після нього теж дещо перепадає.

Літає Зінька за дятлом, веселим дзвіночком дзвенить у лісі:

– Кожен день усе світліше, усе веселіше й веселіше!

Раптом зашипіло навколо, побігла по лісі поземка, загудів ліс, і стало в ньому темно, як увечері. Де не взявся, налетів вітер, дерева захиталися, полетіли замети з ялинових лап, сніг посипав, закружляв – почалася завірюха. Зінька присмирнішала, стиснулася в грудочку, а вітер так і рве її з гілки, пір’я куйовдить та леденить під ним тільце.

Добре, що дятел пустив її у своє запасне дупло, а то пропала б синичка.

День і ніч вирувала завірюха, а коли вляглася і Зінька виглянула з дупла, вона не впізнала лісу, такий він увесь був заліплений снігом. Голодні вовки промайнули між деревами, грузнучи по черево в пухкому снігу. Внизу під деревами валялися обламані вітром сучки, чорні, зі здертою корою.

Зінька злетіла на один із них – пошукати під корою комах.

Раптом з-під снігу – звір! Вистрибнув та й сів. Сам увесь білий, вуха з чорними цятками тримає сторчма. Сидить стовпчиком, очі на Зіньку витріщив.

У Зіньки від страху й крильця віднялися.

– Ти хто? – пискнула.

– Я біляк. Заєць я. А ти хто?

– Ах, заєць! – зраділа Зінька. – Тоді я тебе не боюся. Я синичка.

Вона хоча раніше зайців й у вічі не бачила, але чула, що вони птахів не їдять і самі всіх бояться.

– Ти тут і живеш, на землі? – запитала Зінька.

– Тут і живу.

– Та тебе ж тут зовсім занесе снігом!

– А я й радий. Завірюха всі сліди замела і мене занесла – ось вовки поруч пробігли, а мене й не знайшли.

Подружилася Зінька із зайцем.

Так і прожила в лісі цілий місяць, і все було: то сніг, то пурга, а то і сонечко визирне, – день побуде погожий, але все одно холодно.

Прилетіла до Старого Горобця, розповіла йому все, що примітила, він і каже:

– Запам’ятай: хуртовини та заметілі під Лютий полетіли. У лютому лютіють вовки, а у ведмедиці в барлозі ведмежата народжуються. Сонечко веселіше світить і довше, але морози ще міцні. А тепер лети в поле.

Березень

Полетіла Зінька в поле.

Адже синичка де хочеш жити може: були б хоч би кущики, а вже себе прогодує.

У полі, в кущах, жили сірі куріпки – гарні такі польові курочки з шоколадною підковкою на грудях. Цілісінька зграя їх тут жила, зерно з-під снігу викопувала.

– А де ж тут спати? – запитала у них Зінька.

– А ти роби, як ми, – кажуть куріпки. – Дивися.

Піднялися всі на крила, розлетілися посильніше – та й бух з розльоту в сніг!

Сніг сипучий, – обсипався й прикрив їх. І зверху їх ніхто не побачить, і тепло їм там, на землі, під снігом.

“Ото вже ні, – думає Зінька, – синички так не вміють. Пошукаю собі кращого місця”.

Знайшла в кущах кимось кинутий плетений кошик, забралася в нього, та й заснула там.

І добре, що так зробила.

Адже день був сонячний. Сніг нагорі підтанув, пухкий став. А вночі мороз ударив.

Вранці прокинулася Зінька, чекає – де ж куріпки? Ніде їх не видно. А там, де вони ввечері у сніг пірнули, наст блищить – крижана кірка.

Зрозуміла Зінька, в яку біду потрапили куріпки: сидять тепер, як у в’язниці, під крижаним дахом і вийти не можуть. Пропадуть там під ним усі до одної! Що тут робити? Тільки синички – бойовий народ.

Зінька злетіла на наст – і ну довбати його міцним своїм, гострим носиком. І продовбала, – велику дірку зробила. І випустила куріпок із в’язниці. Оце вже вони її хвалили, дякували!

Натаскали їй зерна, насінин різних:

– Живи з нами, нікуди не лети!

Вона й жила. А сонце з кожним днем все яскравіше, все спекотніше. Тане, тане в полі сніг.

І вже так його мало залишилося, що більше й не ночувати у ньому куріпкам: неглибокий став.

Перебралися куріпки в чагарник спати, під Зіньчиним кошиком.

І от, нарешті, в полі на пагорбах показалася земля. І як же всі їй зраділи!

Тут не минуло й трьох днів – де не взялися, вже сидять на прогалинах чорні, з білими носами граки. Здрастуйте! З прибуттям!

Ходять поважні, тугим пером поблискують, носами землю колупають: черв’яків та личинок з неї потягують. А скоро за ними і жайворонки, і шпаки прилетіли, піснями залилися.

Зінька від радості дзвенить-захлинається:

– Зінь-зінь-на! Зінь-зінь-на! До нас весна! До нас весна! До нас весна!

Так із цією пісенькою і прилетіла до Старого Горобця. І він їй сказав:

– Так. Це місяць березень. Прилетіли граки, – отже, й дійсно весна почалася. Весна починається в полі. Тепер лети на річку.

Квітень

Полетіла Зінька на річку.

Летить над полем, летить над лугом, чує: усюди струмки співають. Співають струмки, біжать струмки, – усі до річки збираються.

Прилетіла на річку, а річка страшна: лід на ній посинів, біля берегів вода виступає.

Бачить Зінька: що не день, то більше струмків біжать до річки.

Пробереться струмок по ярку непомітно під снігом та й з берега стриб у річку! І скоро сила-силенна струмків та струмочків набилася в річку – під лід поховалися.

Тут прилетіла тоненька чорно-біла пташка, бігає по березі, довгим хвостиком похитує, пищить:

– Пі-лик! Пі-лик!

– Ти чого пищиш! – запитує Зінька. – Чого хвостиком розмахуєш?

– Пі-лик! – відповідає тоненька пташка. – Хіба ти не знаєш, як мене звуть? Трясогузка. От зараз розгойдаю хвіст, та як трусону ним по льоду, так лід і лусне, і річка піде.

– Як так? – не повірила Зінька. – Хвастаєш.

– Ах так! – каже тоненька пташка. – Пі-лик!

І ну ще дужче хвостиком трусити.

Тут раптом як бахне десь угорі по річці, наче з гармати! Трясогузка пурх – та з переляку так крильцями замахала, що за одну хвилину з очей зникла.

І бачить Зінька: тріснув лід, як скло.

Це струмки – усі, що набігли в річку, – як піднатужилися, натиснули знизу – крига й луснула. Луснула й розпалася на крижини, великі й малі.

Річка пішла. Пішла й пішла, – і вже нікому її не зупинити. Загойдалися на ній крижини, попливли, біжать, одна одну крутять, а тих, що збоку, на берег виштовхують.

Тут одразу ж і різні водяні птахи налетіли, наче десь тут, поруч, за рогом чекали: качки, чайки, кулики-довгоноги. І, бач, трясогузка повернулася, по березі ніжками дріботить, хвостом хитає.

Усі пищать, кричать, веселяться. Хто рибку ловить, пірнає по неї у воду, хто носом у тину штрикає, шукає там чогось, хто комашок над берегом ловить.

– Зінь-зінь-хід! Зінь-зінь-хід! Льодохід, льодохід! – заспівала Зінька.

І полетіла розповісти Старому Горобцю, що бачила на річці.

І Старий Горобець сказав їй:

– От бачиш: спершу весна приходить в поле, а потім на річку. Запам’ятай: місяць, коли у нас річки звільняються від льоду, називається квітень. А тепер лети-но знову до лісу: побачиш, що там буде.

І Зінька мерщій полетіла до лісу.

Травень

У лісі ще було повно снігу. Він сховався під кущами й деревами, і сонцю важко було дістати його там. У полі давно вже зеленіло посіяне з осені жито, а ліс усе ще стояв голий.

Але вже було в ньому весело, не те що взимку. Налетіло багато різних птахів, і всі вони пурхали між деревами, стрибали по землі й співали, співали на гілках, на верхівках дерев та в повітрі.

Сонце тепер вставало дуже рано, лягало пізно і так старанно світило всім на землі і так гріло, що жити стало легко. Синичці більше не треба було піклуватися про нічліг: знайде вільне дупло – добре, не знайде – і так переночує десь на гілці або в гущавині.

І от якось увечері їй здалося, ніби ліс у тумані. Легкий зеленуватий туман огорнув усі берези, осики, вільхи. А коли наступного дня над лісом піднялося Сонце, на кожній березі, на кожній гілочці з’явилися наче маленькі зелені пальчики: це стало розпускатися листя.

Тут і почалося лісове свято.

Засвистав, затьохкав у кущах соловей.

У кожній калюжі бурчали й кумкали жаби.

Цвіли дерева та конвалії. Хрущі з гудінням носилися між гілками. Метелики пурхали з квітки на квітку. Дзвінко кувала зозуля.

Друг Зіньки – дятел-червоношапочник – і той не сумував, що не вміє співати: відшукає сухий сучок і так хвацько барабанить по ньому носом, що по всьому лісі чути дзвінкий барабанний дріб.

А дикі голуби піднімалися високо над лісом і виробляли в повітрі запаморочливі фокуси й мертві петлі. Кожен веселився на свій лад, хто як умів.

Зіньці все було цікаво. Зінька всюди встигала і раділа разом з усіма.

Вранці на світанку чула Зінька чиїсь гучні крики, ніби в труби хтось сурмив десь за лісом.

Полетіла вона в той бік і бачить: болото, мох та мох, і сосни на ньому ростуть.

І ходять на болоті такі великі птахи, яких ніколи ще Зінька не бачила, – завбільшки з баранів, і шиї у них довгі-довгі. Раптом підняли вони свої шиї, як труби, та як затрублять, як загримлять:

– Тррру-рру-у! Тррру-рру!

Зовсім оглушили синичку.

Потім один розчепірив крила та свій пухнастий хвіст, вклонився до землі сусідам та раптом і пішов у танок: задріботів, задріботів ногами та й пішов по колу, все по колу; то одну ногу викине, то другу, то вклониться, то підстрибне, то навприсядки піде – сміхота! А інші на нього дивляться, зібралися навколо, крилами плескають.

Нема в кого було Зіньці запитати в лісі, що це за птахи-велетні, і полетіла вона в місто до Старого Горобця.

І Старий Горобець сказав їй:

– Це журавлі; птахи серйозні, поважні, а зараз бачиш, що виробляють. Це тому, що прийшов веселий місяць травень, і ліс одягнувся, і всі квіти цвітуть, і всі пташки співають. Сонце тепер усіх обігріло і всім світлу радість дало.

Червень

Вирішила Зінька:

“Полечу-но я тепер по всіх місцях: і в ліс, і в поле, і на річку… Все огляну”.

Першим ділом навідалася до свого старого друга дятла-червоношапочника. А він як побачив її здалеку, так і закричав:

– Кік! Кік! Геть, геть! Тут мої володіння!

Дуже здивувалася Зінька. І сильно на дятла образилася: ось тобі й друг!

Згадала про польових куріпок, сірих, із шоколадною підковкою на грудях. Прилетіла до них у поле, шукає куріпок – немає їх на старому місці! Але ж ціла зграя була. Куди всі поділися?

Літала-літала по полю, шукала-шукала, насилу одного півника знайшла: сидить у житі, – а жито вже високе, – кричить:

– Чир-вік! Чир-вік!

Зінька – до нього. А він їй:

– Чир-вік! Чир-вік! Чичире! Пішла, пішла звідси!

– Як так! – розсердилася синичка. – Чи давно я всіх вас від смерті врятувала – з крижаної в’язниці випустила, а тепер ти мене й близько до себе не підпускаєш?

– Чир-вир! – зніяковів куріпчачий півник. – Правда, від смерті врятувала. Ми це все пам’ятаємо. А все ж таки лети від мене подалі: тепер час інший, мені жах як битися хочеться!

Добре, що у птахів сліз немає, а то, напевно, заплакала б Зінька, так вже їй прикро, так гірко стало!

Повернулася мовчки, полетіла на річку.

Летить над кущами, раптом з-за кущів – сірий звір!

Зінька так і шарахнулася вбік.

– Не впізнала? – сміється звір. – А ми ж із тобою старі друзі.

– А ти хто? – запитує Зінька.

– Заєць я. Біляк.

– Який же ти біляк, коли ти сірий? Я пам’ятаю біляка: він увесь білий, тільки на вушках чорне.

– Це я взимку білий: щоб на снігу мене видно не було. А влітку я сірий.

Ну і розговорилися. Нічого, з ним не сварилися.

А потім Старий Горобець і пояснив Зіньці:

– Це місяць червень – початок літа. В усіх нас, у птахів, у цей час гнізда, а в гніздах – дорогоцінні яєчка й пташенята.

До своїх гнізд ми нікого не підпускаємо – ні ворога, ні друга: і друг може ненавмисно розбити яєчко. У звірів – теж дітки, звірі теж нікого до своєї нори не підпустять. Тільки заєць без турбот: розгубив своїх діточок по всьому лісі, і думати про них забув.

Адже зайчаткам мати-зайчиха потрібна тільки в перші дні: поп’ють вони материнське молочко кілька днів, а потім самі травичку гризуть. Тепер, – додав Старий Горобець, – сонце у самій силі, і найдовший у нього трудовий день. Тепер на землі всі знайдуть, чим набити своїм малюкам черевця.

Липень

– З новорічної ялинки, – сказав Старий Горобець, – минуло вже шість місяців, рівно півроку. Запам’ятай, що друге півріччя починається у самісінький розпал літа. І пішов тепер місяць липень. А це найкращий місяць і для пташенят, і для звірят, тому що скрізь всього дуже багато: і сонячного світла, і тепла, і всякої смачної їжі.

– Дякую, – сказала Зінька.

І полетіла.

“Пора мені порозумнішати, – подумала вона. – Дупел у лісі багато. Займу вільне, яке мені сподобається, і заживу в ньому своїм домом!”

Задумати задумала, тільки не так просто це зробити, як виявилося.

Усі дупла в лісі зайняті. В усіх гніздах пташенята. У кого ще крихітки, голенькі, у кого в пушку, а у кого і в пір’ячку, та все одно жовтороті, цілісінький день пищать, їсти просять.

Батьки клопочуть, узад-вперед літають, ловлять мух, комарів, ловлять метеликів, збирають гусениць-черв’ячків, а самі не їдять: усе пташенятам носять. І нічого, не скаржаться, ще й пісень співають.

Нудно Зіньці самій.

“Ну ж бо, – думає, – я допоможу комусь пташенят погодувати. Мені подякують”.

Знайшла на ялинці метелика, схопила в дзьоб, шукає, кому б дати.

Чує – на дубі пищать маленькі щиглята, там їхнє гніздо на гілці.

Зінька мерщій туди – і сунула метелика одному щигленяті у роззявлений ротик.

Щигленя ковтнуло, а метелик не лізе: надто великий.

Дурне пташеня старається, давиться – нічого не виходить.

І стало вже задихатися. Зінька з переляку кричить, не знає, що робити.

Тут щиглиха прилетіла. Одразу ж – раз! – схопила метелика, витягла у щигленя з горла та й подалі закинула.

А Зіньці каже:

– Геть звідси! Ти мало моє пташеня не погубила. Хіба можна давати маленькому цілого метелика? Навіть крила йому не відірвала!

Зінька кинулася в гущавину, там заховалася: і соромно їй, і прикро.

Потім багато днів по лісі літала, – ні, ніхто її в компанію до себе не приймає!

А чим далі, тим більше до лісу приходить дітей. Усі з кошиками, веселі; йдуть – пісні співають, а потім розійдуться та ягоди збирають: і в рот, і в кошики. Уже малина достигла.

Зінька все біля них крутиться, з гілки на гілку перелітає, і веселіше синичці з дітьми, хоч вона їхньої мови не розуміє, а вони – її.

І якось таке сталося: одна маленька дівчинка забралася до малиннику, йде тихенько, ягоди збирає.

А Зінька над нею по деревах пурхає. Як раптом бачить: великий страшний ведмідь у малиннику.

Дівчинка якраз до нього підходить, – його не бачить.

І він її не бачить: теж ягоди збирає. Нагне лапою кущ – і собі до рота.

“Зараз, – думає Зінька, – наштовхнеться на нього дівчинка – а це страховисько її і з’їсть! Рятувати, рятувати її треба!”

І закричала з дерева своєю, синиччиною мовою:

– Зінь-зінь-вень! Дівчинко, дівчинко! Тут ведмідь. Тікай!

Дівчинка й уваги на неї не звернула: ані слова не зрозуміла.

А ведмідь-страховисько зрозумів: враз піднявся дибки, озирається: де дівчинка?

“Все, – вирішила Зінька, – пропала мала!”

А ведмідь побачив дівчинку, опустився на всі чотири лапи – та як кинеться від неї тікати крізь кущі!

От здивувалася Зінька:

“Хотіла дівчинку від ведмедя врятувати, а врятувала ведмедя від дівчинки! Таке страховисько, а маленьку людину боїться!”

З тих пір, зустрічаючи дітей у лісі, синичка співала їм дзвінку пісеньку:

Зінь-зань-ле! Зань-зінь-ле!
Хто раніше всіх встає,
Той гриби собі бере,
А ледачий не встигає,
Кропиву тепер збирає.

Ця маленька дівчинка, від якої втік ведмідь, завжди приходила до лісу першою та йшла з лісу з повним кошиком.

Серпень

– Після липня, – сказав Старий Горобець, – іде серпень. Третій – і, зверни увагу, – останній місяць літа.

– Серпень, – повторила Зінька.

І почала думати, що їй цього місяця робити.

Але ж вона була синичкою, а синички довго на одному місці всидіти не можуть. Їм би все пурхати та стрибати, по гілках лазити то вгору, то вниз головою. Багато так не надумаєш.

Пожила трошки в місті – нудно. І сама не помітила, як знову опинилася в лісі.

Опинилася в лісі й дивується: що там з усіма птахами сталося?

Нещодавно всі гнали її, близько до себе і до своїх пташенят не підпускали, а тепер тільки й чути: “Зінько, лети до нас!”, “Зінько, сюди!”, “Зінько, політай з нами!”, “Зінько, Зінько, Зінько!”.

Дивиться – всі гнізда порожні, всі дупла вільні, всі пташенята виросли та літати навчилися. Діти й батьки живуть разом, так виводками й літають, а вже на місці ніхто не сидить, і гнізда їм більше не потрібні. І синичці всі раді: адже гуртом веселіше кочувати.

Зінька то до одних пристане, то до інших, один день із чубатими синичками проведе, другий – з гайками-пухляками. Безтурботно живе: тепло, світло, їжі скільки хочеш.

І от здивувалася Зінька, коли білку зустріла й розговорилася з нею.

Дивиться – білка з дерева на землю спустилася і щось шукає там у траві. Знайшла гриб, схопила його в зуби – і ну з ним назад на дерево. Знайшла там сучечок гострий, тицьнула на нього гриб, а їсти не їсть його: поскакала далі. І знову на землю – гриби шукати.

Зінька підлетіла до неї та й запитує:

– Що ти, білочко, робиш? Навіщо не їж гриби, а на сучки їх наколюєш?

– Як навіщо? – відповідає білка. – Припаси збираю, сушу. Зима прийде – пропадеш без припасів.

Стала тут Зінька примічати: не тільки білки – багато звіряток запаси собі збирають. Мишки, полівки, хом’яки з поля зерна за щоками тягають у свої нірки, набивають там свої комори. Почала й Зінька дещо приховувати на чорний день; знайде смачного насіння, поклює його, а що зайве – суне кудись у кору, в щілинку.

Соловей це побачив і сміється:

– Що ж це ти, синичко, на всю довгу зиму хочеш запаси зробити? Так тобі теж нору копати доведеться.

Зінька зніяковіла.

– А ти як, – запитує, – зимуватимеш?

– Фьють! – свиснув соловей. – Прийде осінь, – я звідси полечу. Далеко-далеко полечу, туди, де й взимку тепло і троянди цвітуть. Там ситно, як тут влітку.

– Адже ти соловей, – каже Зінька, – тобі що: сьогодні тут заспівав, а завтра – там. А я синичка. Я де народилася, там все життя й проживу.

А про себе подумала:

“Пора, пора мені про свій дім подбати! Ось вже й люди в поле вийшли прибирають хліб, вивозять з поля. Кінчається літо, кінчається…”

Вересень

– А тепер який місяць буде? – запитала Зінька у Старого Горобця.

– Тепер буде вересень, – сказав Старий Горобець. – Перший місяць осені.

І правда: вже не так стало пекти Сонце, дні стали помітно коротшими, ночі – довшими, і все частіше стали лити дощі.

Насамперед осінь прийшла в поле. Зінька бачила, як день за днем люди звозили хліб з поля в село, з села – до міста. Скоро зовсім спустошилося поле, і вітер гуляв у ньому на просторі. Потім якось увечері вітер ущух, хмари розійшлися з неба. Вранці Зінька й не впізнала поля: усе воно було в сріблі, і тонкі-тонкі срібні ниточки пливли над ним у повітрі. Одна така ниточка, із крихітною кулькою на кінці, опустилася на кущ поруч із Зінькою. Кулька виявилася павучком, і синичка, недовго думаючи, клюнула його і проковтнула. Дуже смачно! Тільки ніс увесь у павутинні.

А срібні нитки-павутинки тихенько пливли над полем, опускалися на жнива, на кущі, на ліс: молоді павучки розсіялися по всій землі. Покинувши свою летючу павутинку, павучки відшукували собі щілинку в корі, чи то нірку в землі і ховалися в ній до весни.

А в лісі вже почало жовтіти, червоніти, буріти листя. Уже пташині родини – виводки – збиралися в зграйки, зграйки – у зграї. Кочували все ширше по лісі: готувалися до відльоту.

Час від часу звідкись несподівано з’являлися зграї зовсім незнайомих Зіньці птахів – довгоногих строкатих куликів, небачених качок. Вони зупинялися на річці, на болотах; день перепочинуть, підживляться, а вночі летять далі – у той бік, де сонце буває опівдні. Це пролітали з далекої півночі зграї болотяних і водяних птахів.

Якось Зінька зустріла в кущах посеред поля веселу зграйку таких самих, як вона, синиць: білощокі, з жовтою грудкою і довгою чорною краваткою до самого хвостика. Зграйка перелетіла полем із гаю до гаю.

Не встигла Зінька познайомитися з ними, як з-під кущів із шумом та галасом злетів великий виводок польових куріпок. Пролунав короткий страшний грім – і синичка, що сиділа поруч із Зінькою, не пискнувши, впала на землю. А далі дві куріпки, перекинувшись у повітрі через голову, замертво вдарилися об землю.

Зінька так перелякалася, що залишилася сидіти, де сиділа, ні жива ні мертва.

Коли вона отямилася, біля неї нікого не було – ні куріпок, ні синиць.

Підійшов бородатий чоловік із рушницею, підняв двох убитих куріпок і голосно крикнув:

– Агов! Манюньо!

З узлісся відповів йому тоненький голосок, і скоро до бородатого підбігла маленька дівчинка. Зінька впізнала її: та сама, що налякала в малиннику ведмедя. Зараз у неї був у руках повний кошик грибів.

Пробігаючи повз кущ, вона побачила на землі синичку, що впала з гілки, зупинилася, нахилилася, взяла її до рук. Зінька сиділа в кущі не ворушачись.

Дівчинка щось сказала батькові, батько дав їй фляжку, і Манюня обприскала з неї водою синичку. Синичка розплющила очі, раптом спурхнула – та й забилася в кущ поруч із Зінькою.

Манюня весело засміялася і підстрибом побігла за батьком.

Жовтень

– Швидше, швидше! – квапила Зінька Старого Горобця. – Скажи мені, який настає місяць, і я полечу назад до лісу: там у мене хворий товариш.

І вона розповіла Старому Горобцю, як бородатий мисливець збив із гілки синичку, а дівчинка Манюня обприскала водою та оживила її.

Дізнавшись, що новий місяць, другий місяць осені, називається жовтень, Зінька мерщій повернулася до лісу.

Її товариша звали Зінзівер. Після удару дробинкою крильця і лапки ще погано слухалися його. Він ледве долетів до узлісся. Тут Зінька відшукала йому гарненьке дуплечко і почала тягати туди для нього черв’ячків-гусениць, як для маленького. А він був зовсім не маленький: йому було вже два роки, отже він був на цілий рік старше від Зіньки.

За кілька днів він зовсім одужав. Зграйка, з якою він літав, кудись зникла, і Зінзівер залишився жити із Зінькою. Вони дуже подружилися.

А осінь прийшла вже й до лісу. Спершу, коли все листя пофарбувалося в яскраві кольори, він був дуже гарний. Потім подули сердиті вітри. Вони здирали жовте, червоне, буре листя з гілок, носили його у повітрі й кидали на землю.

Скоро ліс порідішав, гілки оголилися, а земля під ними вкрилася різнокольоровими листочками. Прилетіли з далекої півночі, з тундри, останні зграї болотяних птахів. Тепер щодня прибували нові гості з північних лісів: там вже починалася зима.

Не завжди в жовтні дули сердиті вітри, не завжди лили дощі: бували й гарні, сухі та ясні дні. Нежарке сонечко світило привітно, прощаючись із засинаючим лісом. Потемніле на землі листя тоді висихало, ставало жорстким та крихким. Ще подекуди з-під нього визирали гриби-грузді, маслюки.

Але гарну дівчинку Манюню Зінька та Зінзівер більше вже не зустрічали в лісі.

Синички любили спускатися на землю, стрибати по листю – шукати равликів на грибах. Якось вони підскочили так до маленького гриба, що ріс між корінням білого березового пня. Раптом з іншого боку пня вискочив сірий, із білими плямами звір.

Зінька хотіла вже тікати, а Зінзівер розсердився й крикнув:

– Пінь-пінь-черр! Ти хто такий?

Він був дуже хоробрий і відлітав від ворога, тільки коли ворог на нього кидався.

– Фу! – сказав сірий плямистий звір, він косив очима і весь тремтів. Як ви із Зінькою мене налякали! Не можна ж так тупотіти по сухому, хрусткому листю! Я думав, що це лисиця біжить або вовк. Я ж заєць, біляк я.

– Неправда! – крикнула йому з дерева Зінька. – Біляк улітку сірий, взимку білий, я знаю. А ти якийсь напівбілий.

– Адже зараз ані літо, ані зима. А я ні сірий, ні білий. – І заєць запхенькав: – ось сиджу біля березового пенька, тремчу, ворухнутися боюся. Снігу ще немає, а у мене вже шматки білої шерсті лізуть. Земля чорна. Побіжу по ній вдень – мене одразу ж всі побачать. І так жахливо хрумтить сухе листя! Як тихенько не скрадайся, аж грім з-під ніг.

– Бачиш, який він боягуз, – сказав Зінзівер Зіньці. – А ти його злякалася. Він нам не ворог.

Листопад

Ворог – і страшний ворог – з’явився в лісі наступного місяця. Старий Горобець назвав цей місяць листопадом і сказав, що це третій і останній місяць осені.

Ворог був дуже страшний, тому що він був невидимий. У лісі стали пропадати і маленькі пташки, і великі, і миші, і зайці. Тільки заґавиться звір, тільки відстане від зграї птахів – чи вночі, чи вдень, – бач, а його вже і в живих немає.

Ніхто не знав, хто цей таємничий розбійник: звір, чи птах, чи людина? Але всі боялися його, і у всіх лісових звірів і птахів тільки й було розмов, що про нього. Усі чекали першого снігу, щоб по слідах біля роздертої жертви впізнати вбивцю.

Перший сніг випав одного вечора. А вранці наступного дня в лісі не дорахувалися одного зайченя.

Знайшли його лапку. Тут же, на підталому вже снігу, були сліди великих, страшних кігтів. Це могли бути кігті звіра, могли бути кігті й великої хижого птаха. А більше нічого не залишив убивця: ні пера, ні шерстинки.

– Я боюся, – сказала Зінька Зінзіверу. – Ох, як я боюся! Давай полетимо скоріше з лісу, від цього жахливого розбійника-невидимки.

Вони полетіли на річку. Там були старі дуплисті верби-рокити, де вони могли знайти собі притулок.

– Знаєш, – говорила Зінька, – тут місце відкрите. Якщо і сюди прийде страшний розбійник, він тут не зможе підкрастися так непомітно, як у темному лісі. Ми його побачимо здалеку і сховаємося від нього.

І вони оселилися за річкою.

Осінь прийшла вже й на річку. Верби-рокити облетіли, трава побуріла і похилилася. Сніг випадав і танув. Річка ще текла, але вранці на ній був льодок. І з кожним морозцем він ріс. Не було по берегах і куликів. Залишалися ще тільки качки.

Вони кахкали, що залишаться тут на всю зиму, якщо річка вся не вкриється кригою. А сніг падав і падав – і більше вже не танув.

Тільки-но синички зажили спокійно, як раптом знову тривога: вночі невідомо куди зникла качка, що спала на тому березі, – на краю своєї зграї.

– Це він, – говорила, тремтячи, Зінька. – Це невидимка. Він скрізь: і в лісі, і в полі, і тут, на річці.

– Невидимок не буває, – говорив Зінзівер. – Я вистежу його, постривай!

І він цілими днями крутився серед голих гілок на верхівках старих верб-рокит: вистежував із висоти таємничого ворога. Але так нічого і не помітив підозрілого.

І от раптом останнього дня місяця зупинилася річка. Лід разом укрив її – і більше вже не розтанув.

Качки полетіли ще вночі.

Тут Зіньці вдалося нарешті умовити Зінзівера покинути річку: адже тепер ворог міг легко перейти до них по льоду. І все одно Зіньці треба було до міста: дізнатися у Старого Горобця, як називається новий місяць.

Грудень

Полетіли синички до міста.

І ніхто, навіть Старий Горобець, не міг їм пояснити, хто цей невидимий страшний розбійник, від якого немає порятунку ні вдень, ні вночі, ні великим, ні малим.

– Але заспокойтеся, – сказав Старий Горобець. – Тут, у місті, ніякий невидимка не страшний: якщо навіть він посміє прийти сюди, люди ордразу ж застрелять його. Залишайтеся жити з нами в місті. Ось уже почався місяць грудень – хвостик року. Прийшла зима. І в полі, і на річці, і в лісі тепер голодно і страшно. А у людей завжди знайдеться для нас, дрібних пташок, і притулок, і їжа.

Звичайно, Зінька з радістю погодилася оселитися в місті і вмовила Зінзівера. Спершу він, правда, не погоджувався, козирився, кричав:

– Пінь-пінь-черр! Нікого не боюся! Розшукаю невидимку!

Але Зінька йому каже:

– Не в тому справа, а ось у чому: скоро буде новий рік. Сонечко знову почне визирати, усі будуть радіти йому. А заспівати йому першу весняну пісеньку тут, у місті, ніхто не зможе: горобці вміють тільки цвірінькати, ворони тільки каркають, а галки – галдять. Минулого року першу весняну пісеньку сонцю заспівала тут я. А тепер її повинен заспівати ти.

Зінзівер як крикне:

– Пінь-пінь-черр! Ти маєш рацію. Це я можу. Голос у мене сильний, дзвінкий, – на все місто вистачить. Залишаємося тут!

Стали вони шукати собі помешкання. Але це виявилося дуже важким.

У місті не те що в лісі: тут і взимку всі дупла, шпаківні, гнізда, навіть щілини за вікнами і під дахами зайняті. У тому горобиному гніздечку за околицею, де зустріла ялинку Зінька минулого року, тепер жило ціле сімейство молодих горобців.

Але і тут Зіньці допоміг Старий Горобець. Він сказав їй:

– Лети-но он до того будиночка – із червоним дахом та садком. Там я бачив дівчинку, яка щось колупала долотом у колоді. Чи не готує вона вам – синичкам – гарненьку дуплянку?

Зінька й Зінзівер одразу ж полетіли до будиночка з червоним дахом. І кого ж вони одразу побачили в саду, на дереві? Того страшного бородатого мисливця, який мало не застрелив на смерть Зінзівера.

Мисливець однією рукою притискав дуплянку до дерева, а в іншій тримав молоток і цвяхи. Він нахилився вниз і крикнув:

– Так, чи що?

І знизу, із землі, йому відповіла тоненьким голоском Манюня:

– Так, добре!

І бородатий мисливець великими цвяхами міцно прибив дуплянку до стовбура, а потім зліз із дерева.

Зінька й Зінзівер одразу ж заглянули в дуплянку і вирішили, що кращої квартири вони ніколи і не бачили: Манюня видовбала в колоді затишне глибоке дупло і навіть поклала до нього м’якого, теплого пір’я, пуху і вовни.

Місяць пролетів непомітно; ніхто не турбував тут синиць, а Манюня щоранку приносила їм їжу на столик, спеціально прироблений до гілки.

А під самий Новий рік сталося ще одна, остання цього року важлива подія: Манюнин батько, який іноді виїжджав за місто на полювання, привіз небаченого птаха, подивитися на якого збіглися всі сусіди.

То була величезна білосніжна сова, – до того білосніжна, що коли мисливець кинув її на сніг, сову важко було розгледіти.

– Це в нас зла зимова гостя, – пояснював батько Манюні й сусідам: полярна сова. Вона однаково добре бачить і вдень, і вночі. І від її кігтів немає порятунку ні миші, ні куріпці, ні зайцю на землі, ні білці на дереві. Літає вона зовсім безшумно, а як її важко помітити, коли навколо сніг, самі бачите.

Звичайно, ні Зінька, ні Зінзівер ані слова не зрозуміли з пояснення бородатого мисливця. Але обидва вони чудово зрозуміли, кого вбив мисливець. І Зінзівер так голосно крикнув: “Пінь-пінь-черр! Невидимка!” – що одразу ж з усіх дахів і дворів злетілися всі міські горобці, ворони, галки подивитися на чудовисько.

А ввечері у Манюні була ялинка, діти кричали й тупотіли, але синички анітрохи на них за це не сердилися. Тепер вони знали, що з ялинкою, прикрашеною вогнями, снігом та іграшками, приходить Новий рік, а з Новим роком повертається до нас сонце і приносить багато нових радощів.