Таємниця чорного озера

Того ранку я вперше поїхала з татом на пташиний базар купувати рибок. Я весь час боялася, що рибок там не буде, а продаватимуть самих пташок. Та виявилося, що на базарі повно усяких звірів. Якась гладка тітонька тримала в руках кошика з малесенькими цуциками й голосно примовляла:

— Справжні японські кишенькові собачки! Найкращий друг у сучасній квартирі! Жити може в рукавичці! Гавкає дуже тихо. Сусіди не сваритимуться. І харчів мало їсть. Купуйте! Кишеньковий друг людини — економно й модно!

Я все стояла й роздивлялася отих економних цуциків, але тато потяг мене далі. І раптом ми обоє спинились, мов укопані. Навпроти нас за прилавком стояв носатий дядько в засмальцьованому піджаку, а перед ним у великій банці сиділи… дві білі жаби. Так, справді, жаби були зовсім білі, з рожевими очима, а в усьому іншому -точнісінько такі, як їхні зелені родички.

Дядько вдоволено всміхнувся, підніс брудного пальця і сказав:

— О! Досягнення сучасної науки! Купуйте! Недорого віддам — за долара!

Тато стояв з розкритим ротом. Я й сама відчула, що від подиву роззявила рота. Але тут тато стріпнув головою й дуже ввічливо спитав у дядька:

А навіщо нам біла жаба?

Та ви що? Радість дитині яка! Скрізь жаби зелені, а в неї біла буде! Не сумнівайтеся! Купуйте!

І тато якось розгублено простяг дядькові гроші.

— Та беріть уже дві, до пари. Щоб їм сумно не було, — сказав дядько і вправно запхав у поліетиленовий пакет двох білих жаб. Потім подмухав у пакет: — Щоб їм дихати було чим, — і тицьнув мені в руку.

— Тату, а рибки? — раптом згадала я і з жахом подумала, що замість омріяних рибок в акваріумі сидітимуть ці дві страшнючі жаби, а може, ще й кумкатимуть, як на болоті.

— З рибками, Олю, тепер нічого не вийде. Як вони житимуть в одному акваріумі з жабами? — сумно сказав тато. Він уже й сам, мабуть, був не радий, що піддався на вмовляння дядька.

Але тут мій погляд спинився на одній жабі, і я мало не зойкнула з переляку: вона підморгнула мені своїм банькатим рожевим оком.

«Та ні, не може цього бути, — подумала я. — Жаби не можуть отак по-змовницьки підморгувати! Це мені просто привиділося».

Та жаба й далі пильно дивилася мені в очі, а тоді я раптом ясно почула в себе в голові:

— Не бійся! Ми тобі все пояснимо. Тільки віднеси нас до Чорного озера. Скоріше!

Я вражено глянула на тата, але він, здається, нічого не помітив. А в голові моїй знов озвався роздратований голос:

— Швидше! А то ми тут задихнемося!

І я слухняно попросила тата:

— А можна, я випущу жаб на волю? Шкода їх. Адже відпускають навесні пташок…

— Олю, ми ж їх тільки-но купили, — образився тато.

Та я не відступала:

— Ну й що? Ти ж мені їх подарував. І тепер я можу робити з ними, що схочу. Ти ж мене сам учив берегти природу.

Тато здивовано глянув на мене. Потім перевів погляд на жаб. А ті, ніби почувши нашу розмову, полягали на дні поліетиленового кулька й позакочували великі рожеві очі.

— Господи, дивитися на них гидко. Ще й додому не довеземо. Мабуть, і справді відпусти їх, коли хочеш. Теж мені, досягнення науки! — згадав тато слова носатого дядька, махнув спересердя рукою й пішов додому.

А я, притискаючи кулька до грудей, мов навіжена, кинулася бігти в бік Чорного озера. Добре, що воно було зовсім недалечко, посеред величезного занедбаного парку.

Тепер, восени, коли листя з дерев поопадало, людей тут було зовсім мало. Де-не-де на березі озера куняли над вудочками сонні рибалки, а вода в ньому й справді була чорна й каламутна.

Я присіла навпочіпки біля куща бузини й швидко розв’язала вузол на кульку. В ту ж мить жаби, немов пружини, повистрибували на землю. Кілька секунд вони посиділи, тяжко дихаючи й кліпаючи банькатими очима. А тоді, як за командою, зіп’ялися на задні лапки, і я побачила, що на черевцях у них прилаштовані замки-блискавки.

— Допоможи нам скинути з себе цю погань! — знову почулося в моїй голові.

І я слухняно нахилилася й обережно розстебнула замок на животі в однієї, а потім у другої жаби. Подумки я впіймала себе на тому, що вже ні з чого не дивуюся.

Біла жаб’яча оболонка розпалася на дві половинки, мов гороховий стручок, і впала на сухе листя мені під ноги. Переді мною стояли двоє невеликих кошлатих чоловічків. Вони були вкриті зеленим хутром, схожим на жабуриння. Очі їхні світилися яскравим жовтим світлом, а на голові стирчали маленькі зелені вушка. Немов ріжки. Найбільше мене вразили їхні носи — довгі й рухливі, як хоботи.

— Мене звуть Дрон, — озвався один чоловічок. Я помітила, що в нього з-під зеленого хутра випинається чимале черевце.

— А я Круць, — тихо промовив другий.

Він був якийсь понурий і боязкий. Весь час озирався й сумно ворушив довгим носом-хоботом, немов принюхуючись до небезпеки.

— Добре, на цьому урочисту частину закінчено, — нетерпляче затупцяв на місці пузатенький Дрон. — Про тебе ми все знаємо. Так що можеш нічого не розповідати.

— Звідки?! — нарешті здивувалась я.

— Ми вас усіх наскрізь бачимо, — зневажливо махнув ручкою Дрон і, як мені здалося, зверхньо примружив очі.

— Тобто як це — наскрізь? — злякалася я.

— Та просто ми читаємо ваші думки, от і все, — якось вибачливо пояснив Круць.

Сторінки: 1 2 3