TOU

Таємниця дружби

Азербайджанські народні казки

Жив собі шах. Мав він єдиного сина Малика, якого дуже любив.
Якось їхав Малик верхи берегом моря, коли це бачить: конюх і Лисий Мамед про щось сперечаються, навкулачки б’ються. Малик під’їхав, розборонив їх і питає:
— Що ви не поділили? Чого стусаєте один одного?
Забіяки трохи відхекалися. Конюх і каже:
— Пане, а було ось що. Стояв я на березі й побачив, що по морю пливе якась скриня. Кинувся я в море й насилу витяг її.
Аж ось Лисий Мамед з’явився, кричить, що він перший побачив ту скриню, а тому вона належить йому. От ми й побилися.
Малик присоромив забіяк, дав кожному по монеті, а скриню забрав собі. Віз її, віз, а потім подумав: «А що, коли я відчиню скриню й подивлюся, що в ній? Може, розкрию таємницю, чого її кинули в море».
Відчинив юнак скриню, бачить, а в ній ще одна скринька. Відчинив він і цю скриньку, а в ній ще менша, і лежить там паперовий сувій. Розгорнув його Малик і прочитав: «Той, хто хоче знати таємницю справжньої дружби, повинен відвідати фортецю Трьох дідів».
Прочитав шахів син це послання, пішов до батька та й каже:
— О тату, світло моїх очей, дозволь мені вирушити в далеку мандрівку.
Шах його питає:
— Що ти надумав, сину? У яку мандрівку?
Син мовчить. А батько знову розпитує. Не хотілося юнакові розповідати батькові про таємничу знахідку, але той так наполягав, що нарешті син розказав і про суперечку конюха з Лисим Мамедом, і про те, як він забрав у них скриню, і про дивний сувій. У відповідь шах засміявся:
— Якийсь дурень написав, а ти й повірив. Не можна, сину, вірити всьому, що почуєш. Не можна гнатися за кожним птахом. Ні, не пущу я тебе самого блукати по білому світу. Нема в мене нікого, крім тебе, і я не хочу з тобою розлучатися. Живи дома. І тут можна осягнути таємницю справжньої дружби.
Зажурився юнак, спробував батька умовити, але той стояв на своєму. Так нічого й не домігшись, пішов Малик од батька й подався в кімнату суму. Була така в палаці кімната. Коли в кого з близьких шаха траплялася якась біда, приходив він сюди й гірко плакав. Усе тут, куди не глянь, було чорне.
П ісля розмови про подорож довго чекав шах до вечері сина, та так і не дочекався. Не прийшов Малик і вранці.
Занепокоївся батько, скликав усіх своїх слуг і послав шукати сина.
Вони обшукали палац і сад, зазирнули в усі закутки, розіслали оповісників, але ніхто не міг знайти пропажу. Нарешті, коли минув тиждень і пішов другий, шахового сина знайшли в кімнаті суму. Одразу повідомили про це батька. Він покликав свого візира і разом з ним подався до сина.

Малик був чорний як ніч.
Шах так розхвилювався, що забув про таємний сувій і здивувався, коли побачив у синових руках якийсь папір.
— Сину, чого ти такий сумний, яке в тебе горе? Що ти тримаєш у руках?
Малик вкляк перед батьком.
— О тату, світло моїх очей!
Я хотів вирушити у мандрівку, щоб довідатись про таємницю справжньої дружби, але ти не дозволив. Я так засумував, що прийшов сюди виплакати своє горе.
Довго умовляв шах сина, обіцяв золоті гори, аби тільки той не їхав. Але марні були його благання. Малик казав, що йому нічого іншого не треба. Шах порадився з візиром і відпустив сина. Та ще дав йому сто воїнів для охорони.
Хитрий візир запропонував підступний план:
— Ми скажемо воїнам, щоб вони один по одному покинули Малика. Наприкінці він залишиться сам, злякається й повернеться додому.
Так і зробили. Наступного дня Малик попрощався з батьком і виїхав з палацу. Услід за ним вирушили на конях сто хоробрих воїнів.
Тільки-но вони виїхали на дорогу, як зустріли Лисого Мамеда. Малик зупинився та й каже.-.
— Гей, Мамеде, у скрині, яку ви знайшли, був сувій. Якийсь чоловік написав, що той, хто хоче знати таємницю справжньої дружби, повинен піти у фортецю Трьох дідів. Ось я і вирішив шукати цю фортецю. Ходімо зі мною.
Подумав Лисий і погодився:
— Гаразд, тільки я скажу своїм рідним.
Попросив Лисий дозволу в батька, попрощався з матір’ю, яка поклала йому в торбу ячмінну перепічку, і наздогнав Малика.

Вирушили вони в дорогу. Йшли довго. Раптом Малик озир-увся й побачив, що вони залишилися вдвох, а всі воїни кудись непомітно зникли. Лисий Мамед повернув свого коня й злякано спитав:
— Як же ми підемо самі, без війська? Що ми там робитимемо без воїнів, без зброї? Краще повернімося додому.
— Брате Мамед,— розсердився Малик,— бачу, ти хочеш накивати п’ятами. Що ж, повертайся додому, я сам піду.
Глянув Мамед на Малика та й каже:
— О пане мій, коли кому й судилося знайти це місце, то тільки мені. Я піду з тобою.
І вони знову вирушили в дорогу. Їхали та їхали, то мало, то багато, коли глядь — закінчилися всі припаси харчів.
Малик зажурився:
— Що ж нам тепер робити? Нема чого їсти, помремо з голоду.
Але Лисий безтурботно махнув рукою:
— Мати поклала мені в торбу ячмінну перепічку. З’їмо її, а там видно буде.
Він поділив навпіл перепічку. Малик скривився — йому зроду не доводилося їсти такий хліб.
Поїли вони й пішли далі. Йшли вдень і вночі й нарешті добулися до високої гори. Подолали її й побачили долину, усю в квітах. Така вона була гарна, що навіть квітник у шахівському саду не зміг з нею зрівнятися. Кожна квітка світилася тисячею барв, голова паморочилася від п’янких запахів. На деревах співали солов’ї. Були тут і куріпки, і фазани, і перепілки, і папуги, і пави з розкішними хвостами. Вдалині полохливо бігали лані, козулі.
Посеред долини височів палац, змурований із золотої та срібної цегли. Його вежі здіймалися аж до самих хмар. З усіх боків палац був огороджений високою кам’яною стіною, один вигляд якої наганяв страх.
— Як тут гарно! — захоплено мовив Малик.— Отут би жити…
А Лисий Мамед і каже:
— Е ні, пане Малик, ніхто ще не знає, як тут жити… Щось мені не подобається цей край…
Не встиг він доказати, як щось загуркотіло. Подорожнім здалося, що небо впало на землю. За одну мить відчинилася брама, і невідомо звідки з’явилися дві величезні руки. Одна зняла з коня Малика, друга опустила на землю Лисого Мамеда. Ті ж руки схопили коней за вуздечки, відвели в фортецю і поставили в стайню. Аж тільки тоді мандрівники, які ані на крок не відставали від коней, зупинилися й озирнулися. Це була стайня, величезна, мов міський майдан. Знову з’явилися руки, дали коням корму. Тоді ті ж самі руки привели Малика й Мамеда в палац, такий пишний та розкішний, що батьків палац здався Маликові халупою.
Людей не було видно. Немов з неба опустилися рушники і глек для умивання. На столі простелилася скатертина, а на ній сорок різних страв, одна від іншої смачніша. Подорожні дивувалися, звідки все це береться. Вони були голодні, і тому одразу заходилися їсти. Коли гості наїлися, знову з’явилися таєм-
ничі руки й прибрали все зі скатертини. Потім повели Малика та його товариша в опочивальню. Гості одразу ж роздяглися й полягали спати. Малик заснув, тільки-но його голова доторкнулася до подушки. Зате Лисий, розумний та хитрий, спав упівока, прислухаючись до найменшого шелесту.
Було вже далеко за північ, коли Мамед побачив, як відчинилися двері. До кімнати зайшли три діди у величезних чорних чалмах, довгих чорних халамидах, чорних черевиках з гострими загнутими носами. Один дід тримав у руках чорну книгу, другий ніс важку чорну палицю, а в третього до паска була приторочена крива шабля з чорним руків’ям. Дід з шаблею заговорив першим:
— Не будемо довго думати.
Відрубаємо їм голови — та й по всьому. Не доведи бог, розкриють нашу таємницю.
Дід з книгою заперечив йому:
— Один з цих юнаків шахів син. Як ми вб’ємо його, шах нашле на нас військо і ми загинемо.
— Що ж нам робити з ними? — розгублено спитав дід з палицею.
Дід з книгою, мабуть, наймудріший серед них, відповів:
— Коли вони вже прийшли до нас просити притулку, наш обов’язок допомогти їм.
Не встиг дід вимовити останнє слово, як Мамед підхопився з постелі й укляк перед дідами на колінах:
— О мудрі, допоможіть нам. Ми шукаємо таємницю справжньої дружби. Покажіть нам дорогу.
Дід простяг над ним руку й сказав:
— О юначе, ми розгнівалися на вас, хотіли скарати, але коли ти так просиш, благаєш про допомогу, слухай і запам’ятовуй. Встаньте до схід сонця. Сідайте на коней і вирушайте тією дорогою, що праворуч. Зустрінете ви лисицю. Але це не справжня лисиця, а стара чаклунка. З ранку до ночі сидить вона на роздоріжжі семи шляхів і пильнує за тими, хто йде. У кожного вона всіма правдами й неправдами хоче вивідати, куди й чого
він йде. Отож не кажіть їй про свою таємницю, бо лихо вам буде. А як відійдете від лисиці, зніміть з коней підкови й переверніть їх. Ця хитра відьма, як не вивідає таємниці, почне переслідувати вас. А коли ви підку-єте коней перевернутими підковами, вона піде в інший бік і загубить ваш слід. А згодом ви зустрінете пташку-щебетушку. Кожна її пір’їна має тисячу барв. Не вбивайте її! То чарівна пташка. Дасте їй трохи корму і йдіть собі далі. До самого моря ви не знатимете більше ніяких перешкод. Та от перепливти море на своїх конях ви не зможете. Зніміть сідла і збрую, відпустіть коней у ліс. На березі ви побачите чорний камінь. Під ним знайдете вудила. Один кінець киньте у воду. Одразу ж з води вийде кінь на трьох ногах. Сідайте на нього, він перевезе вас на той берег. Але не забудьте — камінь хоч і невеликий, а важить тисячу пудів. Ви не зможете зрушити його з місця. Отож станете біля нього й скажете: «О чорний каменю, ти впав із неба, земля допомогла тобі, тепер допоможи нам». Камінь одразу стане легкий, ви зможете його зрушити з місця й забрати вудила.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – В. Ціпка
Видавництво: “Веселка”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: