TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

— Зате тепер ми щось знаємо! — гордо промовив Богдан. — Я таки правду казав учора: десь тут можуть бути заховані скарби. Інакше про що б вони так таємно говорили — твій людожер та місцевий бізнесмен, який старовиною займається? Га?

Данило почухав потилицю.

— Про таких, як цей Туман, мені тато казав. Знайде десь старе поховання, могилу — розкопає її, знайде там срібну пряжку від пояса чи піхви від шаблі, золотом оздоблені, і продасть комусь за великі гроші.

— То й що? — не зрозумів Богдан. — Ну, ясно, не можна могили розкопувати. Але ж люди он рибу ловлять і теж улов за гроші продають.

— Ти, Бодю, рибу зі скарбами не рівняй! — обурився його невіглаством Данило. — Скарби — це наша історія, цінності, розумієш? Їх у музей треба, а такі Тумани різним багатим бандитам продають. Вони їх або переплавляють на коштовний метал, або приватним колекціонерам сплавляють.

— То й що? — далі не розумів Богдан.

— Незаконно це, розумієш? Злочин. Тато казав, що за таке судять і в тюрму саджають. Тільки зловити таких Туманів на гарячому дуже складно. Ви як хочете, а перевірити все це треба, — вирішив він. — Очей з обох пропоную найближчим часом не спускати. Галко, покажеш, де цей дядько Сашко живе?

— Покажу. Тільки з вами буду! — до дівчинки повернулася зухвала впертість.

— Давай, — легко погодився Данько. — Але тоді доведеться тобі кудись свого Футбола приховати. Він же хвостом за тобою тягається. Птах дуже прикметний, і ми лишатися непоміченими не зможемо. Годиться?

— Він образиться, — зітхнула Галка.

— Отже, — підсумував Богдан, — тобі доведеться чекати звісток від нас.

Перед тим, як рушити в бік міста, дівчинка трохи затрималась. Вона позбирала розкидані ромашки. Вийшов досить великий оберемок. Хлопців це потішило, хоча вони й не стрималися-^кинули один на одного ворожі бісики.

Розділ 12
У якому всі за всіма стежать

Вирішили друзі найперше з наокуляреного дядька Сашка очей не спускати — і не прогадали.

Жив Немировський у приватному будинку, до якого саме робітники другий поверх прибудовували. Тож хазяїн був там, віддавав якісь команди, про щось говорив з бригадиром. Знову друзям пощастило: напроти будинку хтось висадив бузкові кущі, вони встигли розростися і стали для них чудовим сховком. Ба навіть більше: поряд якась добра душа лавку вкопала, тому ховатися і стежити за будинком з цього місця виявилося досить зручно.

А коли дядько Сашко нарешті з двору вийшов, хлопці остаточно зрозуміли: сьогодні їхній день. Бо йшов він пішки. Аби на машині їхав, довелося б за ним бігти і точно викрити себе, ще нічого й не почавши. Чому дядько Немировський вирішив нині пішки прогулятися, хлопці не мали зеленого поняття.

Ходили за ним друзі назирці до обіду. І нічого цікавого не виходили. Спочатку дядько Сашко на базар зайшов, з кількома людьми привітався, з кимось довше поговорив, а з одним чоловіком зайшов навіть у невеличке прибазарне кафе — «Завітай» називається. Взяли чоловіки по кухлю пива, сидять собі, пиво поцмулюють, про щось неквапом теревенять.

Так вони смачно це робили — аж хлопцям самим пити захотілося. Пошукали очима по базару — ніде квасу не наливають. Зате стовбичить холодильник, кока-колою напханий. Трошки кишенькових грошей в обох було. Залишивши чоловіків пити пиво без нагляду, бо нікуди не дінуться вони від свого пива, побігли друзі до холодильника. А коли купили кока-коли, зробили по добрячому ковтку і обернулися, аби назад іти, враз зупинилися і позадкували за червоний холодильник.

Там, де вони щойно стояли, вже примостився знайомий довговолосий чоловік у чорному — Туман. Ще й окуляри темні нап’ялив. Думає — замаскувався.

— Казав же ж я тобі, — прошепотів Данько, але Бодя шикнув на нього і Данько замовк.

Тим часом чоловіки допили пиво. Дядько Сашко підвівся, попрощався з товаришем і неквапом рушив з базару. Дочекавшись, поки він відійде далі, посунув за ним і Туман. А Данило з Богданом, дружно кинувши в смітник недопиту кока-колу, пішли за ним, тримаючись так, аби Туман їх не помітив.

Але той зовсім не хвилювався. Мабуть, припустити не міг, що хтось тут може за ним стежити, тим більше — двоє хлопчаків. Тільки нічого це стеження не дало. Дядько Сашко прогулявся містом, зайшов по дорозі у кілька магазинів, але довго там не затримувався. Туман у цей час ховався кудись у тінь і закурював цигарку, а хлопці — шукали дерев, кущів чи просто вклякали за рогом якогось будинку.

Ось так за кілька годин усі четверо дали таке собі почесне коло містечком, повернувшись урешті-решт до хати дядька Сашка. Правда, біля хвіртки хазяїн усе ж роззирнувся довкола, але Туман вчасно ступив за стовбур великого дерева, а хлопці присіли в куцих кущиках біля чийогось паркана.

І тут сталося несподіване. За спинами хлопців почувся якийсь загрозливий рух, вони дружно обернулися і побачили за метр від себе знайому довгу шию та лису голову з міцним дзьобом. Ще мить — і знову, як тоді, це страусяче страховисько лупне по голові того, хто ближче сидить. Цього разу — Богдана.

Вихід — бігти тільки вперед. Це означало виказати себе, але була надія, що ніхто нічого не запідозрить. Ну, злякалися хлопці лютого страуса, якого майже все місто знає. Нічого дивного. Це все стрельнуло в голови одночасно обом, і мовби дало сигнал із стартового пістолета: зірвавшись просто з низького старту, хлопці вихором помчали вперед. Данило навіть узяв трошки праворуч, ледь не збивши з ніг Тумана. Цікаво було б глянути в його лице, тільки нема коли — прудкий птах наздоганяв.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: