TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

І тут Богдан зробив ризикований крок.

Хлопці про це домовлялися наперед, але все одно могли собі нашкодити. Бо ж раптом, припустили вони, їхнє місце в бузкових кущах уже освоїв чорний Туман? І наткнутися там на нього — ото буде справжня пригода з сумним закінченням. Тому вирішили перевірити. Знайшов Богдан на землі не дуже великий, але й не маленький камінець, замахнувся коротко і пожбурив у самий центр куща.

Нічого. Жодного руху. Ніхто не вискочив звідти з лайкою. А кидати Богдан умів сильно. За те, що камінь до лавки долетів, міг голову дати на відсіч. Ну, нема там нікого — і добре. Обережно, короткими перебіжками добігли хлопці до своєї схованки, розчинилися в кущах, причаїлися.

Тільки марно. Не світилися вікна в хаті. Може, дядько Сашко спати вже ліг? Та навряд. Годинник показував за чверть десяту вечора. Час, як прийнято казати, дитячий. Дядько міг піти кудись по справах або просто в гості. Тим більше, що за вечерею Данило ненав’язливо випитав у бабусі Віри: дружина Немировського і двоє синів зараз на морі відпочивають. Хазяїн сам удома, будівництвом керує. А під вечір, раз нічого в хаті не тримає, таки й справді міг кудись піти.

Хлопці не домовлялися, скільки тут сидітимуть. Не знали також, що хочуть висидіти. Та одразу йти геть і визнавати марність зусиль і фактичну поразку не дуже хотілося. Тому порадилися вони пошепки і вирішили годинки з півтори початувати — для того, аби совість була чиста.

Хвилин сорок сиділи, зовсім знудилися. А потім — почалося. Причому так швидко, що хлопці ледве встигли зрозуміти, що відбувається.

А відбувалося таке: у місячному сяйві виринула темна людська постать. Чорний чоловік рухався дуже тихо, скрадався, наче чорний котисько, та все ж зі своєї схованки Данило з Богданом його впізнали. Довговолосого Тумана вони тепер, здається, впізнають навіть із заплющеними очима.

Підійшовши до високого паркана, що оточував хату Немировського, Туман скочив, учепився довгими руками за край і почав сіпатися, звиваючись вужем і намагаючись підтягнутися. Він допомагав собі ногами, а якби пустив у хід зуби — ніхто б не здивувався. Нарешті ціною неймовірних зусиль Туманові вдалося видертися на паркан. Осідлавши його, він обережно перекинув на той бік спочатку одну ногу, потім — другу, а тоді стрибнув униз і зник з очей.

Не витримавши, хлопці вискочили зі своєї схованки, кинулися до паркана — і тут-таки завмерли серед вулиці. Справді, що робити далі і чи треба взагалі щось робити, вони не знали. Туман, очевидно, мав змогу цілий день до вечора не спускати з дядька Сашка очей і, швидше за все, точно дізнався, що в цей час хазяїна вдома не буде. Тому можна сміливо вдиратися в хату.

— Чого йому треба? — тихо запитав Богдан.

— Я знаю так само, як і ти, — огризнувся у відповідь Данило. — У гості так не ходять — це факт. Питання інше: що нам робити? Куди бігти? Кого гукати? Він же точно хоче щось поцупити.

Наче на підтвердження Данькових слів у одному з темних вікон будинку блиснуло слабеньке світло. Ліхтарик. Туман присвічував собі ліхтариком. Світло в інші кімнати не переміщалося, лише рухалося. З чого хлопці зрозуміли: нічний злодій знайшов саме ту кімнату, яка потрібна, і тепер шукає те, за чим прийшов. Ще трохи — і знайде, а тоді запросто втече. Просто в них на очах.

Першим оговтався Данило. Піднявши з землі камінець, він підкинув його на руці, спробував замахнутися, а тоді штовхнув Богдана ліктем:

— Зможеш докинути?

— Що? Куди? — не зрозумів той.

— Жбурляй каміння у вікна. Бий скло. Давай, не стій стовпом!

Більше нічого пояснювати не треба було. На фізкультурі у школі вони вже кидали учбові металеві гранати на дальність, і рівних у цій вправі Богданові Майстренку не було. До того ж мало ви знайдете хлопчаків, особливо – свого віку, у яких би хоч раз не виникало бажання шпурнути каменюкою в шибку і розтрощити її. Навіть не думаючи, для чого це потрібно, лише цілком довіряючи своєму розумному другові, Бодя взяв у нього камінь, замахнувся — р-раз!

Дзень-нь-нь!

Камінців під ногами валялося досить — дядько Сашко саме завозив на подвір’я щебінь. Нахилившись, Богдан взяв ще один, замахнувся — р-раз!

Дзень-нь-нь!

Шибки розліталися в темряві з веселим дзвоном. Камінців Богдан не жалів — прицільно лупив по вікну, цілячись на світло від ліхтарика. Після третього попадання воно згасло, а після п’ятого друзі вирішили, що досить, і поспішили назад у свій сховок.

Дуже вчасно!

Через паркан не переліз — незграбно перевалився Туман, упав навкарачки і кілька перших метрів рачкував. Тоді звівся на рівні ноги і, озираючись, чкурнув у темряву. Подія, що сталася за мить, приголомшила хлопців — засвітилися всі вікна будинку дядька Сашка. Сам він вискочив за хвіртку, пробіг трошки вперед, потім зупинився серед вулиці і закричав:

— Стій! Ану, стій! Ох ти ж чорт!

Ну, а далі трапилося те, від чого кров захолола в жилах обох порушників нічного спокою, їхні серця, здавалося, завмерли і тьовхнули кудись униз: ззаду щось зашурхотіло, чиїсь міцні руки лягли на їхні потилиці, і над головами почувся голос:

— Ось де вони! Вилазьте бігом!

Розділ 15
У якому друзям щиро дякують за хуліганство

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: