TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

А коли вранці Данько натягав джинси, щось шелеснуло. Витяг зіжмаканий аркуш, усе згадав і розгорнув. Ще вчора його здивували віршики — невже дядько Сашко в свої роки почав римувати? Тепер, насилу розбираючи «курячий» почерк Немировського, Данько прочитав:

Поглянь на браму, сковану замками

І сховану умілими руками,

Де тьма і вільглість осідають вглиб.

Вона в пітьму засмоктує проміння,

А далі за оздобою каміння

Лиш темне дно, мов хованка для риб.

Мій добрий друже, для мандрівника,

А надто для його виправи,

Є знахідка прадавня і важка…

Тож поспішай до лицарської справи,

Облиш усе, крім мудрої забави,

Коли чекає золота ріка.

Знизав Данило плечима, перечитав ще раз, а потім — знову, вже вголос. Богдан, вислухавши це, так само нічого не зрозумів.

— Що з того? Ти в нас розумний, ти й думай. Може, тут узагалі нема чого думати — цей ваш дядько Сашко вирішив поетом стати. Он скільки людей віршувати починають. Батько мій — і той колись бавився. Бувало, візьме гітару, кілки попідкручує, дістає якийсь старий зошит, розгортає і каже: «Дивись, синку, колись і ми в походи ходили, біля вогнищ пісні співали. Бардівська пісня називається. Тепер цього нема, і ким ви повиростаєте?» Коротше, все в такому дусі.

— Не скажи, — замислено мовив Данько. — Тут щось інше. Тільки що саме — не знаю. Але чимось від цих віршиків відгонить. Наче, розумієш, вони не тепер писалися, а колись, давно-давно. Чому в мене такі відчуття — не поясню тобі. Не можу поки що. Мене, Бодько, інше цікавить: чи не шукав Туман у дядька Сашка того, чого не знайшов у покинутому маєтку?

— Та ж вони там обоє були! — вигукнув Богдан.

— Обоє, — погодився Данило. — Через те я й кажу — вони щось шукають, тільки роблять це наввипередки. Причому, — він багатозначно підніс вказівного пальця, — кожен знає, що треба шукати. Але ніхто з них не знає, де. Туман підозрює, що дядько Сашко бреше. Тому й стежить за ним.

— Що ще шукати в покинутих старовинних маєтках? Тільки скарб! — вкотре завів улюблену пісню Богдан. — Не привидів же їхніх власників? Ех, дізнатися б, хто вони були, ті власники… Ти ж казав, що наче знаєш.

— Насправді я майже нічого й не знаю, — зітхнув Данило. — Тата не дуже уважно слухав, коли він розповідав. Та й він не все знає.

За сніданком бабуся Віра знову посміялася з рибалок-невдах, але робила це по-доброму, щоб не образити. Хлопці, щоправда, і не збиралися ображатися — про інше думали. Нарешті Данило сказав:

— Нам, бабусю, в школі сказали за літо твір написати. Щось про історію рідного краю. Ну, про Київ у нас усі все знають, а ось тут є різні цікаві історії. Хоча б про той покинутий маєток. Мені ще тато колись розповідав, тільки ж нема його зараз удома…

— Не біда, — відмахнулася бабуся Віра. — Сходіть, дітки, до діда Гайдамаки. Він раніше директором нашого музею працював. Тепер він на пенсії і сторожує там же — дуже прив’язався до того місця. Він охоче все розкаже, бо любить на такі теми побазікати.

Хлопці перезирнулися.

— Це який Гайдамака? — обережно запитав Данило. — В нього онука немає часом?

Чого ж, є! Тільки не треба вам із ним дружбу заводити. У кого той Льонька вдався і що з нього виросте — ніхто не знає. Одне слово — бандит, прости Господи! — і бабуся Віра швиденько перехрестилася.

Подробиці хлопців і не цікавили. Хто-хто, а вони вже добре знали, хто такий Льонька Гайдамака і з чим його їдять.

Ось як доведеться знову зустрітися…

— Галці скажемо? — запитав Богдан.

— З одного боку, годилося б. Може, вона щось і знає, — почухав потилицю Данило. — А з іншого — поки що хвалитися нічим.

— А тобі так хочеться перед нею похвалитися? — підкусьнув Богдан.

— Скажеш таке, — знітився Данило, і Богдан зрозумів, що другові справді хочеться похвалитися перед цим дівчиськом. Так само, як і йому.

— Ну, то поки що без неї обійдемося, — зробив висновок Богдан. — Гайда до Гайдамаки.

Розділ 17
У якому говорить про козацький скарб і згадують Золоту булаву

Знайшли друзі Гайдамаку з компанією там, де й завжди — на березі річки.

Лежала компанія у повному складі на піщаному березі, засмагала і явно нудилася. Побачивши Данила з Богданом, ватага насторожилася, а Льонька навіть неквапом піднявся назустріч.

— Здоров, — привітався Данько миролюбно.

— І вам не хворіти, — буркнув у відповідь той. — Рибу ловити прийшли?

— Ну її, ту рибу! — махнув рукою Данило. — Нам би з тобою переговорити. Сам на сам.

— А в мене секретів нема, — З викликом, підкреслено голосно заявив Льонька.

— Зате в нас є, — втрутився Богдан. — Давай на пару слів. Поміч твоя потрібна.

Стенувши плечима, Гайдамака неквапом підійшов до вчорашніх ворогів. Вони відійшли трохи далі вбік, і Данило відразу почав:

— Нам би з дідом твоїм познайомитись.

— О, а це ще для чого? — щиро здивувався Льонька.

— Хочемо поговорити з ним. Він же, кажуть, уеі місцеві легенди знає. А нам, гм, для школи треба, ось…

— Ха! — реготнув Льонька. — Бачиш, он там цап пасеться, травичку скубе? Йому розкажеш! Не нада нас дурить!

— Де ж ми тебе дуримо? — поцікавився Данило.

— Поки що не знаю. Тільки умова в мене така: я вас до діда, так і бути, заведу, але послухаю, про що ви з ним говорити будете.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: