TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

Він ладен був розповідати ще, але Данило акуратно, наскільки міг, розмову закруглив. Попрощалися з дідом сердечно. Коли йшли, він уже й на Льонька свого суворо не зиркав. Пообіцяли, звісно, заходити ще. Потім із Льонькою, який так нічого й не второпав, попрощалися.

А тоді — вперед, додому. Бо все тепер у них складалося у доладний пазл.

Розділ 18
У якому наші герої шукають короля

Спочатку вирішили у своїй кімнаті зачинитися. Потім передумали: бабуся Віра здивується, чого це вони в таку погоду в хаті сидять. Тому вмостилися собі в садку, під вишнею, і знову за вірш узялися. Бо тепер точно знали: це та сама зашифрована підказка, яку ніхто не міг до цього часу розгадати.

— Дивись, — почав Данило, — ось тут точно йдеться про якесь підземелля. «Тьма і вільглість осідають вглиб», потім — «Лиш темне дно, мов схованка для риб». Думаю, старий козак цю діжку з золотом та золотою булавою десь закопав.

— По-моєму, це й без віршика ясно, — не погодився Богдан. — Скарби зазвичай закопують у землю. І, я так собі думаю, що свого часу зрадник Петро усе довкола перекопав, наче той кріт. Якби все було так просто, Лиховій нічого б тут не шифрував.

— Воно-то так, — пошкріб потилицю Данило. — Тільки дивися: скарб під королем, знайти його допоможе грамота. Грамоту ми маємо. Мабуть, дядько Сашко в архівах ту книжку відшукав. Так що жодних сумнівів нема: грамота — це оцей загадковий віршик. Може, почнемо з короля? Спочатку треба знайти його, а вже тоді знову розшифровувати грамоту.

— Не так, — знову заперечив Богдан. — Прочитай його ще раз, тільки не вдумуйся в рядки. Я хоч у складанні віршів не великий спец, та глянь сюди: перша половина вірша говорить про якесь підземелля, друга — про якийсь будинок, у якому відпочивають мандрівники. Може, треба шукати готель? Або місце, де постоялий двір колись був.

Данило помовчав. Потім ще раз перечитав віршика, знову помовчав, тепер уже заплющивши очі. А коли розплющив їх, на обличчі заграла посмішка.

— Не знаю, хто там де відпочивав, але, здається, я знаю, де шукати короля. Гайда! Якщо правильно думаю — тоді все розповім!

Цілу дорогу до маєтку Данько вперто мовчав. А коли вони нарешті підійшли до старого будинку, він обійшов його, наблизився до парадного входу, прикрашеного старими облупленими колонами, і підняв голову. Прикрив долонею очі від сонця, наче козирком, примружився, вдивляючись у щось. Нарешті промовив, показуючи пальцем на фронтон даху:

— Дивись туди. Тільки уважно.

Богдан і собі придивився. Спочатку не побачив нічого, а тоді розгледів угорі темний контур якогось малюнка.

Малюнок дуже нагадував королівську корону.

— Щось бачу…

— Правильно! — переможно вигукнув Данько. — Я тільки тепер пригадав — мені цю корону тато колись показував. І розповів: господар маєтку спеціально замовив прикрасу зі щирого золота в формі корони, яку звелів прилаштувати в тому місці, щоб вона світилася на сонці і стала символом шляхетності козацького роду Лиховіїв. Таке він сам придумав. Потім, коли пани Лиховії тікали звідси від комуністів-зарізяків, нова влада корону здерла. Слід лишився. Ось тобі, Бодько, і король.

— Тобто ти хочеш сказати, «під королем» — і це тут?

Цілком може бути. Якесь підземелля під маєтком.

— Але ж шукали золото багато років. І шукачі були не дурніші за нас із тобою. Будинок облазили б насамперед. Ні, щось ти тут недодумав.

— Пішли глянемо, — рішуче сказав Данило.

Хлопці залізли всередину таким самим способом, як робили це вже кілька разів. Опинившись у потрощеній кімнаті, де навіть у нинішню спеку гуляв вітерець, вони розгубилися. Бо одна справа — щось собі придумати, а інша — коли правдивість своїх придумок треба на практиці доводити.

Та не встигли вони зробити кількох кроків, як Данько, глянувши у віконний отвір, раптом схопив Богдана за руку і присів, тягнучи друга за собою. А тоді швиденько порачкував до стіни під вікном. Бодя зробив так само, і коли вже сидів під стіною, не втримався, привстав і обережно визирнув. Дуже хотів глянути, що так перелякало Данька.

Побачив.

Просто до маєтку ішов через поле патлатий лиховісний Туман. І був він у кількох кроках від будівлі. Богдан кивнув головою, наказуючи Данькові: «Роби, як я!», і хутко, рачки погнав до виходу, перебігаючи в сусідню кімнату. Данило кинувся за ним і мудро зробив: щойно заховалися хлопці за стіною, як поряд щось гупнуло — це Туман зістрибнув з підвіконня всередину. Хруснули камінці під його ногами.

Потім почувся свист: насвистуючи, він пройшов у велику залу.

Розділ 19
У якому Данило з Богданом бачать справжній пістолет

Принишкли друзі, але цікавість пересилила страх.

Визирнули зі свого сховку і побачили Тумана: він міряв кроками залу, тримав руки в кишенях і щось насвистував собі під ніс. Нічого він не шукав, радше — чекав когось. І дочекався.

Через дверну пройму однієї з кімнат, розташованих навпроти, незабаром швидко зайшов дядько Сашко. Туман і далі тримав руки в кишенях, проте Немировський не збирався здоровкатися з ним. З того місця, де обоє стояли, побачити хлопців вони могли лише в тому разі, якби повернулися в цей бік. А вони стояли один навпроти одного, боком до невидимих їм глядачів. Вони не вважали за потрібне зиркати в різні боки, бо були переконані — нікого тут немає. Інакше б не призначили у цьому місцїі зустрічі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: