TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

У всякому разі, хлопцям хотілося в це вірити.

— Ти не запізнився, — промовив Туман, і голос його відбився луною в склепіннях зали. — Я точність люблю.

— Давай без передмов! — різко сказав дядько Сашко. — Вчора вночі — твоя робота?

— Я вночі не мав жодної роботи.

— Не клей дурня, Тумане! Крім тебе, ніхто вночі не міг залізти до мого кабінету! Думаєш, я не знаю, що ти з мене очей не спускаєш? Зумисне вчора під вечір із хати вийшов. Тільки ти ж не знаєш, що я потім городами назад вернувся! Якби тебе, падлюку, не налякали випадково, я б тебе там за шкірку точно зловив би!

— Не знаю я, пане Сашко, про що ти мені тут зараз говориш, — стояв на своєму Туман. — Були в тебе злодії вночі, можливо. Тільки лазити по чужих хатах через вікно — не мій профіль. У мене інший бізнес.

— Знаєш що, бізнесмене? Крім тебе, нікому мої папери не потрібні! Краще б ти віддав, що взяв. Ця задачка не для твоїх курячих мізків.

— Нічого я в тебе не брав! — огризнувся Туман.

— Брешеш і не червонієш! Ти мене доведеш колись!

Стиснув дядько Сашко кулаки, ступив до Тумана. А той залишився стояти на місці, тільки повільно праву руку з кишені вийняв.

Хлопці насилу стримали крик: рука стискала пістолет.

Не іграшковий. Ці люди давно в іграшки не бавляться. Зброя справжня, і, очевидно, стріляє.

— Стій, де стоїш! — просичав Туман.

Дядько Сашко зупинився, навіть мимоволі руки підняв і виставив перед собою.

— Молодець. Тепер — три кроки назад. Ось так, — задоволено мовив Туман, коли Немировський виконав наказ. — Продірявлю — не залатаєш! Стій і слухай: коли я розказав тобі цю історію про золоту булаву і попросив допомогти, то думав, що ми партнери і одну справу робимо. Тепер бачу: робимо одну справу, тільки нарізно. Це мене не влаштовує. Знайдеш ти це золото сам — куди подінеш? Сидітимеш на ньому, наче цар Кощій? Покупця я знайшов, скоро він тут буде. І краще ти чесно отримаєш свою половину грішми, ніж матимеш усе золото, за яке не зможеш навіть хліба в магазині купити. А заодно — булаву, яку нікому не зможеш показати. Може, ти й хитрий. Хитріший за мене. Але я битий у таких справах і розумніший. Подумай, що я сказав.

З цими словами Туман опустив пістолет, заховав його назад у кишеню, спокійно розвернувся і, насвистуючи, зник у одній з численних кімнат. Потупцявши трохи на місці, пішов собі й дядько Сашко, тільки в протилежний бік.

А коли вже всі розійшлися, заспішили звідси й хлопці.

Але відійшли недалеко: з кущів вийшла Галка і заступила дорогу.

Розділ 20
У якому сварка з Галкою і поява дядька Семена псують друзям життя

— То ось ви які?! — у голосі дівчинки бриніли одночасно лють і образа.

— Ти чого? — Данько зробив крок до неї, простяг руку, та вона вдарила по ній долонею:

— Півмістечка уже гуде, як двоє юних рибалок уночі злодія прогнали від хати Немировського. Тепер вони, бач, два герої, а ми з Футбиком пролітаємо? — здавалося, ще трошки — і Галка заплаче.

— А страус твій тут до чого?

Не забарився й птах, легкий на спомин. Вистромив довгу шию з кущів, приязно клацнув новим друзям дзьобом.

— Та ми тут узагалі вам ні до чого! — тепер Галчині очі справді заблищали. — Я думала, ви справжні друзі. А ви все найцікавіше самі, без мене! Все, знати вас не хочу!

І перш ніж хлопці встигли щось заперечити, дівчинка крутнулася на місці, свистом гукнула Футбола і гордовито рушила геть, високо тримаючи голову і навіть не обертаючись.

Ось так: як мало треба, аби посваритися з дівчиськом. Після такого навіть історія про булаву та жахлива сцена з пістолетом якось на задній план відійшли. Та й узагалі, як з’ясувалося, день сьогодні не найкращий.

А коли повернулися додому, бабуся зустріла їх новиною:

— Дзвонив з Харкова дядько Семен, Данику. Завтра хоче на кілька днів приїхати, справи тут у нього якісь. Це й добре — у мене в Миргороді сестра захворіла, поїду лікувати.

Данько вже обмовився якось Богданові, що бабуся Віра різними травами людей лікує, лікам з аптеки не довіряє. Тому й збирається до сестри так швиденько — аби та нічим аптечним себе не встигла потруїти. До цих питань бабуся ставилася дуже серйозно, і Данило знав — її не втримати. І якби не дядько Семен, залишила б вона хлопців удвох на хазяйстві.

Але дядько Семен — от кого ще тут бракувало! Нічого Данько не міг зробити, тільки зітхнув. Так розстроївся, що навіть до розгадки віршика-головоломки не взявся. Нічого в голову не лізло.

Вже по обіді Бодя поцікавився, що з другом таке. І Данило розповів, хто такий дядько Семен і чого від нього чекати. Богдан спробував заспокоїти друга: не таких, мовляв, бачили. Але коли наступного ранку дядько Семен приїхав, зрозумів Бодя — Данько не дарма нервував.

Цей дядько був двоюрідним братом Данилового батька. Чим займався його родич, хлопець не цікавився. Бо вже колись після першого знайомства вирішив триматися від нього подалі. Дядько Семен, чим би він там у своєму Харкові не займався, був дуже розумний.

До того ж постійно про свій розум торочив, хоча в розмові постійно перемішував слова і не-зрідка неправильно ставив наголоси. Тато якось пояснив Данькові: свого часу дядько Семен навчився читати, але при цьому не вивчив грамотно жодної мови. Мудрі книжки він не читав, а буквально штурмував, брав їх у облогу, хоча мало що розумів. Але вперто вірив, що той, хто читає розумну книжку, у якій прості речі пояснюються складними реченнями, сам стає розумніший. А тому зовсім неважливо, чи правильно вживає мудра людина слова і ставить наголоси. Тому з ввічливості Данило стримував себе і не сміявся з вимови дядька Семена. Навіть жалів його — погано виховані люди з нього напевне кепкують, тому він такий вредний.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: