TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

Словом, Данькові з Богданом у якийсь момент здалося, що цей день не закінчиться ніколи. Тож коли нарешті вихователь оголосив їм: «Вільні!», Бодя пробурчав:

— Не знаю, як ти, а я з ним хочу щось зробити. Чи стілець під ним підпиляти, чи облити валер’янкою і познайомити з бабиним котиком ближче. Скільки він ще тут буде і чого йому треба?

— Запитав у хворого про здоров’я, — так само тихо відповів Данило. — Нині вже нічого не зробиш. Давай доживемо до завтра і почнемо щось думати. Бо сьогодні, віриш, сил нема. Голова зовсім не працює.

Повірив Бодя, куди ж діватися. Сам такий був.

І зжалилася доля над друзями — дала їм шанс наступного дня.

Розділ 22
У якому друзі нарешті розуміють, яким ще способом можна читати вірші

Вранці після обов’язкової вже і ненависної зарядки щось у якомусь лісі здохло: дядько Семен почав кудись збиратися. Сказав — по справах, і цього хлопцям було цілком достатньо. Це означало — воля.

Щоправда, рано вони зраділи.

Закликавши Данька з Богданом до кімнати, дядько Семен у на диво короткій промові дохідливо пояснив, що їм треба зробити за його відсутності. Нічого нового й цікавого: знову виписати розумні думки з розумних, але таких нудних книжок, а потім усе йому пояснити. До того ж, роблячи перерву в читанні й писанні, треба розім’ятися — помити всюди підлогу і навести лад у саду — дуже високу траву повиривати. Після цього дядько Семен нарешті пішов з дому.

Хлопці для окозамилювання виписали по кілька речень з грубезних книжок, а потім відсунули їх і поклали перед собою на стіл аркуш із віршем-загадкою. Кілька хвилин мовчки дивилися на нього, перечитуючи кожен про себе:

Поглянь на браму, сковану замками

І сховану умілими руками,

Де тьма і вільглість осідають вглиб.

Вона в пітьму засмоктує проміння,

А далі за оздобою каміння

Лиш темне дно, мов схованка для риб.

Мій добрий друже, для мандрівника,

А надто для його виправи,

Є знахідка прадавня і важка…

Тож поспішай до лицарської справи,

Облиш усе, крім мудрої забави,

Коли чекав золота ріка.

— Здається мені, що ми не так його читаємо, — промовив Данило.

— А як треба? — спитав Богдан, який у цьому випадку цілком покладався на розумного друга і був готовий прийняти будь-яку його думку.

— Дивися: скарб під королем, а допоможе його знайти грамота. Ось усе, що ми знаємо. Але ж король — не король, а лише корона. Та й то — тепер уже тільки слід від корони. Тож і слово «грамота» треба інакше розуміти. Поки що і ми, і всі інші думали, що грамота — це документ. Щось на зразок почесної грамоти. Шматок цупкого паперу, на якому написано, що ти — чемпіон, і який можна вішати на стіну.

— До чого тут чемпіон? — не зрозумів Богдан.

— До того, що в ті часи, коли козацький полковник Лиховій заховав свій скарб, грамотою ^називали не прямокутний папірець, яким нагороджують чемпіонів та відмінників, а будь-яке важливе послання, написане на папері. Його навіть могли згорнути трубочкою і заліпити спеціальною печаткою. У кожного поважного чоловіка у ті часи була така печатка. А раз цей вірш мусив зіграти важливу для нащадків Лиховія роль, то його цілком могли зробити в формі грамоти. Розумієш?

— Ясно, ясно. До чого ти ведеш? — поквапив друга Богдан.

— До того, що під словом «грамота» освічена людина, якою був козак Лиховій, могла розуміти не лише грамоту як документ, а грамоту як… — Данько запнувся, розуміючи, що йому бракує слів і він сам може заплутатися, — словом, грамоту як грамоту. Ну, коротше, освіту, знання, вміння читати, писати і думати.

— Ти хочеш сказати, що сам вірш нічого не означає? І правильно прочитає його лише той, хто не тільки знає літери і вміє читати, а той, хто по-справжньому розумний і грамотний? — спробував Богдан звести докупи Данилові думки.

— О! — Данько ляснув друга по плечу. — Правильно! Отож справа тут не в змісті вірша. Там мусить бути якесь зашифроване послання з точно вказаним місцем сховку. Ось тільки як би нам усе це прочитати…

Хлопці вкотре втупилися у віршовані рядки. Тоді Данило прочитав уголос:

— «Поглянь на браму, сковану замками». Де ми бачили замки?

— Ніде, — розвів руками Богдащ Може, колись вони там десь і були, але тепер хіба забиті дошками двері — ось і весь замок.

— Двері — це не брама, — Данько скуйовдив волосся на голові. — Можливо, далі буде ясно: «І сховану умілими руками». Отже, справжня брама може бути десь захована. Знову глухо, бо далі йде: «Де тьма і вільглість осідають вглиб». Піди туди, не знаю куди… Ні, — він рішуче мотнув, головою. — Бачиш, розбирати кожне речення — дурна справа.

— А яка — розумна? — поцікавився Богдан.

— Є ще один спосіб. Я в книжках про такий читав. Шерлок Холмс складав зашифровані послання з шматочків безглуздого, на перший погляд, речення. Давай і ми спробуємо так.

Взявши ручку, Данько підкреслив кілька складів у першому реченні, глянув на результат, навіть прочитав:

«По-на-ра-ско»… Ні, це не годиться. Так і голову зламаєш, і язика.

— А що як прочитати навпаки? — запропонував Бодя.

— Справа наліво? — перепитав Данько. — Так, дивимось… «Имакмаз унавокс……. Тьфу, звучить як мова гоблінів! Не виходить, не те…

— А по вертикалі? — не заспокоювався Богдан. — Як кросворди, знаєш? Ось так?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: