Таємниця козацького скарбу

— Отже, якщо розкреслити якусь місцевість на квадрати і уявити її шаховою дошкою, на якій розігралася ось ця партія, — він кивнув на комбінацію фігур на шахівниці, — то діжку з золотом треба шукати там, де стоїть чорний король. Це місце на карті — під королем! Геніально!

У захваті від свого здогаду Данило не стримався — чмокнув чорну фігурку. Та Богдан не квапився радіти.

— Це все прекрасно. Тільки про карти якої місцевості ми говоримо? Стільки років минуло…

— Та-а-ак, — Даньків настрій різко перемінився, але раптом його обличчя знову засяяло:

— Дід Гайдамака! Він же Старий музейний працівник! Він напевне знає! Погнали до нього, швиденько!

— Ага, швиденько… Твій дядько Семен потім такого нам наговорить…

— Ну не вб’є ж він нас! — відмахнувся Данько.

І то правда.

Зібралися хлопці на раз-два, і вибігли з хати.

Розділ 26
У якому друзі миряться з Галкою, а до скарбу лишається один крок

Але щось трапилося. Причому — відразу з обома. Замість того, аби поспішати до діда Гайдамаки, Данько з Богданом, не змовляючись, завернули зовсім у протилежний бік. Здавалося, ноги самі вирішили за них і понесли хлопців просто до Галчиної хати.

Добігли, зазирнули через паркан. Дивно — дівчинка сиділа в саду, на розстеленому картатому пледі, і з замисленим виглядом гризла яблуко. Здивувалися друзі, адже зазвичай у цей час вона гуляла десь у передмісті чи біля річки. Страус Футбол теж був біля неї. Походжав довкола, зовсім байдужий до м’яча — своєї улюбленої забавки. Сумний він був якийсь — настроєм дівчинки перейнявся.

— Галко! Галко! — крикнув Данило.

Вона стрепенулася, глянула в його бік, проте лишилася сидіти, де сиділа. Страус, побачивши своїх нових приятелів, хотів було радісно підбігти до паркана, та Галка, заклавши два пальці до рота, різко свиснула — Футбол покірно повернувся назад.

— Чого треба? — неприязно спитала вона.

— Ти… той… Ну, того… — почав затинатися Богдан.

— Що — того? — не зрозуміла Галка.

— Пробач нам! — випалив Данько. — Не хотіли ми…

— Чого ви не хотіли? — підозріло запитала дівчинка.

— Нічого не хотіли! — ляпнув Бодя.

— Тоді чого прибігли?

— Може, пустиш? — обережно запитав Данило. — Не через паркан же про серйозні справи говорити. Зараз усі сусіди збіжаться…

Дівчинка стенула плечима, повернула голову до страуса.

— Як, Футбику? Пустимо їх?

Страус закивав головою і навіть підстрибнув на місці. Галка махнула рукою — мовляв, заходьте. І хлопці дружно полізли через паркан, зовсім забувши, що поряд хвіртка. А тоді, не давши Галці оговтатись, почали, перебиваючи один одного, розповідати про все, що сталося за три останні дні. Про розгадану козацьку грамоту. Про перекопаний підвал. Про шахи, короля, квадрати і навіть про вредного дядька Семена. Особливо — про дядька Семена: адже це через нього вони не можуть з двору вийти. А так би розгадували ці козацькі загадки разом з Галкою.

Коли скінчили, тільки тоді помітили — дівчина дивиться на них круглими очима. І, схоже, зовсім не сердиться. Ось він, момент, який треба ловити!

— То як — мир? — миттю випалив Данило, простягти їй руку долонею догори.

— Мир чи ні? — Богдан теж простяг руку.

Галка довго не думала. Піднесла свою руку, ляснула розчепіреною долонею поверх хлопчачих. Три руки міцно стислися, а зверху їх торкнувся дзьобом задоволений Футбол.

Ось тепер саме час до діда поспішати.

Пощастило друзям — застали старого Гайдамаку вдома. Сидів, наче з місця не рухався: у руках — книжка, в зубах — люлька.

— Добрий день… Ми того… — почав засапаний Данько, але тут його наче застопорило — слова раптом скінчилися.

Дід усміхнувся в густі вуса, відклав книжку й кивнув:

— І вам добрий день. О, і Галя з вами? А твій крилатий друг де?

— На дворі чекає. Не в хату ж його, — пояснила дівчинка.

— І то правда. Бачу, дітвора, що ви щось серйозне замислили. Сядьте. Відпочиньте. Ви ж бігли, наче гнався хто. Чи, може, справді гнався?

— Ви ж тут усе знаєте… — обізвався Данько.

Дід кивнув.

— А скажіть — тут багато чого мінялося за багато років?

— Не розумію я, хлопче, що ти хочеш почути. Життя мінялося, це навіть малі діти знають. Що ще?

— Я не про життя… Ну, словом, місцевість тут якось мінялася?

— Тобі цікаво, чи замість полів були ліси, замість лісів — поля, а замість річки — море чи навпаки — суха земля?

Данило кивнув, і дід заусміхався ще ширше.

— Дурниця це все. І ліси, і поля, і річка — усе тут уже дві тисячі років. Ну, останніх двісті з гаком то таки напевно.

— А може, — зібрався з духом Данько, — може, збереглися десь старовинні тутешні карти?

— Знову для реферату в школу? — з удаваною серйозністю запитав дід.

Не встиг Данило щось придумати, як Богдан випалив:

— Скарб шукаємо!

«От і все», — подумав Данько. Серце йому в п’яти впало і там захололо. Тепер спалилися. Стопудово.

Дивиться — дід нічого, далі собі посміхається, а тоді каже з розумінням:

— Правильно. А що вам ще робити? Я теж колись шукав. Усі в нас шукали, наслухавшись історій про золоту булаву. Тут, у містечку, така вже традиція склалася. Ось Галинка мусить знати.

— Еге ж, — тій нічого іншого не лишалося, як погодитись. — Навіть мій тато з сусідом кілька разів ходили землю колупати.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37