TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

— Здоров, земляки. Ну, якого номера тут мій артист відколов?

— Такого, як треба, — відповів за всіх дід Гайдамака. — Тепер про нас від учора по телевізору показують і в газетах пишуть.

— Нас багато було, тату, — поспішив поновити справедливість Данько.

— Це добре, що вас багато. Як ви бачите, я теж не сам, — він кивнув на мовчазного гостя. — Ось, познайомтесь: Михайло Вороненко, ми разом в одному класі вчилися. Він з сусіднього села. Пам’ятаєте Мишка, діду? — запитав він у старого Гайдамаки.

— А то ж! — вигукнув дід. — Ви ж із ним разом скарби шукали. Ото як показали по телевізору «Пригоди Тома Сойєра», то всі учні почали скарби по околицях шукати. Ви обидва були затяті шукачі!.. Тепер чим займаєшся, Мишко?

Мовчазний Михайло Вороненко обсмикнув піджака, поправив краватку:

— Туризмом, діду. Маршрути по Україні розробляємо, туристичні бази будуємо, сучасні. А знаєте — ви зовсім не змінилися за ці роки. Як тоді ми на вас казали «діду», так і тепер,

— То нічого, — відмахнувся дід Гайдамака. — Зате ви, хлопці, міняєтесь на краще. Це добре.

Вороненко враз посміхнувся, і побачили всі ластовиння на його носі, зовсім не дорослий блиск у очах та хуліганські бісики.

— Ну, здоров, Данько!

Данило обережно простяг йому руку. Сильна рука гостя стиснула її, а тоді простяглася долонею догори до Богдана:

— Ти — Бодя? Здоров, Бодю!

Майстренко відразу розкусив цього типа — з усього маху дзвінко ляснув по долоні своєю. Галку гість легко підхопив на руки, аби цмокнути в щоку. Це не сподобалось Футболові — ступив наперед, зашипів лиховісно. Довелося Данилові з Богданом його заспокоювати.

Потому Михайло Вороненко по черзі привітався з усіма, скинув краватку, піджак, і сказав:

— Ну, хлоп’ята-дівчата-страуси, ви просто супер! Ви довели нам з Миколою, що історія про скарби — не казка й не кіно. Просто, виявляється, ми колись не там копали. Тому особисто від мене за те, що втілили мою давню мрію — приз. Запрошую в Карпати. На мою базу відпочинку. Данило, Богдан, Галка і Льонька з друзями запрошуються туди на цілий місяць. Якщо витримають, звичайно.

— Витримають! — відповів за всіх дід Гайдамака. — Куди дінуться! Зі старої могили вилізли, то і в горах не пропадуть! Може, там теж скарб викопають — наприклад, золото Олекси Довбуша!

— У-ух! — вихопилося в Данька. — Це ж клас!

— До речі, про золото, — сказав Вороненко. — Ви хоч уявляєте, що тепер ви й самі розбагатіли? Там же золота — на кілька мільйонів.

— О-ох! — тепер захоплено видихнув Богдан, і тут-таки випалив: — І все це — нам?

Решта не стримались — вибухла щирим реготом від такого наївного припущення. А Вороненко, навпаки, знову зробився серйозним.

— Мільйонером, Бодю, ти ще станеш. Це нескладно насправді, треба тільки натхненно працювати, і все. Але на четверту частину знайденого скарбу ви всі маєте законне право.

— І скільки на ніс виходить? Багато? — вже по-діловому запитав місцевий ватажок.

— Ще тільки почали оцінювати. Але, думаю, вам усім стане з головою! — усміхнувся Лановий-старший.

— Ви скажіть краще, — допитувався Льонька, — чи за ці гроші можна буде в маєтку полковника Лиховія ремонт нормальний зробити? Щоб туди музей наш із часом переїхав, дорогу туди від міста прокласти, те, се…

— Оце так молодця! — крекнув дід Гайдамака. — Оце в мене внучок, отак мислить!

Вороненко геть по-хлопчачому почухав носа.

— Я, звісно, довідки наведу. Тільки боюся, що лише твоєї частини, як кажуть у математиці, четвертини від чвертки, на це, може, й не стане.

— Чому це четвертина! — щиро обурився Данило, — Вважайте — половина! Бо гроші сьогодні є, завтра нема. А козацький маєток — окраса містечка. Я теж приєднаюся, нехай наведуть там за наші з Льончиком гроші лад, зроблять з нього цяцю. Люди приїжджатимуть, фотографуватимуться на тлі козацького маєтку. Може, й кіно тут знімати будуть. Хіба погано?

— Класнючо! — підтримала Галка. — Я теж хочу свою премію на таке віддати.

— Ну, раз таке діло, — зам’явся Богдан Майстренко. — Ви не той, не думайте, наче мені шкода чи що… Просто коли пошук скарбів — така вигідна справа, давайте, може, далі їх пошукаємо? Я б цілий такий загін створив… Чи клуб, чи гурток… Було б чим корисним зайнятися…

Вороненко з Лановим знову перезирнулися.

— Бач, як усе обертається, — промовив Вороненко. — Взагалі ідея хороша. Треба мені різні довідки навести, як краще все організувати. Ну, а поки було б непогано ближче познайомитись. Ніщо так не зближує, як футбол. Ви як?

Почувши своє ім’я, страус підстрибнув, клацнув дзьобом.

За кілька хвилин зібрання розійшлося, жваво обговорюючи почуте, а Данило з Богданом, Галка з Футболом, ватага Гайдамаки і Вороненко з Лановим-старшим рушили на берег річки, де традиційно грали в футбол. За ними посунули вболівальники, адже гратимуть місцеві проти гостей. Ватага Гайдамаки проти решти. У Галки було інше завдання: стримувати Футбола, аби страус не почав гасати полем і всім заважати.

Та коли розбилися по командах — побачили нову проблему: з Льончиком було шестеро, тоді як з Бодею, якого по дорозі обрали капітаном команди гостей, — лише четверо. Вирішили, що двоє дорослих чоловіків та двоє школярів цілком здатні грати на рівних проти шістьох місцевих хлопців. Але тут нова біда: Данько, звісно, погодився грати за своїх, тільки ж невправним гравцем виявився розумник. Головою працював краще, ніж ногами. Та й Лановий-старший не надто полюбляв футбольні баталії.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: