Таємниця козацького скарбу
Андрій Кокотюха
— Як це — не по його? — поцікавився Богдан.
— А спробуй відгадай! — Льонька роздратовано сплюнув під ноги. — Наприклад, назве його хтось куркою — все, пропав. Він кривдника наче дзьобом чує. Серед ночі може біля хати гуляти. Ну, а якщо проти Галки щось маєш — краще з міста тікай. Тільки м’яч футбольний його й заспокоює. Кажуть, Галка сама до цього додумалася. Тепер ось Футболом прозвали. Тільки він не Галчин.
— А чий?
— Нічий. Просто Галка його біля курника в дворі годує. Ну, ще він вештається за нею. Правда, може й сам гуляти, тільки не часто. Тому, коли бачиш Галку, Футбол десь поруч. Він у неї типу собаки-охоронця. А коли страуса побачиш — Галка так само зазвичай недалеко. Добре, що ми тільки про дівчисько і пташисько товчемо? Пора й познайомитися.
— Правильно! — погодився Данило.
— Отож, — поважно кивнув Льоньчик, — мене ви вже знаєте. Це, — кивнув на голомозого, — Валера, він же — Гоблін Два. Батька його в нас дражнять Гоблін, то й до Валерки прилипло — Гоблін Два. Нічо, не ображається. Так, ну, а це — Петько Рудий, Юрко Космонавт, теж Юрко, тільки просто, без прізвиська, ми його так і звемо — Простий, Олег Князь і Харитон — бо прізвище Харитоненко, Ігорем звати.
Друзі назвалися, потисли новим знайомим руки, і Богдан не втримався — запитав:
— А чому ви себе бандою назвали?
— А як? — щиро здивувався Валера Гоблін Два.
— Не знаю, — розгубився Бодя. — Банда» щ воно звунить якось погано. Он старий твій бандитів ловить, правильно?
— А, — відмахнувся Валера. — Аби ж справді бандитів. Тут у нас тихо, спокійно, нічого не відбувається. Не те, що у вас. Ви ж із Києва?
— З Києва. І це ж класно, що в містечку нічого лихого нема! Радіти треба! — вигукнув Данило.
— Кому як, — зітхнув Юрко Простий, — Тому ми й назвалися бандою.
— І наших справ, до речі, ще не докінчили, рішуче перервав їхню розмову Льонька Гайдамака.
Розділ 4
Коротенький, бо досить того, що в ньому вперше згадують про будинок з привидами
Знову напружилися Данило з Богданом. Щось у словах, а особливо — виразі обличчя місцевого ватажка друзям не сподобалося. Точно щось капосне надумав. Не може ж він їх просто так відпустити.
— Хіба в нас є якісь справи? — обережно запитав Данько.
— Аякже! Увесь берег річки в межах міста — наша територія. Хочете вільно заходити на неї — треба або кожну першу рибину віддавати, або заслужити.
— Це як — заслужити? — зацікавився Богдан.
— Дуже просто. Так кожного з нас у банду приймали, — мовив Юрко Космонавт.
— Досить уже загадок! — вигукнув Богдан. — По ділу кажіть.
— То й говоримо по ділу, — набундючився Гайдамака — Коротше: є в нас тут такий собі будинок. Старий панський маєток, нам у школі розповідали. Він уже років двадцять як нікому не потрібен. Стоїть собі, людей лякає.
— Чим це лякає? — спитав Данько.
Гайдамака промовисто помовчав, а тоді урочисто прорік:
— Бо, за чутками, там привиди живуть.
Сказав — наче якоюсь перемогою похвалився.
І запитально подивився на київських гостей — як, мовляв, це вам?
— Ну, таке можна про будь-який будинок сказати, — посміхнувся Данило. — У мене тато різні старі будівлі відновлює. І про будинок цей я знаю, навіть бачив його. Стоїть там, на околиці, на пагорбі, з видом на річку.
— Бачити його всі бачили. А всередину хто заходив? — не дочекавшись відповіді, Льонька знову підніс пальця вгору. — О! Завдання дуже просте: той, хто пізно вночі витримає годину в цьому будинку, той може вільно ловити рибу на нашій території і того ми всі будемо поважати. Навіть до гурту готові прийняти.
Богдан недовірливо оглянув гурт нових знайомих.
— Ви хочете сказати, що кожен з вас і справді привидів серед ночі лякав?
— А ти не смійся, бугаю! — скривив рота Харитон. — Подивимось, чи будеш ти так само сміятися, коли вночі до того маєтку підеш.
— Хто вам сказав, що я туди піду? — здивувався Богдан. — Ми взагалі до вашої ватаги не збираємося вступати.
— Боїшся? — швидко запитав Князь Олег, і друзі зрозуміли: ось тепер вони нікуди не втечуть і на допомогу ніхто не прийде.
Перезирнулися вони. І, перш ніж Богдан відкрив рота, Данило швидко вигукнув, навіть руку підняв для чогось, мов школяр:
— Згодні! Згодні! Ніхто нічого не боїться!
— Тоді — прямо сьогодні! — сказав Гайдамака.
— А хіба завтра не можна? — втрутився Богдан. — Ми не відмовляємось, просто до завтра треба все обдумати, настроїтися, самі ж розумієте…
— Згода, — легко відповів Льонька. — Тоді завтра знайдете нас тут, і про все домовимось. Умови різні, те, се…
— Нехай так, — погодився Данило. Попрощавшись, компанії розійшлися в різні боки.
Друзі йшли мовчки, і коли річка лишилася далеко за спиною, Богдан зупинився і спитав Данька:
Розділ 5
Довгий, бо з нього ви дізнаєтесь, як зійшлися Розум і Сила
Мабуть, треба поки що залишити наших героїв на березі річки. Бо пора вже розповісти про дивну дружбу двох хлопчиків — Данила Ланового та Богдана Майстренка.
Були вони однолітки, жили в одному будинку і навіть у сусідніх під’їздах. Просто інтереси їхні були зовсім різні. І на перший, і на другий, і навіть на третій погляд спільного між цими двома хлопцями не можна було знайти. Якби не той випадок у скверику, ці двоє ніколи б не познайомилися.
Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.