TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

Данько Лановий з дитинства любив книжки, і вже давно «проковтнув» книжки і про Тома Сойєра з Геком Фінном, і про Холмса з Вотсоном, і про острів скарбів, і про вершника без голови. Словом, не було книжки про пригоди, якої б він не прочитав — включно з казковими пригодами Пітера Пена та Гаррі Поттера.

Вчився Данько у спеціалізованій школі, старанно зубрив англійську мову і на день народження отримав від батьків свій перший персональний комп’ютер, на якому не грався в комп’ютерні іграшки, бо не любив їх і вважав марнуванням часу. Тобто Данило Лановий був типовий «книжковий» хлопчик.

Йому не вистачало тільки окулярів, хоча в школі його і без окулярів все одно називали Знайком. Не дражнили, навпаки — поважали і часто просили щось списати. Данько охоче давав. Однак не дуже добре давалася йому фізкультура. А це такий предмет, що не спишеш… І за тебе його, як задачку з математики, ніхто не зробить.

Кілька разів намагався пограти з хлопцями в футбол на шкільному подвір’ї, проте все закінчилося розквашеним носом, розбитим коліном, розідраною сорочкою і загальним сміхом. Навіть дівчатка реготали, хоча й дружно обтрусили запорошений одяг. Тож після такої ганьби Данько до футболістів і близько не підходив.

Інша справа — Бодя Майстренко. Вчився він у найзвичайнішій школі — не в тій, яка спеціалізована, а в тій, котра ближче до дому. До того ж учився дуже погано, і рятував його лише учитель фізкультури. Майстренко виявився на диво спортивним хлопцем. Якось само собою повелося: коли грають у школі чи десь на стадіоні в футбол, баскетбол або волейбол, Бодя завжди стає капітаном команди. На решту наук спортсмен чхати хотів. Учителі з часом змирилися з цим і нічого від Богдана вже не вимагали.

Ось тому ніхто й не помітив, як прийшла біда. З такими, як сам, Богданові стало нецікаво. Швидко знайшлася компанія старших хлопців. А в цій компанії прийнято курити і пізно ввечері в темних дворах перестрівати всією кодлою пристойно вдягнених школярів, у яких точно є кишенькові гроші та мобільні телефони. їх можна налякати: «Ми тебе запам’ятали, поскаржишся комусь — знайдемо і гаплик. Скажеш, що загубив, тобі мама новий телефон купить, а татусь ще грошей дасть». Подобалося Богданові таке життя і компанія та подобалась: завдяки новим друзям зайві гроші завелися в його кишені.

Звісно, довго так тривати не могло. Одного разу знайшовся сміливець, поскаржився. Батьки його в міліцію пішли, а міліціонер Бодю Майстренка просто з уроку фізкультури забрав, коли той у спортивних трусах по канату під стелю дерся. Учитель фізкультури до директора школи бігав, просив, переконував, тоді в міліцію ходив — словом, відпустили хлопця. Але попередили — перший і останній раз.

Богдан сам тоді перелякався і вирішив більше з цією компанією не ходити. Годі вже з нього, догрався. Дуже добре мамині сльози пам’ятав, та й розмова з батьком у пісок не пішла.

Тільки невдовзі ватага знову зібралася. Розбишаки трималися впевненіше і якось нахабніше: ще б пак, всі їх тепер боятися повинні, вони ж тепер офіційно поганими хлопцями називаються. Раз гукали до себе Бодю, другий — він уперто тримався, відмовлявся далі з ними гуртуватися.

І ось під час чергової зустрічі з старими друзяками й почалося його знайомство з Данилом Лановим.

Сталося це в скверику неподалік від їхнього будинку, взимку. Оточив Богдана гурт, взяли його в щільне коло, і ватажок почав: або він, Бодя, знову до них повертається, або його щодня ловитимуть і битимуть. Хоч він і здоровий хлопець, перший у школі спортсмен, але їх більше, не протримається. Є, правда, ще варіант — нехай несе гроші, скільки скажуть, тоді не чіпатимуть, приймуть викуп. Так, мовляв, у всіх порядних ватагах робиться.

Думки в голові Боді Майстренка перемішалися, від чого сама голова гула, наче вулик. А коли замість голови вулик, то жодне розумне рішення в неї не пролазить. Єдине, що він розумів — зараз почнеться бійка і його поб’ють. І відтепер йому щодня доведеться додому перебіжками діставатися. Бачив він у кіно, як солдати під обстрілом так бігали. Тільки ж кіно по телевізору закінчиться колись, а його, Богданове життя, — не телевізор. Лиховісна ватага не зникне, коли вимкнути.

Тільки він так подумав, люті вороги розімкнули коло і розступилися. Не на вовків враз стали схожі, а на переляканих цуценят. Коли Богдан побачив, що відбувається, сам себе цуценям уявив. Бо просто на нього дивився величезний собака, чорний дог, стрункий, сильний та гнучкий, мов гадюка, до того ж без намордника, з величезною пащекою. Собака Баскервілів — не інакше.

Навіть піна з пащеки капає. Чи не капає, здалося? Ну, не капає, то зараз закапає! Вдень такого пса злякаєшся. А коли він на тебе із зимової темряви висувається — тим більше.

Найсмішніше те, що тримав це страхопудло за повідок невисокий хлопчина. Бодя навіть десь його вже бачив, тільки пригадати не міг, де й коли. А хлопчина тим часом трошки послабив повідок, дог зробив ще кілька кроків уперед, коло шибайголів остаточно розсипалося.

— Ну, що ви тут не поділили? — спокійно запитав хлопчина.

— Та наче… того… все о’кей, — затинаючись пробелькотів ватажок. — Ти, пацан, того… Може, той… Собаку забери… Бо ще того…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: