TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

— Може, — діловито погодився хлопчина з догом. — І того, і сього, і не тільки, якщо різкі рухи робити будете. То ви більше не затримуєте мого друга?

— Та хай собі паняє… куди хоче… — почулося з гурту, а ватажок підтвердив: — Ми ж нічого, просто того…

— Тоді до побачення, — ввічливо промовив хлопчина, кивнув Богданові — ходи, мовляв, за мною, — і вони пішли разом.

Коли відійшли на пристойну відстань, хлопчина полегшено зітхнув.

— Почекаєш? — запитав Богдана. — Я собаку віддам.

— А це хіба не твій? — здивувався Бодя.

— Ти що? Я їх сам боюся. Це Антоновича, сусіди нашого. Він у цей час постійно пса вигулює. А я бачу — щось там у вас не те відбувається. Як я ще допоможу? Попросив оце в сусіди собаку на десять хвилин. Песик мене знає, не скривдить. Він, каже Антонович, взагалі смирний. Далі ти все бачив.

Тільки зараз зрозумів Богдан, як спритно й просто придумав усе цей незнайомий хлопчина. Він же врятував його, причому — просто так.

— Ну й для чого ти це зробив? — грубувато запитав Бодя.

— Не люблю, коли шестеро на одного. А битися не вмію. Ось і підключив мозкові клітини.

— Ну… а якби цей твій Антонович не гуляв із собакою у цей час? — не міг заспокоїтися Бодя.

— Але ж він гуляв! — широко посміхнувся хлопчина.

— А він не здивувався, коли ти про це попросив? — не вгавав Богдан.

— Чого йому дивуватися? Він, коли прихворіє, сам часом мене просить Лорда вигуляти. Собаку так звуть — Лорд. Він у нас взагалі нічому не дивується.

З цими словами хлопчина і чорний дог розчинилися в темряві, залишивши Бодю переварювати все, що відбулося. Більше того вечора свого несподіваного рятівника Бодя не бачив. Побачив наступного дня, рано, коли той з наплічником з сусіднього під’їзду виходив. Привіталися за руку, на ходу познайомилися. Звали хлопця Данилом.

Та й ватага, до речі, після випадку в сквері чомусь від нього відстала.

Після того вони лише віталися, аж поки не випало Богданові віддячити Данилові. Правда, собі мало не нашкодив, та все обійшлося.

Було це ранньою весною. Богдан зі школи повертався, коли бачить — на лавці біля під’їзду Данько сидить, і понурий-понурий. Підійшов до нього Бодя, поздоровкався, питає:

— Чого носа повісив? Проблеми? Може, по рогах комусь дати?

— Мені дай, якщо це допоможе, — буркнув Данило. — Бо ключі я в квартирі залишив, а замок у нас такий, що сам закривається.

— От уже ж біда! Гайда до мене, посидиш, заодно своїм передзвониш. Повернуться — відчинять.

— Не все так просто, — зітхнув Данило. — Мене, розумієш, довбуть, аби я їв регулярно. Ну, ось я після школи вирішив суп розігріти. І побачив, що хліба нема, а мене купити просили. Я не довго думаючи — в магазин. Коли вже двері клацнули, второпав — ключі ж на кухонному столі. Каструля на газу, газ горить, все википить — пожежа може бути.

— Може, — погодився Богдан і почухав потилицю. — Ламати не пробував?

— Куди! Там танком вивалювати треба.

Хлопці піднялися до Данилових дверей, Богдан кілька разів смикнув, спробував плечем навалитися, хоча й бачив — марно це все. Тут його щось зачепило — дуже закортіло виручити Данька, навіть стало це справою честі для нього. Голова в нього варила, звичайно, не так, як у приятеля, проте два і два скласти він ще міг. А вирішувалася задачка дуже просто: якщо не можна зайти через двері, треба спробувати через вікно.

Тут спортсменові пощастило що квартира Ланових на четвертому поверсі. Не низько, але не так уже й високо. Потім пощастило знову —$ кватирка відкрита, батьки регулярно перевітрювали помешкання. Нарешті, третя удача — водостічна труба поряд з потрібним вікном.

Часу Богдан не гаяв: скинув куртку, черевики, шкарпетки, засукав рукави сорочки і мавпою видерся по трубі до четвертого поверху. Такі вправи були йому заввиграшки, він навіть особливо не напружувався — труба виявилася не аж така слизька. Більше хвилювався, коли з труби на підвіконня ставав, а потім крізь кватирку до кімнати вужем пролазив. Обійшлося — газ вимкнув, двері відчинив зсередини, ключа злощасного Данькові вручив.

Пригода на цьому не скінчилася. Цікава бабця з вікна сусіднього будинку бачила спритного хлопчиська, що в кватирку югнув. Викликала міліцію. Приятелі саме доїдали той перекипілий суп, коли до них міліціонери завітали. Хтось упізнав Богдана, згадали про його давні гріхи — і все — поїхало. Видзвонили батьків обох хлопців, ті примчали, наче справді на пожежу, і Данилові довелося кілька разів повторювати свою історію, перш ніж від Боді відчепилися.

Увечері тато з мамою мали з Даньком серйозну розмову про те, з ким йому треба дружити, а з ким дружити не треба. Бо сьогодні цей хлопець спробував у чужу квартиру залазити, а завтра повторить спробу, тільки коли вдома нікого не буде.

А наступного дня до Ланових прийшли гості — родина Майстренків у повному складі. Вони сіли чаювати, і за чаєм домовилися: нехай Богдан з Данилом усе ж таки дружать. Адже розумний Данько добре впливатиме на Бодю.

Ось так подружилися Розум і Сила.

Богдан почав читати деякі книжки з Данилової бібліотеки. Тільки не все йому подобалося. Казок, наприклад, не любив: мовляв, так не буває, що чарівна паличка всі проблеми вирішить. А історії про пригоди визнавав, правда, довго читав, і пальці слинив, гортаючи сторінки, чого Данило терпіти не міг.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: