TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

Зате в мікрорайоні всі знайомі почали на Данька інакше дивитися. Бо знали репутацію Богдана. І сприймали цього силача не інакше, як особистого Данилового охоронця.

А вони просто подружилися і нерозлучними стали. Тому не дивно, що тепер без Боді Данькові до бабусі на Полтавщину нудно було їхати; Поїхали вдвох. І першого ж дня — стільки пригод,

А тепер пора повернутися на берег річки. Бо Богдан так стиснув руку Данилові — сил нема терпіти.

Розділ 6
З якого ви дізнаєтеся, що серед білого дня в будинку привидів можна злякатися живого птаха

— Чому це? — перепитав Данило, намагаючись вивільнити руку.

— Ти чого за всіх вирішуєш? Тепер через тебе доведеться самим до нечистої сили лізти!

— А що ми мусили говорити? Що боїмося? — нарешті Данько вивільнив руку і пом’яцкав, де боліло. — Дурню, тепер синець буде!

— Це тільки дівчатка з кісками синців бояться. Хлопця вони прикрашають.

— Ну так себе і прикрась! — почав гарикатися Данько.

— Уже є, — Бодя обережно торкнувся маківки. — Не синець, а гуля вже росте, наче гриб після дощу.

Данило раптом глянув на друга підозріло.

— Слухай, а чого це ти раптом про дівчинку з кісками згадав? Сподобалась? Чи, може, з її страусом помиритися хочеш?

Богдан знітився і навіть почервонів. Таким Данько його ніколи не бачив. Отже, правда: чимось йому те худе дівчисько таки сподобалось. Подумав так і несподівано подумки вилаяв себе. Ніяке не «худе дівчисько»: цікава дівчинка, і кіски їй пасують.

Ой! Данило мотнув головою, проганяючи ганебні думки. З друга сміється, а сам туди ж: папуаску зі страусом побачив і заспокоїтися не може. Навіть перелякався: раптом Бодя помітив його боротьбу з самим собою?

Ні, обійшлося. Той так само думав про своє, не звертав на Данька уваги.

— Ну їх, тих страусів, він знову почухав гулю. — Давай краще про привидів.

— Привидів не буває, — впевнено сказав Данило. — Тут уже можеш мені повірити.

— Бувають, — уперто торочив Богдан. — Я по телевізору бачив.

— Ти, Бодя, не привидів бачив, а те, що тобі показали і про що розказали, — спробував пояснити йому Данило. — Люди вигадують різне і самі вірять у власні вигадки. Ось і тутешня шпана: вигадали собі казочку про будинок із привидами і всіх нею лякають. Поки ніхто не довів, що привидів там нема, різні наївняки думатимуть, що вони там є.

Друзі рушили назад. Деякий час мовчали, потім Богдан запитав:

— Ну, а нам що робити?

— А що — піти завтра вночі туди, посидіти там годинку, нехай всі заспокояться.

— Ти так просто про це говориш! — обурився Бодя. — Я, наприклад, не кожної ночі по будинках із бабаями ходжу. Тому не знаю, як треба поводитись. Може, хреста взяти з собою, розп’яття, як у кіно про вампірів… І перехреститися, коли якась мара на тебе посуне.

— Я тобі ось що скажу: привидів не буває, а ось мара посунути може, — Данило говорив цілком серйозно.

— Це як?

— А побачимо. Сьогодні справді вже пізно, а завтра давай вдень туди гайнемо, все добряче роздивимось, а заодно і план дій виробимо.

— Я так розумію, що в тебе вже щось у голові таке склалося, — припустив Богдан.

— Ти дуже правильно розумієш, — кивнув Данько. — Я вже приблизно уявляю, що на нас там чекає. Ось тільки ще не зовсім розумію, як із цим боротися. Тому давай справді відкладемо це до завтра.

Бабуся Віра зовсім не здивувалася, коли рибалки повернулися не просто без риби, а й без вудочок. Посміялася з них трошки, потім нагодувала смачнющими голубцями з молодої капустки, з яких Данило ледь впорав один, а Богдан — чотири, і потім допізна дивилися телевізор — для одного дня вражень сьогодні було доволі.

А на ранок повставали, поснідали, пішли прогулялися на річку, скупалися, і близько полудня пішли дивитися на те, що називали будинком із привидами.

Йти довелося довгенько, аж на інший кінець містечка. Тому, щоб не вештатись вулицями, Данило запропонував піти за течією річки. Це трохи довше, але так піша прогулянка буде приємніша і прохолодніша — цього дня на вулиці сонце пекло, як скажене. Гирло річки повертало в лівий бік, друзі трималися берега, огинаючи містечко, поки нарешті перед їхніми очима відкрився знаменитий маєток.

Колись це явно була багата і велична споруда. Побудували її трохи далі від містечка, на невисокому пагорбі. Однак висоти пагорба вистачало, аби складалося враження, що будівля з колонами височить над річкою.

Коли друзі підійшли ближче, то побачили, що від колишньої величі мало що залишилося.

Неподалік паслися коні, трошки далі попасали сумні корови. Довкола будівлі валялося безліч коров’ячих «млинців», чого справжній господар ніколи б не допустив. Хлопцям доводилося дивитися під ноги, щоб не запаскудити взуття. Зблизька колони та стіни виявилися облупленими, вікна зирили порожніми віконницями, величезні старі двері були старанно забиті грубими дошками і обписані різними дурнуватими написами.

— Знаєш, а я повірю, що тут ночами гуляють привиди, — мовив Богдан, мимоволі стишуючи голос. — Хто тут жив?

— Тато розповідав, що ці землі за заслуги були колись подаровані козацькому полковнику Лиховію, — охоче відповів Данило, так само за прикладом друга переходячи на майже шепіт. — Він і збудував тут перший маєток, який почав розростатися. Потім, коли цариця Катерина козаків притисла, Лиховій відправив усю свою родину за Дунай, а сам лишився залагоджувати деякі справи. Та дали про себе знати старі рани. Полковник тяжко захворів і, за чутками, поховали його десь тут, недалеко від містечка. А землі ці згодом були переписані якимось дворянам, котрі вірно служили цариці. Ну, а далі — революція, панів вигнали. Ось тобі і вся історія.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: