TOU

Таємниця козацького скарбу

Андрій Кокотюха

— Нічого особливого, — стенув плечима Богдан. — Чому ж після того, як панів вигнали, тут ніхто не жив?

— Ти запитай щось легше, — відмахнувся Данило. — Я, коли чесно, сам дуже мало знаю, тато знає більше. Вернемось додому — у нього й розпитаєш.

— І він скаже, чий привид ховається всередині? — гмикнув Бодя. — Я тобі без нього скажу. Знаю я, звичайно, ще менше за тебе. Тільки чув, що козаки були дуже багаті. Не всі, правда, але полковник явно не бідував. І заховав десь глибоко у підземеллі свої скарби. А привид тепер їх охороняє. Ось і маєш.

— Нехай так і буде, — змирився Данило. — Подобається тобі така казка — будь ласка, я не проти.

Підійшовши до сліпої віконної пройми, друзі обережно зазирнули всередину.

Чи дитяча кімната тут була, чи кабінет, чи спальня для гостей — лишалося тільки гадати. Вона виявилася доволі простора, зяяла лункою порожнечею, була всіяна якимись уламками, битим камінням, у кутку валялася брудна шмата. Дверей тут не було, тому з місця, звідки хлопці зазирали, чудово проглядалася внутрішня частина покинутого маєтку.

Очевидно, за цією кімнатою була якась зала. Може, колись вона освітлювалася сотнями свічок, і там навіть давали бали і гості танцювали під живу музику вальси.

— Гу-гу! — гукнув усередину Богдан.

Луна справді відбилася десь попереду, повторивши це «гу-гу» навіть двічі. Бодя знову гукнув — і знову луна відповіла йому. Спершись руками на край підвіконня, він підтягнувся, переліз усередину, допоміг залізти Данилові.

Потім повільно обійшли порожній будинок. Тут навіть дихалося інакше, хоча по розтрощених часом та людьми кімнатах із високими стелями гуляли протяги навіть серед спекотного літа. Це й не дивно, адже маєток стояв серед поля, та ще й на пагорбі, а отже продувався всіма вітрами.

Якби Данило вмів добре малювати, він намалював би величезне півколо — центральну залу маєтку, від якої розходилися майже однакові за розміром кімнати. До найдальшої з них вів невеличкий коридорчик, і Данько припустив — тут колись була кухня і так звана людська — кімната для прислуги. Хоча колись він гуляв у околицях занедбаного маєтку з татом, і той розповів: челядь жила у флігелі, на дворі, але він не зберігся. Зате дерев’яні сходи, що вели з кухні на горище, збереглися і виявилися ще досить міцні.

Поставив Богдан ногу на першу сходинку — нічого, витримала, тільки рипнула. Обережно піднявся нагору, потягнув на себе старі двері, котрі трималися на чесному слові. З горища дихнуло пилюкою, щурами і ще чимось неприємним. Та Богдан усе ж пройшов туди, прогрібаючи рукою пасма павутиння. Сонячне світло проникало сюди крізь дірки в даху, але, крім порожнечі, на горищі нічого не було.

— Страшно тут уночі, — мовив Данило, і собі залазячи на горище.

— Ну? Побачив, що хотів?

— Можна й так сказати, — відповів Данько.

Йому зробилося лячно, і він поспішив спуститися вниз. Бодя посунув за ним, вони знову обійшли всі кімнати і нарешті Данило вирішив повертатися назад.

І коли вже підійшли до вікна, через яке залізли, — вклякли на місці. Над підвіконням неприязно хиталася тонка страусяча шия.

Розділ 7
У якому Богдан Майстренко призначає Галці побачення, а Льонька Гайдамака кепкує з Данька Ланового

Друзі позадкували і наштовхнулися на облуплену стіну.

Страус тим часом не проявляв особливих ознак нападу. Він просто дивився на своїх вчорашніх кривдників і не збирався відходити від вікна. Богдан штовхнув Данила ліктем у бік.

— Погнали на той бік, через інше вікно втечемо.

— На три-чотири! — крізь зуби відповів Данько.

За кілька секунд він гарикнув: «Три-чотири!» — і вони чкурнули через дверний отвір, перетнувши залу впоперек. Луна від їхніх кроків відбивалася під стелею. Засапавшись, вони увірвалися до якоїсь кімнати, Бодя навіть уже скочив на підвіконня, коли р-раз — стрибнув назад. А з того боку знову вистромив свою голову всюдисущий Футбол.

Крутнувшись на п’ятах, хлопці помчали до іншої кімнати, знову у протилежний бік будинку. Цього разу страуса під вікном не було. Богдан перший скочив на підвіконня — і побачив унизу під будинком Галку. Ті ж самі зухвалі кіски в різні боки стирчать, ті ж самі шорти, а головне — руки вона тримає в кишенях і дивиться на нього так, ніби все це показують по телевізору у розважальній програмі. Права нога, майже до чорного засмагла і взута в сандалету, притискає до трави футбольний м’яч — улюблену іграшку її дивного друга.

— Чого ви тут стрибаєте? — спитала Галка, примруживши одне око. — У вас забавка така?

— Дивись, бо зараз стрибну і до кісок твоїх дотягнуся, — буркнув Богдан.

— Справді? — щиро здивувалася Галка. — Може, спробуєш?

Саме вчасно нагодився Футбол. Страус виступив з-за рогу поважним кроком, підійшов до дівчинки і став біля неї, випнувши груди.

Богдан думав лише якусь мить, зістрибнув униз і як міг близько підійшов до зухвалого дівчиська. У Києві дівчата собі такого не дозволяють. Але ж у Києві вони не беруть собі в охоронці страусів. Песик у кращому випадку, та й того приручити можна.

Футбол витягнув шию, загрозливо заклекотав, клацнув дзьобом. Бодя завбачливо лишився стояти там, де стояв. Чомусь йому здалося, що Галка не збирається цькувати його страусом. Так і є: дівчинка забрала ногу з м’яча, буцнула його, і страус, тут же прийнявши пас, помчав копати м’яча на рівне поле.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таємниця козацького скарбу ”
Андрій Кокотюха
Видавництво: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”
2010 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: