Таємниця квартири № 5

У п’ятій квартирі, що на другому поверсі нашого будинку, часто змінювалися мешканці. Ходили чутки про те, що мешканцям цієї квартири не щастить. Ну, самі посудіть: приїде нова сім’я, тільки меблі розставлять і фіранки розвісять, як одразу починаються суцільні неприємності. То раптом ні з того ні з сього вода з усіх кранів поллється. Та не просто так, а обов’язково на підлогу. А то раптово кватирки починають самі по собі грюкати – без всяких протягів. Або поставить господиня на плиту сковороду з котлетами, вийде на хвилинку, повернеться – а вони вже згоріли. Одним словом – біда, та й годі.

А справа була в тому, що в цій квартирі жили два маленьких домовичка. Одного з них, якому подобалося пустувати і пакостити, звали Біда. А другий був дуже добрим. Він намагався з усіх сил, виправляючи капості, які накоїв за день його приятель, але не завжди встигав за ним. Цього домовичка, як ви вже, напевно, здогадалися звали Добряком. Так вони і жили: один капостив, а другий виправляв…

Але одного сонячного літнього дня в квартиру в’їхала нова сім’я: тато, мама, їхня донечка Тетянка і кошеня Василько.

Поки батьки збирали у вітальні меблі і виймали коробки з посудом і різними речами, дівчинка зайнялася квітами. Вона розставляла їх на підвіконнях і поливала, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Василько грався з клубком ниток, ганяючи його між коробками, що стояли на підлозі. У всіх був гарний настрій, адже новосілля – це радісна подія.

З-за опалювальної батареї в опочивальні обережно визирнув маленький білявий домовичок з блакитними очима. На його чистому обличчі сяяла посмішка. Поруч з ним з’явився інший домовичок – кострубатий і замурзаний. Він сердито смикнув приятеля за рукав і пошепки поцікавився:

– І чого це ти, Добряк, посміхаєшся немов тебе медом пригостили?

– Так нові ж господарі приїхали, тепер заживемо!

– А навіщо нам господарі? Мені, наприклад, і без них добре… а ти краще сховайся, а то ще помітять.

– Ех, ти… – Добряк докірливо похитав головою. – Тобі, Біда, ніхто не подобається, крім себе самого…

– Ну то й що?! – домовичок задерикувато взявся в боки.

Добряк розчаровано махнув рукою і зник за радіатором. Здивовано знизавши плечима, Біда пішов за ним.

Коли меблі були розставлені по місцях, а всі речі розкладені по полицях, тато зайнявся ремонтом праски. Тетянка пішла в свою кімнату, а мама відправилася на кухню готувати вечерю.

Незабаром в каструлі закипіло, забулькало, і по кухні попливли ароматні запахи. Мама взяла сільничку, щоб посолити суп. В цей час з-під столу визирнув злорадно посміхаючийся Біда. Він підстрибнув і, смикнувши маму за поділ халата, швидко прошмигнув за газову плиту.

Від несподіванки мама злякано скрикнула і здригнулася. Шубовсть! – і сільничка впала прямо в каструлю з киплячим супом.

– Ой! Що ж я наробила?! – засмутилася мама. – Прямо біда якась… Тепер суп вже не годиться, доведеться новий варити… ладно, хоч щось спробую зберегти.

Вона підчепила виделкою м’ясо, витягла його з каструлі і поклала на тарілку. В цей час в передпокої пролунав дзвінок у двері.

– Йду, йду! – вигукнула мама. – Одну хвилиночку, зараз відкрию!

Витерши руки, вона квапливо вийшла з кухні.

Тієї ж миті на стіл виліз домовичок Біда. Він ухопився за тарілку з м’ясом і потягнув її до краю. Але Добряк вчепився в тарілку з іншого боку і потягнув її на себе.

– Не роби цього! – скрикнув він.

– А тобі яке діло?! – огризнувся замурзаний домовичок.

– Як це яке?! Це ж нові господарі квартири! Їм допомагати потрібно, а ти знову за своє взявся…

Біда сердито засопів і хитнув головою:

– Ще чого! Навіщо їм допомагати?! Я краще попустую. Дуже мені подобається робити всілякі капості, ось!

– Але ж тоді ці господарі теж покинуть цю оселю, як і попередні.

Але Біда продовжував тягти тарілку і вперто бурмотів:

– Ну і нехай собі їдуть! Не потрібні мені ніякі господарі! Я сам собі господар – що хочу, те й роблю!

– Добряк спробував напоумити приятеля:

– Виходить, ми так і будемо жити в цій квартирі одні?! Тобі не набридло? Тільки подивися на цих людей: вони такі працьовиті і добрі. А яка у них гарна дівчинка!

– Все одно! Мені ніхто не потрібен!

З цими словами Біда щосили смикнув тарілку. Добряк не зміг її втримати, і вона впала на підлогу разом з Бідою. Звичайно ж тарілка розбилася вщент, а домовички швидко сховалися.

З коридору вкотився клубок, а за ним вбігло кошеня. Побачивши на підлозі м’ясо, воно обережно підійшло до нього і почало недовірливо обнюхувати.

В цей час повернулася мама. Побачивши, що сталося, вона засмучено вигукнула:

– Ах ти, маленький негідник!

– Мамочко, що трапилося? – запитала Тетянка, заглядаючи до кухні.

Мама вказала на котика і обурено пояснила:

– Подивися, що накоїв твій улюбленець!

Дівчинка присіла біля кошеня і з докором промовила:

– Василю, як ти міг?! Хіба ж ти голодний?

Кошеня зніяковіло позадкувало, ображено нявкнуло і пішло в куток. Там воно згорнулося клубочком, втративши інтерес до ігор.

– Ну ось, все пропало… – скрушно зітхнула мама. – Чим же я вас годувати буду – не знаю…

– Не хвилюйся, матусю, щось придумаємо… у нас ще консерви є!

– Моя ти розумниця! Але я краще що-небудь інше придумаю.

Мама повернулася до плити і знову почала щось готувати, а дівчинка пішла в свою кімнату.

Як тільки вона вийшла, з-за холодильника крадькома визирнув Добряк. Побачивши, що господиня готує вечерю, він почав непомітно допомагати їй. Те ложку ближче посуне, то крихти змахне, то за вогнем догляне.

Поки Добряк старанно допомагав, Біда потихеньку вислизнув за двері і попрямував до кімнати дівчинки, яка захоплено набирала щось на клавіатурі комп’ютера. Поруч з нею на краю стола лежали засушене листя для гербарію. Домовичок непомітно підкрався і зіштовхнув їх. З тріском ламаючись на частини, листя розсипалися по всій кімнаті.

– Ой, лишенько! Біда-то яка… – вигукнула Таня, кидаючись збирати листочки.

Тим часом капосник Біда забрався на стіл і перекинув баночку клею, який розлився по сторінках щоденника і гербарія. Потім він швидко натиснув обома долонями на клавіші комп’ютера і, задоволено хмикнувши, прошмигнув за шафу.

Підвівшись, Таня з подивом побачила безладно миготливий монітор комп’ютера і розлитий клей.

– Так що ж це таке, справді?! Неприємності одна за одною…

Дівчинка почала схлипувати.

– Донечко, ти чому плачеш? Що трапилось? – стурбовано запитав тато, заглядаючи в кімнату.

– Ой, тату, у мене сьогодні все з рук валиться. Ось листя для гербарію зіпсувала, клей розлила… та ще й з комп’ютером щось не ладиться…

– Не варто засмучуватися – це можна виправити, – заспокійливо сказав тато, сідаючи до столу. – Зараз подивимося, що тут у нас…

Він впевнено пробігся пальцями по клавішах. Екран монітора кілька разів мигонув, а потім на ньому з’явилася заставка однієї з програм. Тато повернувся до Тані.

– Ну от, як бачиш, це полагодилося. А листя ми ще назбираємо…

Таня посміхнулася крізь сльози і пригорнулася до батька. І тут з кухні пролунав голос мами:

– Швиденько йдіть всі на кухню – вечеря остигає!

Як тільки дівчинка з татом пішли з шафи вибрався скуйовджений домовичок. Він сердито подивився на стіл і пробурчав:

– Канпутерів якихось всяких-різних попривозили – життя від них немає!

З-під ліжка вибрався Добряк. Він обтрусив штанці і докірливо похитав головою.

– Цікаво, чим це вони тобі заважають? От скажи…

Але Біда вперто тупнув ніжкою і вигукнув:

– А от заважають – і все тут!

І, сердито сопучи, він швидко заліз під ліжко. Добряк розгублено знизав плечима, засмучено зітхнув і пішов за приятелем…

*        *        *

Увечері вся сім’я влаштувалася в вітальні, щоб подивитися телевізійну розважальну програму. Таня тримала на руках кошеня і гладила його. Несподівано з кухні долинув якийсь шум.

– Тетянко, подивися, будь ласка, що там таке… – попросив тато.

Дівчинка схопилася і швиденько пішла на кухню. Слідом за нею побіг вірний Василько.

Увімкнувши світло, Таня побачила, що на підлозі лежить перекинуте блюдце кошеня. Молоко, яке було в ньому, розлилося по підлозі білою калюжкою. Дівчинка з подивом озирнулася на всі боки. Тут увійшла мама. Вона сплеснула долонями і суворо глянула на Василя.

– Ти знову накапостив?! Мабуть, доведеться тебе покарати…

Але Таня притиснула кошеня до грудей і заперечила:

– Мамочко, це не Василь…

– А хто ж іще? – здивувалася мама. – Адже тут нікого більше немає.

Дівчинка розгублено знизала плечима.

– Я не знаю… але Василь весь час був зі мною – ми з ним гралися.

Мама з сумнівом подивилася на кошеня, потім на перекинуте блюдце і недовірливо похитала головою.

– Доню, а ти мене часом не обманюєш?

– Ну що ти, мамо! Навіщо ж мені тебе обманювати?!

– Дивно… хто ж тоді молоко розлив?

*        *        *

Опівночі, коли місячне світло, що падало з віконця, висріблило підлогу кухні, з-за посудної шафи з цікавістю виглянув Біда. Озирнувшись по сторонах, він потер від задоволення долоні і навшпиньках підкрався до холодильника. Відкривши дверцята, домовичок зазирнув усередину.

– Так… що тут у нас смачненького?

Біда нетерпляче заліз на верхню полицю холодильника і почав піднімати кришки каструль, з задоволення принюхуючись. Одна кришка голосно брязнула, і в кухню заглянуло кошеня. Помітивши, що всередині холодильника щось ворушиться, Василь вирішив, що це мишка. Він м’якою ходою підкрався ближче і, голосно нявкнувши, відважно стрибнув вперед, але… промахнувся і штовхнув двері, які зачинилися з гучним клацанням.

Василь розчаровано пройшовся кілька разів перед холодильником, обнюхуючи його з усіх боків. Не виявивши нічого цікавого, він заспокоївся і знову повернувся до спальні.

Тоді з-під умивальника обережно визирнув Добряк. Переконавшись, що все тихо, він підбіг до холодильника, виліз нагору і спробував відкрити дверцята. Але ж він був зовсім маленьким, як іграшкова лялька, і сили в нього не вистачало. Хоч домовичок смикав дверцята щосили, сопів і крекотав, але безрезультатно.

– Ой, біда! – вигукнув він. – Біда в біду потрапив. Що ж робити?

Добряк почухав потилицю, зістрибнув на підлогу і побіг у кімнату дівчинки.

Почувши якийсь підозрілий шум, кошеня, що спало у кріслі, розплющило очі і з подивом побачило маленького розпатланого чоловічка, який підіймався на ліжко дівчинки. Василь нявкнув і кинувся до нього.

Домовичок злякано зойкнув і миттєво злетів на подушку. Він підбіг до Тані, схопив її за ніс і почав торсати.

– Прокидайся! Та прокидайся ж! Ну, будь ласка!

В цей час Василько застрибнув на ковдру і сів, з цікавістю розглядаючи Добряка.

Таня відкрила очі і сонно запитала:

– Хіба вже ранок?

Тут вона побачила маленького чоловічка і дуже здивувалася:

– Ти хто такий?

Домовичок нетерпляче відмахнувся і потягнув дівчинку за руку.

– Та я ваш домовик… йдемо швидше зі мною!

– Який домовик? – ще більше здивувалася Таня. – Хіба домовики насправді бувають?

– Бувають, бувають… ще й як бувають! Ось же я перед тобою стою!

– А… напевно, ти мені снишся.

Дівчинка закрила очі і мрійливо посміхнулася.

Добряк в розпачі забігав, застрибав навколо неї.

– Та підводься ж! Ну, будь ласка! А то Біда зовсім пропаде!

Таня знову відкрила очі і сіла в ліжку.

– Ні, здається, ти мені не снишся… то ти справжнісінький домовик?!

Добряк злегка почервонів і збентежено пробурмотів:

– Ну… ще не зовсім домовик, а поки тільки домовичок.

– А яка біда трапилася?

– Так Біда ж у холодильник забрався, а дверцята зачинилися… пішли швидше, а то він зовсім замерзне!

– Стривай, яка така біда?

– Не яка, а який! Біда – так звуть мого приятеля.

– А що, у нас цілих два домовичка в квартирі завелися?! – здивувалася Тетянка.

– Заводяться миші або таргани! – образився Добряк. – А ми з Бідою тут вже давно живемо!

– Ой, не сердься, будь ласка, – примирливо посміхнулася дівчинка. – Я не хотіла тебе образити. Просто це для мене така несподівана і радісна новина!

– Добре… добре, – зітхнув домовичок. – Тільки не здіймай галас! Люди нас не повинні бачити… я тебе покликав тільки тому, що сам не можу впоратися.

– Що ж ми тут сидимо?! – стрепенулася Таня. – Пішли твого Біду визволяти з холодильника.

Вона зістрибнула з ліжка і тихенько, щоб не розбудити батьків, пішла на кухню. Добряк і Василь пішли за нею.

Відкривши дверцята холодильника, дівчинка побачила на полиці маленького наїжаченого чоловічка, згорнутого калачиком. Він був весь покритий інієм і сильно тремтів.

Танюша взяла домовичка на руки, закрила дверцята і повернулася у свою кімнату. Вона поклала в крісло подушку, на неї Біду і накрила його пледом до самого носа.

Домовичок спідлоба насторожено спостерігав за нею.

– Бідолашний… зараз я тебе гарячим чаєм напою, з малиновим варенням.

І дівчинка знову пішла на кухню.

– Ну що, дострибався?! – Добряк докірливо подивився на Біду. – Казав же я тобі, не роби капості! Тепер ось захворіти можеш.

– Не захворію! – огризнувся Біда і тут же чхнув, потім ще раз і ще.

Повернулася Таня. Вона налила в іграшкову чашку гарячий чай, додала трошки малинового варення і почала поїти домовичка.

Біда спробував ухилитися:

– Не хочу я ніякого чаю!

– Ну добре, добре… не вередуй, – сказала Таня. – Тобі обов’язково потрібно зігрітися.

– Нічого мені не потрібно! Я сам по собі…

Добряк сплеснув долонями:

– Ну чому ти такий впертий?! Тобі ж добра бажають.

– А не треба мені ніякого вашого добра! – невдоволено буркнув Біда. – Відчепіться!

Дівчинка ласкаво погладила домовичка і примирливо сказала:

– Заспокойся і не шуми… ніхто тебе не образить. Ти такий славний, тільки трохи замурзаний.

– От ще… – невдоволено пробурмотів Біда.

Але чашечку взяв і почав обережно пити чай, невдоволено хмурячись. Незабаром домовичок зігрівся і заснув. А Таня ще довго розмовляла з Добряком, лежачи на ліжку, але незабаром заснула і вона.

*        *        *

Коли вранці дівчинка прокинулася, домовичків ніде не було видно. Таня вирішила нікому не розповідати про неймовірний нічну пригоду. Вона вмилася, швиденько зібрала портфель і, поцілувавши маму, побігла до школи.

За вікном панував теплий погожий день. Час наближався до обіду. Весело цвірінькали всюдисущі горобці, перестрибуючи з гілки на гілку і з цікавістю заглядаючи у вікно кухні. Мама в цей час вийшла на хвилинку до сусідки.

На плиті закипав чайник. Раптом у відкриту кватирку увірвався пустотливий вітер. Він сколихнув фіранку і скинув з холодильника стару газету, яка впала на плиту. Вогонь жадібно лизнув папір, і він миттєво спалахнув. З палаючої газети вогонь почав перебиратися до столу, де стояли пластмасові баночки і лежав журнал.

З-за холодильника з’явилися стривожені домовички.

– Біда! Пожежа! – закричав Добряк.

– Що ти даремно кричиш, все одно вдома нікого немає, тому ніхто тебе не почує, – зупинив його Біда. – Краще давай вогонь згасимо, поки не пізно!

– А як?

Біда задумливо почухав ніс і зраділо вигукнув:

– Придумав!

Він кинувся до умивальника, стягнув з гачка рушник і, кинувши його в раковину, відкрив кран. Полилася вода. Рушник швидко намок.

– Егей, Добряче! Допоможи мені!

Удвох домовички дружно потягли важкий мокрий рушник і накрили ним палаючу газету. Пролунало сердите шипіння і потріскування. Але вогонь не хотів здаватися – він перебрався вже на журнал. Тоді Біда і Добряк почали носити чашками воду і виливати її на стіл і журнал.

Нарешті вогонь згас.

Домовички полегшено зітхнули і сіли відпочити тут же, на столі. Раптово пролунав здивований вигук:

– Що тут відбувається?!

У дверях стояла Таня і з подивом дивилася на двох маленьких замурзаних чоловічків. Домовички спробували, було, втекти, але дівчинка їх зупинила.

– Ну вже ні, – суворо сказала вона. – Нікуди ви не сховаєтеся, поки не поясните мені, що тут сталося! Це, напевно, ти, Біда, такого наробив?!

Домовичок насупився і ображено засопів.

– Ні-ні! – заступився за нього Добряк. – Біда тут абсолютно ні до чого! Навпаки, він першим помітив пожежу і підняв тривогу. Ну, а потім… потім ми його загасили.

Домовичок скромно опустив очі.

З коридору долинуло клацання замка. Це повернулася мама.

– Зачекайте, я зараз… – сказала Таня і вибігла з кухні.

– Йдемо звідси, – похмуро пробурчав Біда. – Все одно нам не повірять, та й на очі людям зайвий раз попадатися не варто.

Добряк скрушно зітхнув:

– Ех … адже хотіли як краще…

Почулися гучні голоси мами і Тані.

Домовички злякано перезирнулися, швидко шмигонули за холодильник і причаїлися.

– Ну, і де ж ці твої домовички? – суворо запитала мама, розглядаючи наслідки пожежогасіння. – Я тут бачу тільки безлад і сліди вогню.

– Так, адже пожежа ледь не почалася! – вигукнула дівчинка. – А Добряк і Біда його загасили.

– Біда мені з тобою, – посміхнулася мама і обняла доньку за плечі. – Фантазуєш ти не в міру. Сама загасила вогонь, а домовичків вигадала… до речі, наскільки я пам’ятаю, в казках бувають тільки домовики, а про домовичків я вперше чую.

– Я ж правду кажу! – мало не заплакала Таня. – Вони існують насправді.

З-за холодильника почулося підозріле шарудіння, хтось тихенько чхнув.

– Ось де вони! – радісно вигукнула дівчинка. – За холодильником сховалися.

Вона взяла маму за руку і потягнула до холодильника. Вони удвох зазирнули за нього.

– Ну, ти й жартівниця! – засміялася мама. – А я вже, було, і справді мало не повірила.

За холодильником сиділо скуйовджене кошеня і намагалося витягнути хрустку обгортку від цукерки. Його мордочка була в пилу. Василько смішно зморщив носика і ще раз чхнув.

– Бувай здоров! – сказала мама, витягуючи його і опускаючи на підлогу біля блюдця з молоком.

Все одно домовички існують! – вперто заявила Таня. – Я вчора вночі з ними чай пила.

– Напевно, це тобі просто наснилося, – відповіла мама і почала наводити порядок.

Дівчинка зібралася, було, заперечити, але передумала і, закусивши губу, задумливо вийшла з кухні.

В цей час домовички сиділи в напівтемряві на горищі і сперечалися. Слабкий промінчик сонця ледве просочувався крізь маленьке запилене віконце, висвітлюючи стару канапу, на якій вони розташувалися.

– Казав же я тобі: не зв’язуйся з людьми! А ти мене не слухав… – бурмотів Біда. – Бачиш, навіть твоя дівчинка нас не послухала, а що вже казати про дорослих – вони і зовсім не хочуть вірити в наше існування!

– Ну, звичайно, не будуть вірити, якщо ми від них ховаємося, – заперечив Добряк. – Я б теж не повірив, якби не побачив на власні очі. Пам’ятаєш, коли ми з тобою вперше дивилися… як його… ну цей… те-ле-зівізер – навіть вимовити важко, то теж не могли повірити, що це не чарівне вікно, а такий прилад?!

– Ну і що?!

– А те, що не потрібно ображатися. Краще звикати до нового життя і заводити з людьми дружбу!

Біда щось роздратовано пробурмотів собі під ніс, а потім рішуче оголосив:

– Не хочу! Жили ми собі якось без всяких різних канпуктерів і горя не знали, так що і далі проживемо.

– А як же Таня?! – вигукнув Добряк. – Адже вона тебе врятувала і чаєм поїла з малиновим варенням.

Сторінки: 1 2