Таємниця квартири № 5
Анатолій Валевський
У п’ятій квартирі, що на другому поверсі нашого будинку, часто змінювалися мешканці. Ходили чутки про те, що мешканцям цієї квартири не щастить. Ну, самі посудіть: приїде нова сім’я, тільки меблі розставлять і фіранки розвісять, як одразу починаються суцільні неприємності. То раптом ні з того ні з сього вода з усіх кранів поллється. Та не просто так, а обов’язково на підлогу. А то раптово кватирки починають самі по собі грюкати – без всяких протягів. Або поставить господиня на плиту сковороду з котлетами, вийде на хвилинку, повернеться – а вони вже згоріли. Одним словом – біда, та й годі.
А справа була в тому, що в цій квартирі жили два маленьких домовичка. Одного з них, якому подобалося пустувати і пакостити, звали Біда. А другий був дуже добрим. Він намагався з усіх сил, виправляючи капості, які накоїв за день його приятель, але не завжди встигав за ним. Цього домовичка, як ви вже, напевно, здогадалися звали Добряком. Так вони і жили: один капостив, а другий виправляв…
Але одного сонячного літнього дня в квартиру в’їхала нова сім’я: тато, мама, їхня донечка Тетянка і кошеня Василько.
Поки батьки збирали у вітальні меблі і виймали коробки з посудом і різними речами, дівчинка зайнялася квітами. Вона розставляла їх на підвіконнях і поливала, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Василько грався з клубком ниток, ганяючи його між коробками, що стояли на підлозі. У всіх був гарний настрій, адже новосілля – це радісна подія.
З-за опалювальної батареї в опочивальні обережно визирнув маленький білявий домовичок з блакитними очима. На його чистому обличчі сяяла посмішка. Поруч з ним з’явився інший домовичок – кострубатий і замурзаний. Він сердито смикнув приятеля за рукав і пошепки поцікавився:
– І чого це ти, Добряк, посміхаєшся немов тебе медом пригостили?
– Так нові ж господарі приїхали, тепер заживемо!
– А навіщо нам господарі? Мені, наприклад, і без них добре… а ти краще сховайся, а то ще помітять.
– Ех, ти… – Добряк докірливо похитав головою. – Тобі, Біда, ніхто не подобається, крім себе самого…
– Ну то й що?! – домовичок задерикувато взявся в боки.
Добряк розчаровано махнув рукою і зник за радіатором. Здивовано знизавши плечима, Біда пішов за ним.
Коли меблі були розставлені по місцях, а всі речі розкладені по полицях, тато зайнявся ремонтом праски. Тетянка пішла в свою кімнату, а мама відправилася на кухню готувати вечерю.
Незабаром в каструлі закипіло, забулькало, і по кухні попливли ароматні запахи. Мама взяла сільничку, щоб посолити суп. В цей час з-під столу визирнув злорадно посміхаючийся Біда. Він підстрибнув і, смикнувши маму за поділ халата, швидко прошмигнув за газову плиту.
Від несподіванки мама злякано скрикнула і здригнулася. Шубовсть! – і сільничка впала прямо в каструлю з киплячим супом.
– Ой! Що ж я наробила?! – засмутилася мама. – Прямо біда якась… Тепер суп вже не годиться, доведеться новий варити… ладно, хоч щось спробую зберегти.
Вона підчепила виделкою м’ясо, витягла його з каструлі і поклала на тарілку. В цей час в передпокої пролунав дзвінок у двері.
– Йду, йду! – вигукнула мама. – Одну хвилиночку, зараз відкрию!
Витерши руки, вона квапливо вийшла з кухні.
Тієї ж миті на стіл виліз домовичок Біда. Він ухопився за тарілку з м’ясом і потягнув її до краю. Але Добряк вчепився в тарілку з іншого боку і потягнув її на себе.
– Не роби цього! – скрикнув він.
– А тобі яке діло?! – огризнувся замурзаний домовичок.
– Як це яке?! Це ж нові господарі квартири! Їм допомагати потрібно, а ти знову за своє взявся…
Біда сердито засопів і хитнув головою:
– Ще чого! Навіщо їм допомагати?! Я краще попустую. Дуже мені подобається робити всілякі капості, ось!
– Але ж тоді ці господарі теж покинуть цю оселю, як і попередні.
Але Біда продовжував тягти тарілку і вперто бурмотів:
– Ну і нехай собі їдуть! Не потрібні мені ніякі господарі! Я сам собі господар – що хочу, те й роблю!
– Добряк спробував напоумити приятеля:
– Виходить, ми так і будемо жити в цій квартирі одні?! Тобі не набридло? Тільки подивися на цих людей: вони такі працьовиті і добрі. А яка у них гарна дівчинка!
– Все одно! Мені ніхто не потрібен!
З цими словами Біда щосили смикнув тарілку. Добряк не зміг її втримати, і вона впала на підлогу разом з Бідою. Звичайно ж тарілка розбилася вщент, а домовички швидко сховалися.
З коридору вкотився клубок, а за ним вбігло кошеня. Побачивши на підлозі м’ясо, воно обережно підійшло до нього і почало недовірливо обнюхувати.
В цей час повернулася мама. Побачивши, що сталося, вона засмучено вигукнула:
– Ах ти, маленький негідник!
– Мамочко, що трапилося? – запитала Тетянка, заглядаючи до кухні.
Мама вказала на котика і обурено пояснила:
– Подивися, що накоїв твій улюбленець!
Дівчинка присіла біля кошеня і з докором промовила:
– Василю, як ти міг?! Хіба ж ти голодний?
Кошеня зніяковіло позадкувало, ображено нявкнуло і пішло в куток. Там воно згорнулося клубочком, втративши інтерес до ігор.
– Ну ось, все пропало… – скрушно зітхнула мама. – Чим же я вас годувати буду – не знаю…
– Не хвилюйся, матусю, щось придумаємо… у нас ще консерви є!
– Моя ти розумниця! Але я краще що-небудь інше придумаю.