TOU

Таємниця скляної гори

Українські народні казки

Та що сталося! Диявольська душа дванадцятиголового змія-шарканя узяла на себе подобу того хлопця, котрий за­лишився на скляній горі, й перестріла брата-літуна:
— Дорогий брате, не журися за мною, бо я вже спустився.
Двоє братів чисто повірили в те, що з ними говорить най­молодший брат. А тому вже не гаяли часу, зібралися в до­рогу і — просто до царя.
Треба було вам, добрі люди, там бути і видіти, як раділи донькам цар і цариця, коли вони зустрілися. З великої ра­дості й не знали, що робити, лише цілувалися, обнімалися і плакали, як діти. Так, мали честь легіні, бо не зламали свого слова, знайшли й повернули усіх трьох принцес!
Та що сталося із молодшим братом, котрий залишився на скляній горі? Самі розумієте — про нього в палаці ніхто й не подумав, бо гадали, що той, котрий ходить у його подо­бі,— і справді наймолодший із братів. А то, як ви знаєте, був зовсім не він! Нещасний хлопець довго ще чекав бра­та-літуна. Минали дні за днями, а на гору ніхто не приходить.
«Що мені робити? — міркував собі хлопець.— Доведеться тут з голоду вмерти!»

І вже не міг чекати, зайшов у палац шестиголового змія. Там йому потрапила на очі відьма-босорканя, яка була ма­тір’ю змія-шарканя. І каже легінь:
— Слухай сюди, стара босорканьо, знеси мене одразу з гори, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!
— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, але видиш, я така вже стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, такі ножиці, що ти й пальцем не кивнеш — самі будуть кроїти.
Узяв хлопець ножиці, подякував старій і рушив просто до палацу восьмиголового змія-шарканя. Заходить, а там знову чалапає назустріч якась відьма. Ото була мати убитого шарканя. І каже їй легінь:
— Слухай сюди, стара босорканьо! Тепер одразу знеси мене звідси, бо інакше ї оком не кліпнеш, як тебе зару­баю!
— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, але видиш, я така стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, одну таку голку, що й пальцем не кивнеш — сама буде шити.
— Добре, голку я візьму й життя тобі залишу.
Молодший брат узяв собі голку та й поспішив до замку дванадцитиголового змія-шарканя. І там йому назустріч ви­йшла стара відьма, котра була матір’ю убитого змія. І каже їй легінь:
— Слухай сюди, стара босорканьо! Знеси мене одразу на землю, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!
— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, але видиш, яка я стара,— вже не маю сили знести тебе на зем­лю. Замість того дам тобі, як хочеш, золотий кантар. Потря­сеш ним раз — і перед тобою з’явиться одразу золотогривий кінь, а потрясеш другий раз — дістанеш обладунки, як у ви­тязя.

Узяв легінь чарівний кантар, подякував відьмі, а підняти руку на її життя уже не хотів.
Вийшов брат-вояк із замку і перше його діло було по­трясти кантарем. І справді, як тільки потряс кантарем — перед ним з’явився золотогривий кінь. Легінь не думав, не гадав, а сів на коня і поскакав по скляній горі, виглядаючи якоїсь дороги, аби спуститися на землю. Раз лиш дивить­ся — назустріч летить птах, та такий великий, як кінь. І ка­же легіневі:
— Чуєш, чоловіче? Найди мені на горі води, бо як не найдеш, то з’їм тебе разом із конем!
Ґей, тепер уже і справді хлопець налякавсь, що аж кров у ньому застигла! Хіба криниця може бути тут, на скляній горі? Подумав-подумав, і щось таки прийшло йому на гадку. Та й каже він птахові:
— Добре, добре, пташку солоденький, та коли знайду тобі во­да, знесеш мене на землю?
— Знесу, хлопче, лиш знайди воду, бо як не знайдеш, тобі кінець!
Молодший брат скаче і скаче на коні, оглядає усю скляну гару — і раз лишень давиться, а з-під скла росте якесь дерево – віль­шина.
«Чекай, чекай,— розміркував хлопець.— Вільшина любить водянисте місце, ану, спробую своє щастя тут!»
Зійшов з коня, вийняв шаблю і почав копати від вільши­ною. Копав, копав — і справді, з-під скла забулькала вода! Яма вже була велика, як порядна бочка, перестав ко­пати— най натече води. Тоді прилетів птах і випив усю воду.
Ну, синку мій, тепер сідай на мене, і я знесу тебе на землю!
Легіневі не треба було двічі одне казати. Сів собі на птаха і невдовзі вже був на землі. Одразу не подався до царського двору, а завернув до одного кравця. Попросив їсти-пити і залишився в нього за помічника.

Одного вечора прийшла до пана майстра найстарша прин­цеса і принесла дуже дорогу і красну тканину. Вона попро­сила:
— Пане майстре, будьте такі добрі, зшийте мені з сього шовку плаття, якого ще ніхто й ніде не мав. Та й мусить бути зшите до завтрашнього ранку — завтра моє весілля.
Кравець відмовлявся, пояснював їй, що за такий малий час не можна зшити плаття. Та його слова не помагали, і мусив прийняти роботу. Наймолодший брат, що став за кравчука, увидів царську доньку, а вона його не помітила. Принцеса пішла, а кравець почав ламати собі голову, як за такий короткий час пошити красне плаття. Та хлопець сказав:
— Ей, не журіться, пане майстре, я все приготую, а ви собі лягайте і спіть!
Як сказав, так і зробив. Взяв тканину і роз­стелив її на столі, а потім вийняв ножиці, котрі йому дала стара відьма, і лише примовив:
— Чуйте, нерозлучні сестрички-ножнички! Викройте із цього шовку плаття, але таке красне, аби ніхто на білому світі кращого не мав! Ну, а ти, самотня дівице-голко, по­ший плаття так, аби не було видно жодного рубця!
Гей-гей, то раз треба було видіти, як кроють тканину сестрички-ножнички та як шиє дівиця-голка! Ножиці одразу розкроїли шовк, а голка ще скоріше пошила з нього плаття. Все було готове, і Кравчук ліг спати. Опівночі пан майстер прокинувся і почав будити легіня:
— Синку дорогий, та час братися до діла, бо плаття не буде до ранку готове!
— Не майте з того жури, пане майстре,— заспокоїв хло­пець,— плаття вже готове, я його ще ввечері пошив.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.9 / 5. Оцінили: 18

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Героїко-Фантастичні казки”
Упорядник – І. Березовський
Видавництво: “Дніпро”
1984 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: