TOU

Таємниця зірка

Гроздана Олуїч

На одній з найзанедбаніших вулиць містечка, між підмітальників і носильників, п’яниць і волоцюг,
з’явився одного дня хлопчина, перед яким усі мимоволі зупинялися. Та й як не зупинитись? Ясноволосий, ясноокий,увесь прозорий, хлопчак мав такий вигляд, наче прийшов з іншого світу. Таке сяйво він випромінював, що ще довго після того, як він проходив, по вибоїстій панелі промінилася смуга світла, мов зоряний слід. Хіба це могло не викликати подиву? Хто такий, звідки, як його звати? Запитання злітали з вуст цікавих одне за одним, але хлопчина мовчав. А що міг він їм сказати? Після смерті батьків сусіди
привели його сюди та й залишили, недвозначно велівши:

— Отут жебрай, а в село не повертайся!

Та й як він міг повернутися? Дороги до села не знав і свою домівку пригадував лише як гніздо на вершечку гори. А жебрати, ясна річ, не хотів. Має і руки, і ноги, навіщо ж просити?

Знайшов хлопчина дві викинуті кимось щітки й невдовзі зарекомендував себе як найліпший чистильник взуття у всьо му місті, проте гроші в нього довго не затримувалися.

Все, що заробляв, ділив між бідняками й жебраками, а тоді, без копійчини в кишені, йшов на річку. Там, чим міг, допомагав рибалкам, а замість зарібку брав маленьких рибок і кидав їхназад у воду. Хто ще так робив? Хто дивився тільки на воду і хмари? Найстаріший рибалка здивовано зауважив, що рибки вистрибують Із води і вітаються з малим чистильником взуття, а квіти розпускаються йому навстріч.

— Хлоп’я — чудодійник! — пішов поголос пониззям річки, а згодом і далі. Дійшов він і до перевізника, якого залишила дружина, і він став допитуватися у малого чистильника:

— Скажи мені,— ти ж вмієш розмовляти з рибами,— де моя жінка?

Журливий голос старого, неначе крижана вода, облив хлопчину, все ж він усміхнувся і сказав перевізнику, що не треба бідкатися: його люба дружина скоро повернеться…

А коли вона і справді повернулася, старий, переконавшись, що хлопчина — таки чудодійник, мовив:
— Уклінно дякую тобі, Золотовустий!

Сказав він це лише раз, але відтоді ім’я «Золотовустий» супроводило хлопчину повсюди. Даремно малий чистильник доводив усім, що не має права носити таке ім’я! Золотовустим може стати тільки той, хто знайде Срібну троянду.

Розповідав йому про це дідусь, який чув од свого прадіда, що така троянда десь є у світі, і той, хто її знайде, довідається про слова, від яких зацвітає камінь, зникає біль і туга, через стрімку гірську річку перекидається міст, а серед дикого степу з’являється диво-місто. Але дійти до Срібної троянди дуже і дуже важко, тому так мало людей, які знають таємницю незвичайних слів!..

— А чи взагалі існує Срібна троянда? — звернувся хлопчина до вечірньої хмарки зі своїм сумнівом, а та у відповідь голосно засміялася:

— Звичайно, існує! — Вона співчутливо торкнулася обличчя хлоп’яти.— Але краще, щоб ти її не знайшов, а то будеш жити тільки для інших.

— Шукатиму і знайду! — Малий чистильник нахмурив брови.— Хоча б і під землею!

— Усе ж я тебе застерігаю! — Хмарка ніжно всміхнулася, але хлопчина відмахнувся від неї.

Про Срібну троянду він тепер думав і вдень, і вночі.
Просинався серед ночі від її духмяного запаху. Весь тремтів, забачивши її сяйво. А невдовзі, коли ще і на світ не благословилося, пустився в дорогу.

— Чи не бачили ви Срібної троянди? — питав він у вітрів, птахів, людей, і хмар, та все надаремно. Ніхто нічого про неї не відав.

Однак хлопець не покинув своїх розшуків і далі ходив по світу й розпитував, поки дійшов до однієї левади
і зупинився, мов на щось наштовхнувся. Чи це не сон? Протер очі, але нічого не змінилося. Залита місячним сяйвом левадабула зовсім блакитна, а по блакитній траві ходив блакитний олень. «Ні, це мені все-таки сниться! — думало хлоп’я.— Немає на світі ні блакитної трави, ні блакитного оленя!»

— А Срібна троянда? Чи є вона? — над самісіньким вухом хлопчина почув якийсь регіт і заозирався. Крім оленя, на леваді — нікого. Лише між поодинокими хмаринками проплив місяць. «А чи не блакитний олень то сміявся?».

Хлопчина попрямував до оленя, але замість нього побачив тільки голубуватий стовп туману і здивовано зупинився. Що це таке?По срібних промінчиках місячного сяйва на леваду опускавсягуртик зірок і від їхнього сяяння левада стала ще блакитніша.

Хто б міг подумати, що зірки такі мандрівниці? Малий протер очі, проте все залишилося на місці. Зірки реготали, струшували срібний пилок з кіс, дзижчали, як срібні бджоли серед ночі, піддражнювали його.

— Що ж ти шукаєш? — вплелася одна з них йому в чуприну.

«Їй не можна нічого казати» –  вирішив малий чистильник, а зірка, неначе вгадавши його думки, захихотіла:

— Слухай сюди, маленький! Срібна троянда — то не звичайна тобі квітка, як інші. Хто її торкнеться, стане Золотовустим, царем притчі й зцілителем, але, як і карлик, змушений буде все життя блукати світом. Краще повертайся на свою вулицю! — Від доторку рук зірки хлопчина став провалюватися в сон і вжахнувся: якщо засне, ніколи вже не дійде до Срібної троянди.

І, подумавши так, аж підстрибнув, але зірка також підстрибнула і почала розмотуватися, мов срібний клубочок, з кожною миттю усе маліючи й маліючи. А коли тільки ледь-ледь виділялася з-поміж трав і світлячків, хлопчина почув її слабенький голос:

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: