Танок чугайстра

Ви тільки скажіть, як можна пережити таке паскудство?! Вже другий день із самісінького рання за вікном негода й хвища. Звісно, замість того щоби гасати звивистими плаями чи запускати човники в потічку, ми з Васьком мусимо стирчати в хаті й слухати, як за вікнами ліниво розхитуються і невдоволено шумлять лапатими вітами височенькі смереки.

Не менше за нас страждає наша бабуся. Ні, вона не збиралася йти з нами на гульки, просто була б не проти, якби ми вже трохи злізли з її шиї. За ці дні ми геть-чисто замучили стареньку.

— Бабуню, бабуню, — вкотре просимо ми, — а розкажіть нам про чугайстра!

— Та я ж тільки вчора розповідала, — усміхається бабуся Марія, поправляючи на голові хустину.

— Ну розкажі-і-іть, — канючить Васько.

— Ну будь ла-аска-а-а-а, — підпрягаюсь і я…

Ми знаємо: бабуся ніколи не відмовить, коли ми отак удвох напосядемо. І якби в наші голови навіть і закралася хоч дрібка сумнівів, їх тут-таки розвіяла б ота сонячна бабусина усмішка, що так часто огортає дивовижним м’яким теплом. І не дивно, адже бабуся нас страшенно любить і дуже сумує за нами, бо навідуємося до неї в гості, у чарівне карпатське село, лише двічі на рік — під час літніх канікул і взимку, на Різдво.

Бабуся називає мене квіточкою. Це з великої любові. А ще — через те, що в мене ім’я квіткове, — Лілія. Хоча так я тільки контрольні роботи у школі підписую, бо «Лілія» звучить якось дуже по-дорослому. А я ще тільки трішечки доросла, мені лише одинадцять років чотири з половиною місяці й три дні. Насправді ж усі мене звуть Ліля, або найчастіше Лілька. А Василька Васьком кличуть. Це для зручності так, щоби швидше було. Бо він і сам у нас такий швидкий і вертлявий, наче отой вітер, що за вікном теперки розшумівся.

— Гаразд, умовили бабу, — випромінює чергову порцію сонечка бабуся, гладячи нас із братиком по голівках, — розкажу вам про чугайстра…

— І про нявок, і про нявок! — радіє Васько.

— Аякже, який же чугайстр без нявок? Без нявок чугайстр пропаде з голоду.

— Невже він їх насправді їсть? — не віриться мені.

— Хто зна, пташечко, — відповідає бабуся, — одначе всяка звірина чи людина мусить щось-то їсти, аякже.

— А що, бабусю, чугайстр — це людина? Чи звір?

— Важко сказати, — замислюється бабуся. — З одного боку — звір, бо в лісі сидить самотиною, волохатий, наче вівця. А з іншого — нібито й на чоловіка схожий: на двох ногах ходить, танцювати страх як любить… Та й узагалі, подейкують, що чугайстри — то люди, яких із лютої злості хтось прокляв. Тепер і блукають вони хащами. Отаке…

— Бабуню, бабуню, а чугайстр великий? — спитав Васько.

— Різні бувають.

— А більший за… за слона?

— Мабуть, що більший. Щоправда, слона я, діти, не бачила.

— А чугайстра що, бачили!? — аж підскочили ми.

— Та де бачила — що люди кажуть, те і я вам.

— Бабуню, бабуню, а хто сильніший: слон чи чугайстр? — не вгавав Васько, який саме побував у зоопарку й уже два тижні все порівнює зі слоном і вимірює тільки слонами. Він навіть якось визначив, що таткова «Таврія» має пів слонячої сили.

— Це дурне запитання, — перервала я. — Хай краще бабуся розкаже, де чугайстра можна знайти.

— Цього ніхто не знає, — відповіла бабуся. — Людина з власної волі рідко коли знайде чи побачить чугайстра. Він сам з’являється перед тим, кому загрожує небезпека в лісі. Чугайстр боронить людей від нявок.

— А нявки страшні? — знову перериває бабусю мій братик.

— Ой страшні! — сплескує в долоні бабуся. — Ззаду. А спереду гарні…

— А вони подужають слона?

— Знову ти зі своїм слоном пхаєшся! — серджусь я. — Зачекай ти з ним.

— Так от, — продовжує бабуся Марія. — Звабить нявка людину, заведе в нетрі — коли це чугайстр уже тут як тут. Злапає нявку та й роздере, а потім на ватрі запече.

— Фе, як бридко, — скривилась я, уявивши злу, запечену на вогнищі нявку — чорну, з обсмаленим волоссям і виряченими очима.

— А можна спитати, бабуню? — сказав Васько.

— Знову про слона? — заяскріла усмішкою бабуся.

— Ні, не про слона, — запевнив Васько.

— Тоді питай.

— А він її солить?

— Кого?

— Ту нявку.

— Не знаю, — засміялася бабуся. — Чудо ти моє маленьке!.. Вже як спитає, то спитає..

— Мабуть, солить, — замислено проказав малий, — чи приправою притрушує, бо інакше вона зовсім не смачна.

— А людей він хоч не їсть? — питаюсь я.

— Людей не їсть, квіточко, тільки до танку просить, та буває так кого затанцює, що той і ногою не годен поворухнути.

— Мене б не затанцював! — гордо кидає Васько. — Мене навіть слон не затанцює.

Він дуже впевнено це каже, бо вже два роки займається степом. Степ — це танець такий, у якому черевиками зі спеціальними металевими підківками різні ритми вистукують. Васько вже добряче ногами перебирає, восени навіть на першості України зі степу змагатися буде. Тому я вірю, що мого семилітнього братика Васька ніякий чугайстр і навіть ніякий слон не затанцює. Чи слон усе-таки зможе? Та ні, де там йому…

2

Наступного дня погода врешті втихомирилась і світило сонечко. Ми ще й не доснідали, а Іванко вже нетерпляче чекав нас під вікном. У хату, як тільки бабуся не запрошувала, зайти стидався.

— Нарешті! Скільки ви можете їсти?! — вигукнув він, коли ми вийшли надвір.

Іванко — сусідський хлопчик, йому дванадцять років, і він, так само, як і я, закінчив шостий клас. Іванко — відчайдух і халамидник. Рідко коли минає хоч день, щоби він чого-небудь не утнув: то посіче лозиною кабачкове листя на чиємусь городі, то закидає яйцями сусідську хату, то потолочить городину чи наробить лабіринтів у кукурудзі, граючись у щезника, а то й узагалі гайне в ліс на цілий день. І, коли вже в сутінках родичі б’ють на сполох, що пропала дитина, Іванко, наче так і треба, з’являється з веретою грибів чи купою ожини, назбираної в зав’язані вузлами рукави своєї сорочки. І чому дорослі не розуміють, що це ж так цікаво і весело?!

Це для дорослих Іванко — халамидник і розбишака, а для мене — найкращий у селі друг. Він мене навіть свистіти в чотири пальці навчив! Тепер ми з татком не беремо ніяких дудок, коли йдемо на стадіон уболівати за «Динамо». Здалися нам дудки, коли я так свищу.

Та найголовніше — Іванко не гне кирпу переді мною, хоч я й дівчинка. Спробуйте знайти хлопця, який отак просто, на рівних дружитиме з дівчинкою, замість плюватися їй у волосся пшоном через трубочку для коктейлів чи, скажімо, обзивати Лількою-цибулькою. А Іванко ще й як дружить. Ми з ним — отакі друзі! Кілька років тому він улітку навіть у нас дома, у Києві, гостював.

— Годі напихатися чим попало, — ніби знічев’я кинув Іванко. — Сьогодні я поведу тебе, Лілько, на смачний десерт.

— Як це — поведеш? — не зрозуміла я. — Куди це — поведеш?

— Як це — її? А мене? — обурився Васько.

— На грушки поведу, от куди, — змовницьки прошепотів Іванко. — У старого Стефана знаєте, які грушки вродили! Як п’ястуки завбільшки! Дулями називаються.

— У Стефана?! — аж присіла я. — Ти що, Іванку, зовсім чоки-поки? Він же той… як його… вольфрам!

— Не вольфрам, ги-ги, а мольфар, — похлинувся сміхом Іванко. — Вольфрам — це метал такий.

— А мольфар — це хто такий? — поспитав Васько.

— Мольфар — це мольфар, чарівник, одним словом. Нічого особливого. Мій дідуньо з ним дружбакує, вони часто в дурня грають.

— У вас у селі живе чарівник? — моєму братикові аж дух перехопило.

— Ну, живе. То й що тут такого? — Зовсім по-дорослому, помахом голови, закинув назад чуба Іванко. — Перепудились, то так і скажіть, що перепудились, — я сам по грушки полізу. А там же ж грушки…

— Чого це одразу перепудились, — заперечила я. — Але ж ти сам казав, що він може навіть на смереку перетворитися або бурю приборкати і хмари розігнати.

— Може. Він навіть людину в хробака обернути може. Або зовсім зі світу звести. Чи навпаки — невиліковного вилікувати. А ще вміє миттєво переноситися чи когось переміщати з місця на місце. В нього, кажуть, люлька чарівна. Велику силу Стефан має… І смачнючі медвяні грушки. То як, ідемо?

Правду кажучи, я на хвильку засумнівалася: ніяк не могли укоськатися в мізках ті незвичайні речі, що повідав Іванко.

— Ну й нехай, нехай не йде, боягузка, — зрадів моїй нерішучості Васько. — Яз тобою піду. Я нікого, навіть слона, не боюся!.. Наїмемося грушок…

— Ще чого! — перервала я братика. — Вдома сиди. Не для малечі ця справа. Ми удвох з Іванком підемо. А як будеш язик за зубами тримати, то я й тобі кілька грушок принесу. І не наїмемося, а наїмося.

— Отже, вирішили: хай-но трохи стемніє — вирушаємо! — мовив Іванко і знову поважно закинув назад чуба.

— А я все одно піду, — насуплено буркнув Васько і, ображений, побрів до гойдалки, припасованої на гілках крислатого горіха скраю подвір’я.

* * *

Одинока хата мольфара Стефана куталася в сутінки. Вона тулилася до похмурого лісу. Темним марищем нависав він над людським помешканням, ніби казковий велет, що придивляється до дрібного мишеняти: чи згодиться воно на обід, чи пошукати чогось більшого.

Обіч хати причепилася присадкувата клуня-дровітня, поруч сарай зі стрімким оборогом для сіна, а довкола — пишний, хоча й невеличкий садочок.

Груша росла попід самим вікном. Вона знемагала від ваги власних плодів і ніби припрошувала: «Рвіть, діточки, їжте, мені не шкода».

У шибці мляво блимав каганець.

— Зілля варить, — прошепотів Іванко. — Він ніколи не вмикає світло, коли готує зілля.

Ми завиграшки подолали невисоку загорожу і були вже під заповітним деревом, як ззаду почулося:

— Зачекайте! Я теж хочу грушку!

З паркану, зачепившись штаньми за штахетину, звисав Васько.

— Зніміть мене, я теж хочу грушку! — пхинькав малий.

— От іще причепа, — розсердилась я. — Порви ще мені штани — сам зашиватимеш.

Іванко повернувся і спустив Васька додолу.

— Та тихо тут, — наказав він, — якщо не хочеш перетворитися на хробака.

— Я на слона хочу, — пробурчав Васько і слідом за нами подерся на грушу.

Що то були за грушки! Пісня — а не грушки! Симфонія — а не грушки!.. Я штуки три з’їла, доки почала за пазуху рвати.

Хлопці теж не пасли задніх. Васько заліз ледь не на самісінький вершечок, де дулі були найбільші й найсоковитіші.

Ми з Іванком сиділи якраз навпроти вікна. Всередині, за шибкою, маячили тіні й чулися голоси.

— Відпусти мене, — просив дівочий голос. — Я мушу бути не тут. Навіщо ти тримаєш мене?

— Він занапастить тебе! — сердито відповідав чоловічий, певно Стефанів, голос. — Я не хочу втрачати тебе вдруге. Годі з мене! Укладайся спати вже.

— Ти забув, що мені не треба ні спати, ні їсти! — в розпачі скрикнула дівчина. — Мені лиш одне треба, і я піду до нього! Не питиму більше твого зілля! І не шукай мене!..

По фіранці майнула довгокоса тінь, гуркнули двері, і з хати вискочила гнучка постать. Дівчина вибігла з подвір’я і поринула в чорні обійми лісу. Смереки, що ніби цього давно чекали, схвально і втішено прошерхотіли колючими лапами і якось упокорено задивилися в яснозоре небо.

За дівчиною на ґанок вибіг мольфар. У цю мить під Васьком тріснула тонка гілка: «Трі-і-ісь!!!»

— Мамочко! — зойкнув малий і, гублячи налиті соком дулі, швидко-швидко, наче парашутист, що забув удома парашута, пролетів повз нас назустріч землі.

— Хто там ходить?! — насторожився Стефан.

Васько відповів глухим ударом об землю і таким же зойком. Слідом за ним, налякані до дрижаків, з дерева, просто-таки як стиглі грушки, посипались я та Іванко.

— Кого це там дідько носить?! — ще раз грізно поспитав мольфар і рушив у садок.

З надзвуковою швидкістю ми попідскакували з землі — і з грушками за пазухами й серцями в п’ятах перелетіли через загорожу.

3

Васько вже півгодини длубав голкою свої драні штанці. Він таки розірвав їх, коли вчора падав з груші. Іншим разом я би, звісно, допомогла братикові, але після вчорашнього, коли він ледь не попсував усім нам життя, — дзузьки! Нехай шиє потихеньку й дякує, що досі не хробак чи якийсь там восьминіг.

— Казали тобі сиди вдома чи не казали? — виховую Васька. — А ти чого за нами хвостом потеліпався, га?

— Ага, хитренькі які, — огризався Васько. — Думаєте, що мені грушок не хотілося? Ага!..

— Ото й жер би самі грушки все життя, якби Стефан тебе хробаком зробив, — серджусь я. — Хіба тебе не вчили, що старших треба слухатися? Мені просто страшно стає, як подумаю, що ти колись виростеш і…

Аж ураз за вікном засвистів Іванко.

— Лілько, виходь борзо, справа є! — гукнув свистун, коли я визирнула у вікно.

Мій рудявий друг стояв надворі й широко всміхався, дивлячись прямо на мене з-під долоні, приставленої до чола.

Я вибігла з хати. За мною вибіг недовихований Васько з голкою в руці.

— Ти чого це? — насторожився Іванко і про всяк випадок відступив до хвіртки. — Чого толокою вимахуєш? Я ж тобі нічого такого не зробив!

— Це він штани зашиває, — заспокоїла я. — Ти чого вибіг? Ану, швиденько йди дошивай штани, бо зараз же мамі розкажу.

— Ага, — захникав Васько, — ви знову щось без мене задумаєте…

— Рахую до трьох, — пригрозила я. — Р-ра-аз!.. два-а-а!.. два з полови-иною-ю… два з ковбаси-и-иною… два із цегли-иною… два з волоси-иною!.. волосина перерива-а-ається-а… і три по-чи…

— Та йду, йду, — здався малий, але в боргу все одно не лишився: — Хай тільки без мене кудись підете, я мамі теж розкажу, що ви грушки в чарівника трусили.

— Ах ти ж юда! — Я майже закипаю від такого зухвальства. — Ти ж сам… за пазуху… Ти ж найвище заліз!..

— Ага, а я скажу, що то ви мене примусили з вами йти і що це ви мені штани розірвали, і на грушу підсаджували, і…

Тут я вже не витримала й кинулась до Васька. Та малий хитрун був прудкіший і гулькнув у хату.

— Коротше, — як завжди змовницьки повідомив Іванко, — зранку дідуньо до Стефана ходив у дурня перекинутись. А той знаєш, що сказав? Що його внука Олеся вчора до тітки в Яремчу поїхала.

— То й що? — зітнула плечима.

— Ти що, нічого не розумієш?! Таж ми її вчора ввечері бачили: нікуди вона не поїхала, а в ліс утекла.

— Точно, — згадала я. — І не просто втекла, а казала не шукати її.

— Отож, тут щось не те: просто так посеред ночі в ліс від діда не втікають.

— І про зілля вона якесь торочила…

— Еге ж. Щось тут не те. Отож я й вирішив: ми мусимо вивідати, що тут і до чого. Може, та Олеся в лісі голодна сидить. А повернутися гордість не дозволяє.

— То давай візьмемо якихось харчів і спробуємо відшукати її, — загорілась я.

— А я про що кажу. Певно, сидить десь там під буком, рюмсає, налякана, та соплі рукавом утирає. Всі ви, дівчиська, такі: спочатку робите, а тоді вже думаєте та нюні розпускаєте.

— Ну, годі тобі вже, — одрубала я, вдаючи, що мене не стосуються його наклепи на дівчат. — Я зганяю до хати: у нас на сніданок вареники були, візьму трохи — і гайда в ліс.

— Та Васькові нічого не кажи, — застеріг Іванко, — бо знову вчепиться за нами й дров наламає. Знаєш, що іще мольфар дідуньові сказав? Що вночі якісь падлюки йому грушу обнесли…

* * *

Ішли лісом, роззираючись і зрідка несміливо гукаючи Олесю. Дівчини ніде не було видно, а ми все заглиблювались у хащі.

— Ми тут не заблукаємо часом? — ніби між іншим спитала я, вдаючи, що питаю не тому, що страшно, а щоб не так нудно було йти відлюдним лісом.

— Спокійно, — мовив Іванко, — яв цьому лісі виріс і знаю його як свої п’ять пальців. Не гірше від усяких там нявок. Я ж тут щодня граюся.

— Ой, а тут є нявки? — спитала я знову ніби між іншим. Цього разу в мене не зовсім переконливо вийшло вдати байдужість.

Сама лише думка про злих лісових духів у подобі зеленокосих красунь з діркою в спині, крізь яку видно всі нутрощі, пройняла мене до дрижаків. Я стала пильніше вдивлятися, чи не вийде з-за якоїсь смереки підступна нявка, щоб напустити на нас свої чари й завести в якісь непролазні нетрі або скинути зі скелі в жахітне прірвище.

— Може, і є, — тихіше, ніж звичайно, відповів Іванко й озирнувся по боках. — Та я їх не боюся.

За кущами тріснула суха гілка.

— Ой, Іванку! — моє серце забилося в грудях, наче риба об лід. — Це нявка!

У чагарях щось завовтузилось, і тепер уже чітко було чутно кроки. Я схопила Іванка за руку.

— Я боюся!

— Спокійно, — зовсім не спокійно промовив Іванко. — Скажу: «Ходу!» — біжи за мною щодуху.

Кущі затріщали й захиталися, а за ними хтось сопів і ніби схлипував. Ми заклякли на місці й не сміли поворухнутися…

4

— А, то це ти, малий задрипанцю!.. Слава Богу! — Я не знала, радіти чи сердитися, сварити чи жаліти наляканого Васька, що за мить виліз із хащів. — Де ти тут узявся!? Ти що, шпигував за нами? Я ж наказала тобі сидіти вдома!

— Ага, сама сиди вдома, — відповів братик, шморгаючи носом. — Я теж хочу Олесю шукати.

— А звідки ти про неї знаєш? — спитав Іванко.

— Ви ж самі тут її гукали.

— А-а. Ти її часом не бачив?

— Не бачив. А хто вона така?

— Дідова Стефанова онука. Що ми її вчора ввечері, на груші сидячи, бачили.

— То он же ж вона! — Васько показував пальцем нам за спини.

Ми обернулись і побачили струнку вродливу дівчину з довгими, до пояса, косами. Лагідно всміхаючись, вона прямувала до нас.

— А що це ви тут робите, малюки? — здивовано спитала Олеся.

— Які це ми малюки? — знітився Іванко.

— Ой, перепрошую, — виправилася дівчина. — Я хотіла сказати, що ви ще не зовсім дорослі, щоби самим гуляти лісом.

— А ми й не гуляємо, між іншим, — обізвалась я. — Ми тут у справі.

— І яка ж у вас справа, коли не секрет?

— Ми тобі їсти принесли, ось яка. — Я потеліпала в повітрі торбинкою з варениками.

— Мені?! їсти?! — здивовано і якось неприродно всміхаючись, вимовила Олеся. — А хто вас надоумив?

— Ми самі. Ніхто нас не надував… не на… надумлював, — пробурчав Васько. — Скажи, Лілько.

Я мовчала.

— Ну, — бачачи, що я не знаю, чим на те відповісти, і мене треба виручати, втрутився Іванко, — ми випадково дізналися, що ти пішла з дому…

— І подумали, що, мабуть, ти тут захочеш їсти, — додала я.

— Щоб не охлянути, — докинув Васько.

— Які ви милі, — зачудовано мовила дівчина. — Щоб не охлянути, мені треба інша їжа. — Олеся криво посміхнулася. — Та все одно дякую за турботу. Можете не хвилюватися за мене: я облаштувалася, не пропаду.

Дівчина на мить перемінилася на лиці: її очі спалахнули звірячими вогниками, а губи скривилися в ледь помітному хижому оскалі. Однак це тривало так недовго, що я не була впевнена, чи не привиділося мені.

— Що ж це я вас тримаю на порозі, так би мовити. Я ж тут курінь собі поставила, — продовжувала дівчина, пропускаючи нас наперед себе. — Ходімо, ходімо покажу Ідіть цією стежечкою ось, а я за вами. Гайда…

— Ура, я ще ніколи не бачив куреня! — радо викрикнув Васько.

— А я колись із татком жив у курені, — похвалився Іванко. — Коли ми в полонині овець пасли. Там так класно: ватрою пахне і комарів можна набити цілу купу. Знаєте, які в полонині дебелі комарі трапляються — справжні тобі горобці…

Хлопці так раділи, що я подумала: вони зовсім не помічають, яка ця Олеся дивакувата.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6