Танок чугайстра

Ви тільки скажіть, як можна пережити таке паскудство?! Вже другий день із самісінького рання за вікном негода й хвища. Звісно, замість того щоби гасати звивистими плаями чи запускати човники в потічку, ми з Васьком мусимо стирчати в хаті й слухати, як за вікнами ліниво розхитуються і невдоволено шумлять лапатими вітами височенькі смереки.

Не менше за нас страждає наша бабуся. Ні, вона не збиралася йти з нами на гульки, просто була б не проти, якби ми вже трохи злізли з її шиї. За ці дні ми геть-чисто замучили стареньку.

— Бабуню, бабуню, — вкотре просимо ми, — а розкажіть нам про чугайстра!

— Та я ж тільки вчора розповідала, — усміхається бабуся Марія, поправляючи на голові хустину.

— Ну розкажі-і-іть, — канючить Васько.

— Ну будь ла-аска-а-а-а, — підпрягаюсь і я…

Ми знаємо: бабуся ніколи не відмовить, коли ми отак удвох напосядемо. І якби в наші голови навіть і закралася хоч дрібка сумнівів, їх тут-таки розвіяла б ота сонячна бабусина усмішка, що так часто огортає дивовижним м’яким теплом. І не дивно, адже бабуся нас страшенно любить і дуже сумує за нами, бо навідуємося до неї в гості, у чарівне карпатське село, лише двічі на рік — під час літніх канікул і взимку, на Різдво.

Бабуся називає мене квіточкою. Це з великої любові. А ще — через те, що в мене ім’я квіткове, — Лілія. Хоча так я тільки контрольні роботи у школі підписую, бо «Лілія» звучить якось дуже по-дорослому. А я ще тільки трішечки доросла, мені лише одинадцять років чотири з половиною місяці й три дні. Насправді ж усі мене звуть Ліля, або найчастіше Лілька. А Василька Васьком кличуть. Це для зручності так, щоби швидше було. Бо він і сам у нас такий швидкий і вертлявий, наче отой вітер, що за вікном теперки розшумівся.

— Гаразд, умовили бабу, — випромінює чергову порцію сонечка бабуся, гладячи нас із братиком по голівках, — розкажу вам про чугайстра…

— І про нявок, і про нявок! — радіє Васько.

— Аякже, який же чугайстр без нявок? Без нявок чугайстр пропаде з голоду.

— Невже він їх насправді їсть? — не віриться мені.

— Хто зна, пташечко, — відповідає бабуся, — одначе всяка звірина чи людина мусить щось-то їсти, аякже.

— А що, бабусю, чугайстр — це людина? Чи звір?

— Важко сказати, — замислюється бабуся. — З одного боку — звір, бо в лісі сидить самотиною, волохатий, наче вівця. А з іншого — нібито й на чоловіка схожий: на двох ногах ходить, танцювати страх як любить… Та й узагалі, подейкують, що чугайстри — то люди, яких із лютої злості хтось прокляв. Тепер і блукають вони хащами. Отаке…

— Бабуню, бабуню, а чугайстр великий? — спитав Васько.

— Різні бувають.

— А більший за… за слона?

— Мабуть, що більший. Щоправда, слона я, діти, не бачила.

— А чугайстра що, бачили!? — аж підскочили ми.

— Та де бачила — що люди кажуть, те і я вам.

— Бабуню, бабуню, а хто сильніший: слон чи чугайстр? — не вгавав Васько, який саме побував у зоопарку й уже два тижні все порівнює зі слоном і вимірює тільки слонами. Він навіть якось визначив, що таткова «Таврія» має пів слонячої сили.

— Це дурне запитання, — перервала я. — Хай краще бабуся розкаже, де чугайстра можна знайти.

— Цього ніхто не знає, — відповіла бабуся. — Людина з власної волі рідко коли знайде чи побачить чугайстра. Він сам з’являється перед тим, кому загрожує небезпека в лісі. Чугайстр боронить людей від нявок.

— А нявки страшні? — знову перериває бабусю мій братик.

— Ой страшні! — сплескує в долоні бабуся. — Ззаду. А спереду гарні…

— А вони подужають слона?

— Знову ти зі своїм слоном пхаєшся! — серджусь я. — Зачекай ти з ним.

— Так от, — продовжує бабуся Марія. — Звабить нявка людину, заведе в нетрі — коли це чугайстр уже тут як тут. Злапає нявку та й роздере, а потім на ватрі запече.

— Фе, як бридко, — скривилась я, уявивши злу, запечену на вогнищі нявку — чорну, з обсмаленим волоссям і виряченими очима.

— А можна спитати, бабуню? — сказав Васько.

— Знову про слона? — заяскріла усмішкою бабуся.

— Ні, не про слона, — запевнив Васько.

— Тоді питай.

— А він її солить?

— Кого?

— Ту нявку.

— Не знаю, — засміялася бабуся. — Чудо ти моє маленьке!.. Вже як спитає, то спитає..

— Мабуть, солить, — замислено проказав малий, — чи приправою притрушує, бо інакше вона зовсім не смачна.

— А людей він хоч не їсть? — питаюсь я.

— Людей не їсть, квіточко, тільки до танку просить, та буває так кого затанцює, що той і ногою не годен поворухнути.

— Мене б не затанцював! — гордо кидає Васько. — Мене навіть слон не затанцює.

Він дуже впевнено це каже, бо вже два роки займається степом. Степ — це танець такий, у якому черевиками зі спеціальними металевими підківками різні ритми вистукують. Васько вже добряче ногами перебирає, восени навіть на першості України зі степу змагатися буде. Тому я вірю, що мого семилітнього братика Васька ніякий чугайстр і навіть ніякий слон не затанцює. Чи слон усе-таки зможе? Та ні, де там йому…

2

Наступного дня погода врешті втихомирилась і світило сонечко. Ми ще й не доснідали, а Іванко вже нетерпляче чекав нас під вікном. У хату, як тільки бабуся не запрошувала, зайти стидався.

— Нарешті! Скільки ви можете їсти?! — вигукнув він, коли ми вийшли надвір.

Іванко — сусідський хлопчик, йому дванадцять років, і він, так само, як і я, закінчив шостий клас. Іванко — відчайдух і халамидник. Рідко коли минає хоч день, щоби він чого-небудь не утнув: то посіче лозиною кабачкове листя на чиємусь городі, то закидає яйцями сусідську хату, то потолочить городину чи наробить лабіринтів у кукурудзі, граючись у щезника, а то й узагалі гайне в ліс на цілий день. І, коли вже в сутінках родичі б’ють на сполох, що пропала дитина, Іванко, наче так і треба, з’являється з веретою грибів чи купою ожини, назбираної в зав’язані вузлами рукави своєї сорочки. І чому дорослі не розуміють, що це ж так цікаво і весело?!

Це для дорослих Іванко — халамидник і розбишака, а для мене — найкращий у селі друг. Він мене навіть свистіти в чотири пальці навчив! Тепер ми з татком не беремо ніяких дудок, коли йдемо на стадіон уболівати за «Динамо». Здалися нам дудки, коли я так свищу.

Та найголовніше — Іванко не гне кирпу переді мною, хоч я й дівчинка. Спробуйте знайти хлопця, який отак просто, на рівних дружитиме з дівчинкою, замість плюватися їй у волосся пшоном через трубочку для коктейлів чи, скажімо, обзивати Лількою-цибулькою. А Іванко ще й як дружить. Ми з ним — отакі друзі! Кілька років тому він улітку навіть у нас дома, у Києві, гостював.

— Годі напихатися чим попало, — ніби знічев’я кинув Іванко. — Сьогодні я поведу тебе, Лілько, на смачний десерт.

— Як це — поведеш? — не зрозуміла я. — Куди це — поведеш?

— Як це — її? А мене? — обурився Васько.

— На грушки поведу, от куди, — змовницьки прошепотів Іванко. — У старого Стефана знаєте, які грушки вродили! Як п’ястуки завбільшки! Дулями називаються.

— У Стефана?! — аж присіла я. — Ти що, Іванку, зовсім чоки-поки? Він же той… як його… вольфрам!

— Не вольфрам, ги-ги, а мольфар, — похлинувся сміхом Іванко. — Вольфрам — це метал такий.

— А мольфар — це хто такий? — поспитав Васько.

— Мольфар — це мольфар, чарівник, одним словом. Нічого особливого. Мій дідуньо з ним дружбакує, вони часто в дурня грають.

— У вас у селі живе чарівник? — моєму братикові аж дух перехопило.

— Ну, живе. То й що тут такого? — Зовсім по-дорослому, помахом голови, закинув назад чуба Іванко. — Перепудились, то так і скажіть, що перепудились, — я сам по грушки полізу. А там же ж грушки…

— Чого це одразу перепудились, — заперечила я. — Але ж ти сам казав, що він може навіть на смереку перетворитися або бурю приборкати і хмари розігнати.

— Може. Він навіть людину в хробака обернути може. Або зовсім зі світу звести. Чи навпаки — невиліковного вилікувати. А ще вміє миттєво переноситися чи когось переміщати з місця на місце. В нього, кажуть, люлька чарівна. Велику силу Стефан має… І смачнючі медвяні грушки. То як, ідемо?

Правду кажучи, я на хвильку засумнівалася: ніяк не могли укоськатися в мізках ті незвичайні речі, що повідав Іванко.

— Ну й нехай, нехай не йде, боягузка, — зрадів моїй нерішучості Васько. — Яз тобою піду. Я нікого, навіть слона, не боюся!.. Наїмемося грушок…

— Ще чого! — перервала я братика. — Вдома сиди. Не для малечі ця справа. Ми удвох з Іванком підемо. А як будеш язик за зубами тримати, то я й тобі кілька грушок принесу. І не наїмемося, а наїмося.

— Отже, вирішили: хай-но трохи стемніє — вирушаємо! — мовив Іванко і знову поважно закинув назад чуба.

— А я все одно піду, — насуплено буркнув Васько і, ображений, побрів до гойдалки, припасованої на гілках крислатого горіха скраю подвір’я.

* * *

Одинока хата мольфара Стефана куталася в сутінки. Вона тулилася до похмурого лісу. Темним марищем нависав він над людським помешканням, ніби казковий велет, що придивляється до дрібного мишеняти: чи згодиться воно на обід, чи пошукати чогось більшого.

Обіч хати причепилася присадкувата клуня-дровітня, поруч сарай зі стрімким оборогом для сіна, а довкола — пишний, хоча й невеличкий садочок.

Груша росла попід самим вікном. Вона знемагала від ваги власних плодів і ніби припрошувала: «Рвіть, діточки, їжте, мені не шкода».

У шибці мляво блимав каганець.

— Зілля варить, — прошепотів Іванко. — Він ніколи не вмикає світло, коли готує зілля.

Ми завиграшки подолали невисоку загорожу і були вже під заповітним деревом, як ззаду почулося:

— Зачекайте! Я теж хочу грушку!

З паркану, зачепившись штаньми за штахетину, звисав Васько.

— Зніміть мене, я теж хочу грушку! — пхинькав малий.

— От іще причепа, — розсердилась я. — Порви ще мені штани — сам зашиватимеш.

Іванко повернувся і спустив Васька додолу.

— Та тихо тут, — наказав він, — якщо не хочеш перетворитися на хробака.

— Я на слона хочу, — пробурчав Васько і слідом за нами подерся на грушу.

Що то були за грушки! Пісня — а не грушки! Симфонія — а не грушки!.. Я штуки три з’їла, доки почала за пазуху рвати.

Хлопці теж не пасли задніх. Васько заліз ледь не на самісінький вершечок, де дулі були найбільші й найсоковитіші.

Ми з Іванком сиділи якраз навпроти вікна. Всередині, за шибкою, маячили тіні й чулися голоси.

— Відпусти мене, — просив дівочий голос. — Я мушу бути не тут. Навіщо ти тримаєш мене?

— Він занапастить тебе! — сердито відповідав чоловічий, певно Стефанів, голос. — Я не хочу втрачати тебе вдруге. Годі з мене! Укладайся спати вже.

— Ти забув, що мені не треба ні спати, ні їсти! — в розпачі скрикнула дівчина. — Мені лиш одне треба, і я піду до нього! Не питиму більше твого зілля! І не шукай мене!..

По фіранці майнула довгокоса тінь, гуркнули двері, і з хати вискочила гнучка постать. Дівчина вибігла з подвір’я і поринула в чорні обійми лісу. Смереки, що ніби цього давно чекали, схвально і втішено прошерхотіли колючими лапами і якось упокорено задивилися в яснозоре небо.

За дівчиною на ґанок вибіг мольфар. У цю мить під Васьком тріснула тонка гілка: «Трі-і-ісь!!!»

— Мамочко! — зойкнув малий і, гублячи налиті соком дулі, швидко-швидко, наче парашутист, що забув удома парашута, пролетів повз нас назустріч землі.

— Хто там ходить?! — насторожився Стефан.

Васько відповів глухим ударом об землю і таким же зойком. Слідом за ним, налякані до дрижаків, з дерева, просто-таки як стиглі грушки, посипались я та Іванко.

— Кого це там дідько носить?! — ще раз грізно поспитав мольфар і рушив у садок.

З надзвуковою швидкістю ми попідскакували з землі — і з грушками за пазухами й серцями в п’ятах перелетіли через загорожу.

3

Васько вже півгодини длубав голкою свої драні штанці. Він таки розірвав їх, коли вчора падав з груші. Іншим разом я би, звісно, допомогла братикові, але після вчорашнього, коли він ледь не попсував усім нам життя, — дзузьки! Нехай шиє потихеньку й дякує, що досі не хробак чи якийсь там восьминіг.

— Казали тобі сиди вдома чи не казали? — виховую Васька. — А ти чого за нами хвостом потеліпався, га?

— Ага, хитренькі які, — огризався Васько. — Думаєте, що мені грушок не хотілося? Ага!..

— Ото й жер би самі грушки все життя, якби Стефан тебе хробаком зробив, — серджусь я. — Хіба тебе не вчили, що старших треба слухатися? Мені просто страшно стає, як подумаю, що ти колись виростеш і…

Аж ураз за вікном засвистів Іванко.

— Лілько, виходь борзо, справа є! — гукнув свистун, коли я визирнула у вікно.

Мій рудявий друг стояв надворі й широко всміхався, дивлячись прямо на мене з-під долоні, приставленої до чола.

Я вибігла з хати. За мною вибіг недовихований Васько з голкою в руці.

— Ти чого це? — насторожився Іванко і про всяк випадок відступив до хвіртки. — Чого толокою вимахуєш? Я ж тобі нічого такого не зробив!

— Це він штани зашиває, — заспокоїла я. — Ти чого вибіг? Ану, швиденько йди дошивай штани, бо зараз же мамі розкажу.

— Ага, — захникав Васько, — ви знову щось без мене задумаєте…

— Рахую до трьох, — пригрозила я. — Р-ра-аз!.. два-а-а!.. два з полови-иною-ю… два з ковбаси-и-иною… два із цегли-иною… два з волоси-иною!.. волосина перерива-а-ається-а… і три по-чи…

— Та йду, йду, — здався малий, але в боргу все одно не лишився: — Хай тільки без мене кудись підете, я мамі теж розкажу, що ви грушки в чарівника трусили.

— Ах ти ж юда! — Я майже закипаю від такого зухвальства. — Ти ж сам… за пазуху… Ти ж найвище заліз!..

— Ага, а я скажу, що то ви мене примусили з вами йти і що це ви мені штани розірвали, і на грушу підсаджували, і…

Тут я вже не витримала й кинулась до Васька. Та малий хитрун був прудкіший і гулькнув у хату.

— Коротше, — як завжди змовницьки повідомив Іванко, — зранку дідуньо до Стефана ходив у дурня перекинутись. А той знаєш, що сказав? Що його внука Олеся вчора до тітки в Яремчу поїхала.

— То й що? — зітнула плечима.

— Ти що, нічого не розумієш?! Таж ми її вчора ввечері бачили: нікуди вона не поїхала, а в ліс утекла.

— Точно, — згадала я. — І не просто втекла, а казала не шукати її.

— Отож, тут щось не те: просто так посеред ночі в ліс від діда не втікають.

— І про зілля вона якесь торочила…

— Еге ж. Щось тут не те. Отож я й вирішив: ми мусимо вивідати, що тут і до чого. Може, та Олеся в лісі голодна сидить. А повернутися гордість не дозволяє.

— То давай візьмемо якихось харчів і спробуємо відшукати її, — загорілась я.

— А я про що кажу. Певно, сидить десь там під буком, рюмсає, налякана, та соплі рукавом утирає. Всі ви, дівчиська, такі: спочатку робите, а тоді вже думаєте та нюні розпускаєте.

— Ну, годі тобі вже, — одрубала я, вдаючи, що мене не стосуються його наклепи на дівчат. — Я зганяю до хати: у нас на сніданок вареники були, візьму трохи — і гайда в ліс.

— Та Васькові нічого не кажи, — застеріг Іванко, — бо знову вчепиться за нами й дров наламає. Знаєш, що іще мольфар дідуньові сказав? Що вночі якісь падлюки йому грушу обнесли…

* * *

Ішли лісом, роззираючись і зрідка несміливо гукаючи Олесю. Дівчини ніде не було видно, а ми все заглиблювались у хащі.

— Ми тут не заблукаємо часом? — ніби між іншим спитала я, вдаючи, що питаю не тому, що страшно, а щоб не так нудно було йти відлюдним лісом.

— Спокійно, — мовив Іванко, — яв цьому лісі виріс і знаю його як свої п’ять пальців. Не гірше від усяких там нявок. Я ж тут щодня граюся.

— Ой, а тут є нявки? — спитала я знову ніби між іншим. Цього разу в мене не зовсім переконливо вийшло вдати байдужість.

Сама лише думка про злих лісових духів у подобі зеленокосих красунь з діркою в спині, крізь яку видно всі нутрощі, пройняла мене до дрижаків. Я стала пильніше вдивлятися, чи не вийде з-за якоїсь смереки підступна нявка, щоб напустити на нас свої чари й завести в якісь непролазні нетрі або скинути зі скелі в жахітне прірвище.

— Може, і є, — тихіше, ніж звичайно, відповів Іванко й озирнувся по боках. — Та я їх не боюся.

За кущами тріснула суха гілка.

— Ой, Іванку! — моє серце забилося в грудях, наче риба об лід. — Це нявка!

У чагарях щось завовтузилось, і тепер уже чітко було чутно кроки. Я схопила Іванка за руку.

— Я боюся!

— Спокійно, — зовсім не спокійно промовив Іванко. — Скажу: «Ходу!» — біжи за мною щодуху.

Кущі затріщали й захиталися, а за ними хтось сопів і ніби схлипував. Ми заклякли на місці й не сміли поворухнутися…

4

— А, то це ти, малий задрипанцю!.. Слава Богу! — Я не знала, радіти чи сердитися, сварити чи жаліти наляканого Васька, що за мить виліз із хащів. — Де ти тут узявся!? Ти що, шпигував за нами? Я ж наказала тобі сидіти вдома!

— Ага, сама сиди вдома, — відповів братик, шморгаючи носом. — Я теж хочу Олесю шукати.

— А звідки ти про неї знаєш? — спитав Іванко.

— Ви ж самі тут її гукали.

— А-а. Ти її часом не бачив?

— Не бачив. А хто вона така?

— Дідова Стефанова онука. Що ми її вчора ввечері, на груші сидячи, бачили.

— То он же ж вона! — Васько показував пальцем нам за спини.

Ми обернулись і побачили струнку вродливу дівчину з довгими, до пояса, косами. Лагідно всміхаючись, вона прямувала до нас.

— А що це ви тут робите, малюки? — здивовано спитала Олеся.

— Які це ми малюки? — знітився Іванко.

— Ой, перепрошую, — виправилася дівчина. — Я хотіла сказати, що ви ще не зовсім дорослі, щоби самим гуляти лісом.

— А ми й не гуляємо, між іншим, — обізвалась я. — Ми тут у справі.

— І яка ж у вас справа, коли не секрет?

— Ми тобі їсти принесли, ось яка. — Я потеліпала в повітрі торбинкою з варениками.

— Мені?! їсти?! — здивовано і якось неприродно всміхаючись, вимовила Олеся. — А хто вас надоумив?

— Ми самі. Ніхто нас не надував… не на… надумлював, — пробурчав Васько. — Скажи, Лілько.

Я мовчала.

— Ну, — бачачи, що я не знаю, чим на те відповісти, і мене треба виручати, втрутився Іванко, — ми випадково дізналися, що ти пішла з дому…

— І подумали, що, мабуть, ти тут захочеш їсти, — додала я.

— Щоб не охлянути, — докинув Васько.

— Які ви милі, — зачудовано мовила дівчина. — Щоб не охлянути, мені треба інша їжа. — Олеся криво посміхнулася. — Та все одно дякую за турботу. Можете не хвилюватися за мене: я облаштувалася, не пропаду.

Дівчина на мить перемінилася на лиці: її очі спалахнули звірячими вогниками, а губи скривилися в ледь помітному хижому оскалі. Однак це тривало так недовго, що я не була впевнена, чи не привиділося мені.

— Що ж це я вас тримаю на порозі, так би мовити. Я ж тут курінь собі поставила, — продовжувала дівчина, пропускаючи нас наперед себе. — Ходімо, ходімо покажу Ідіть цією стежечкою ось, а я за вами. Гайда…

— Ура, я ще ніколи не бачив куреня! — радо викрикнув Васько.

— А я колись із татком жив у курені, — похвалився Іванко. — Коли ми в полонині овець пасли. Там так класно: ватрою пахне і комарів можна набити цілу купу. Знаєте, які в полонині дебелі комарі трапляються — справжні тобі горобці…

Хлопці так раділи, що я подумала: вони зовсім не помічають, яка ця Олеся дивакувата.

Ми йшли стежкою: я, Іванко й Васько попереду, а наша нова знайома — позаду. Ліс довкруж усе густішав, темнішав і насуплювався. Смереки тримали над нами свої важкі лапи, поодинокі буки стояли непорушно, ніби заступаючи дорогу назад.

Щодалі мені робилося тривожніше на душі, і я все частіше озиралась на Олесю.

— Ще далеко?

— Ходіть, ходіть, — відповідала вона посміхаючись, — ще трішечки.

А ліс усе згущався й темнішав. Стежки в нас під ногами вже давно не було. Ми прошкували заростями колючої ожини. Деручке плетиво боляче дряпало ноги, я вже стомилася і взагалі сумнівалася, чи варто іти далі.

— Довго ще? — Я обернулась до Олесі, та її позад мене не було. Не було ніде. — Хлопці, стійте! — гукнула я.

— А де Олеся? — спитав Іванко.

— Не знаю. Я вже давно хотіла вас зупинити. Хіба ви не помітили, що вона якась дивакувата?

— Чого це? Вона така гарна.

— Ет ви, чоловіки! Побачили гарну дівчину — і втратили голови! Гаразд. Що робимо далі? — Я поклала торбинку на землю й сіла на повалену вітром смереку.

— Вона що, спеціально нас сюди завела? — не міг повірити Іванко.

Ми стояли зусібіч оточені понурими столітніми деревами, поміж яких плелася ожина, росли папороть, мох і ще якісь трави. Ми стали сперечатися, куди йти. Я казала, що ліворуч, Іванко твердив — праворуч, а Васько просто всівся на землю й почав комизитися, що тепер узагалі нікуди не піде, бо страшно.

Ніхто не знав, як вийти з лісу. Ми можемо блукати цілий день, а тоді… Матінко! Тоді в чагарі прокрадеться ніч, а вночі у лісі стільки страхів і небезпек! Тут же навіть ведмеді водяться, не кажучи вже про кровожерних нявок та іншу бридку нечисть…

— Ой-ой-ой, — захникав Васько. — Де ж це вона поділася?

— Ану, цить! — підняв палець догори Іванко. — Олеся просто пожартувала. Чуєте, вона повертається.

5

Збоку почулися кроки. Хтось здорово чхнув. За мить смерекові гілки відхилилися й перед нами постав дебелий, навіть трохи тілистий і череватий, з голови до п’ят покритий густою рудуватою вовною, чоловік. Лише на голові він мав біле як сніг волосся. Він би міг здатися страшним, якби не великі, лагідні й ніби трохи сумовиті очі. І, звісно, якби так смішно не чхав. Ну чи злякалися б ви когось, хто раз по раз чхає, кумедно затискаючи носа двома пальцями.

— Чу-чугайстр, — пролепетав Васько.

— Утекла? — просто, ніби давній знайомий, спитав чугайстр.

— Хто? — спромігся озватися Іванко.

— Ня-ня-а-апчхи-и! Нявка, щоб вона так сто років чхала.

— Я… яка нявка? — не міг уторопати Іванко.

— Тота, що вас сюди завела.

— Ми з Олесею прийшли, — відповіла я.

— Вона дівчина, а не нявка, — додав Іванко.

Чугайстр понюхав повітря.

— Тут смердить нявкою, — сказав він, скривившись. — А-апчхи-и! Правда.

— То, мабуть, нявки вкрали Олесю! — випалив Іванко.

— Розберемося, — мовив чугайстр. — А в торбі що?

— Вареники. — Я підняла торбину з землі.

— Не може бути! — звеселів чугайстр. — А з чим?

— З капустою. Пригощайся.

Лісовик вихопив з моїх рук торбину і заходився їсти. Ковтав вареники з небаченим апетитом і незчувся, як з’їв усе до крихти.

— Більш нема? — спитав чугайстр, утираючи волохатою рукою масні губи.

— Нема, — відповіла я.

— То, може, потанцюємо?

— Ну… — Мені не дуже-то хотілося танцювати, але я згадала бабусині слова, що чугайстрові не можна відмовляти, коли він запрошує до танку.

— А давай я з тобою потанцюю, — зголосився Васько.

— Ба, такий малий, — скривився чугайстр. — А ти годен?

— Зараз побачиш, — впевнено кинув мій братик і взявся в боки.

Чугайстр теж узявся в боки і, дрібно притупцьовуючи, пішов кружка.

— От якби ще хто заграв! — розходившись, кинув він.

Іванко видобув з-за пазухи сопілку, яку він дуже любив і з якою майже ніколи не розлучався. Він приклав сопілку до вуст і врізав Русланині «Дикі танці».

На губах чугайстра заграла вдоволена усмішка, він чимраз швидше викидав колінця, підкоряючись сопілковій магії, проте ніяк не встигав за Васьком. Малий такт у такт вибивав мелодію своїми черевичками, час від часу плескав у долоні й навіть високо підстрибував.

Лісовик кружляв навколо порожньої торбинки з-під вареників, розмахував руками, присідав і щось стиха примовляв чи наспівував.

Іванко зайшов на третє коло мелодії, а вперті танцюристи все вигодували один поперед одним. Чугайстр уже важко хекав і зрештою, тяжко й часто відсапуючи, промовив:

— Ади… во… воробець який… дрібонький… а що… що витинає!.. Ади!..

А Васько наче й не танцював зовсім — знай перебирає ногами та чугайстра під’юджує:

— А що, захекався?!

— Ба, за-захекався, — ледве видихнув лісовик, зупинився й важко осів на ожиновий килим. — Ху-у-ух! Я в світі так не танцював і не бачив, щоби хто ліпше за тебе танцював. Ох, воробець малий, я й ногою не годен тепер поворухнути… Угоцав-таки Петра, вишкварок малий!.. У мені всі вареники втрамбувалися. У вас точно більше немає?

— Нема, — усміхнулась я.

— Мушу йти. — Тяжко зітхнувши, чугайстр підвівся. — Треба нявку вполювати.

— То чугайстри таки нявками вечеряють? — з цікавістю спитав Васько.

— Знаєш, воробче, — стиха промовив чугайстр, нахилившись до мого братика, — нікому б не признався, а тобі скажу. Я не стравуюся нявками. По-перше, вегетаріанський харч корисніший, а по-друге, роздирати й поїдати лісовичок, хай вони навіть лихі-лихі, — дуженько непедагогічно.

— А навіщо ж тоді їх полювати, коли ти їх не їси? — знизав плечима Іванко.

Та лісовик знову смачно чхнув.

— Тихо! — раптом прошепотів чугайстр. — Ану, присядьте-но попід цими кущами. Не ворушіться — і зараз щось побачите.

— А що таке? — також пошепки спитала я.

— Ня… нявка йде сюди, — ледве тамуючи чергове «апчхи», самими губами проказав він.

Тут-таки з-за дерев випливла довгокоса нявка. Вона на мить спинилася навпроти куща, за яким усі ми сиділи, принюхалася, роззирнулась і поволі рушила далі в якихось своїх лісових справах.

— Тс-с-с, — приклав пальця до вуст чугайстр, другою рукою затискаючи носа, щоб не чхнути.

Коли нявка проминула наш сховок, лісовик підвівся та навшпиньки пішов простісінько за нею. Підкравшись іззаду, чугайстр нарешті відпустив свого носа і обома руками заходився лоскотати бісицю під пахвами. Нявка здригнулася від несподіванки.

— Що це він робить? — здивовано спитав Васько.

Та ні я, ні Іванко не могли йому відповісти, бо самі, роззявивши роти, спостерігали за чугайстром. А він тим часом усе лоскотав свою жертву, безперестанку чхаючи.

Нявка моторошно хрипіла, наче навмисне спотворюючи сміх, але що далі те хрипіння переходило в регіт, то зеленішим і пишнішим робилося її густе, довге волосся. А коли лісовичка зрештою полишила опиратися відчуттям, вона просто залилася пронизливим сміхом.

— Дивіться! Дивіться на її коси! — вражено вигукнув Іванко.

Але нам не треба було підказувати, бо й самі бачили, що волосся нявки вкрилося рясним зеленим листям, а поміж зелені з’явилися квіти, тут-таки осипались, а на їхньому місці забубнявіли дрібні зелені сливки, миттєво збільшились, потемнішали й налилися… Оце-то так! Простісінько в нас на очах нявка ні сіло не впало зацвіла й заплодила сливками!

Коли нявка, здавалося, ось-ось захлинеться, чугайстр ухопив її за плечі й почав трусити, наче дерево. Стиглі сливи м’яко падали на мох і котилися аж до наших ніг.

Струсивши всі плоди, чугайстр легенько штовхнув лісовичку, примовляючи:

— Файні сливки. Дякую.

Нявка, як причмелена, подибала в гущавину, а лісовий чоловік заходився визбирувати здобич.

— Чого сидите? Збирайте, — звернувся він до нас.

Сливки виявилися соковиті й смачні. Ми всі вчотирьох сиділи під смереками і смакували нявчиними плодами.

— То ось навіщо тобі полювати на нявок! Але ж як це в тебе вийшло, ну, зі сливами? — спитав у чугайстра Іванко, випльовуючи кісточку.

— Зі сливами? — перепитав чугайстр. — Я й сам не знаю.

— Як це? — вирвалося в мене.

— Бо я ніколи не можу вгадати, чим нявка уродить. Та дає грушки, інша — шовковицю, а одна була на кавуни роздобрилася.

— Я питаю, як узагалі на них щось росте? — уточнив Іванко.

— Дуже просто, — махнув рукою чугайстр. Тре’ файненько полоскотати нявку, щоб вона засміялась, а від сміху бісиці цвітуть і родять усякою всячиною. Головне — налоскотати доста, бо ж нявки сміятися страх як не люблять. Ну й перелоскочувати не варт, бо тоді плоди перестигнути можуть. А так — налоскочеш, стільки тре’, — і труси собі нявочку та збирай готові вітамінчики. Справа техніки. Найважче — вистежити й уполювати нявку: рідко яка так ось, як ця, по-дурному попадається. Тільки молода. Вже трушена нявка майже завжди упереджає чугайстра на один крок.

— А чому?

— Чому, чому… — невдоволено відповів чугайстр, кусаючи соковиту сливу. — Бо я чхаю від їхнього духу. А вони чують — і драпака задають. Як-от ваша знайома.

— Олеся? — озвався Іванко. — Та вона ж не нявка!

— Олеся, кажеш. Десь я вже чув таке ім’я. Не нявка, кажеш? Розберемося. Ну, гаразд, пора вже мені. Бувайте.

— Чекай! А як же ми? — Я схопила чугайстра за руку. — Ти ж не можеш нас тут покинути!

— Он за тим пагорбцем — стежка. Ходіть нею й нікуди не звертайте, — махнув рукою чугайстр, розсунув колюче гілля і почимчикував у нетрі, бубнячи під ніс: — Не нявка, кажете… розберемося…

6

— Бабуню! Бабуню! А чугайстр менший за слона! — випалив Васько, тільки-но ми переступили поріг.

— Цить ти! — штурхнула я малого. — Ми ж домовились.

— А я що!? Я ж нічого! — виправдовувався Васько.

— Невже ти бачив чугайстра?! — в бабусиних очах загорілися лукаві вогники.

Я непомітно знову штовхнула Васька під ребра, щоб часом не забув про нашу домовленість: нічого не говорити старшим про пригоди на груші й у лісі.

— Та де! Просто люди кажуть, — хитро примружився малий.

— А я було подумала, ви чугайстра вистежуєте. Де це бачено, цілісінький день у лісі тинятися. Ох уже той Іванко! Глядіть, аби він вас у який трапунок не вплутав. Ото вже палисвіт, ото гайдабура!

Якщо бабуся Марія починала шпетити Іванка, то вже надовго. Вона недолюблювала хлопчака, бо він часто, шукаючи собі пригод, підбивав і нас на всяку шкоду. Останнім нашим подвигом було приборкування бабиного барана Борюні.

Борюня — бабусин улюбленець. Він справжній красень: великий, пухнастий, круторогий. А Іванко якось узяв і придумав, що Борюню треба приборкати і обкатати. І то негайно. Ми з Васьком одразу погодились, я навіть позаздрила, що не мені першій спала на думку така класна ідея.

Ми принадили барана шкуринкою хліба. Спочатку він трохи недовірливо зиркав на хлібець з-під рогів і стиха бекав, тримаючись оподалік, наче бідний родич. Та хіба ж є десь на світі баран, який би встояв перед запашною, золотистою шкуринкою домашнього, в печі печеного хліба! От і Борюня, наївний, як баран, узяв і підійшов. Тут ми з Іванком і вхопили його за роги, а Васько спритно скочив на м’яку спину і пришпорив свого скакуна.

— У-лю-лю! Га-ла-ла! — Малий криком турляв наполохану тварину.

Борюня не сподівався на такий поворот, але швидко отямився і чкурнув із малим на спині куди очі бачили. Він вибрикував і крутився дзиґою на місці, бігав по колу і втаранювався в баняки, виварки та відра, яких було вдосталь побіля сараю. Від отих буцань довкола стояв такий перегуд, наче на Великдень у Лаврі, коли дзвонять у всі дзвони.

Васько тримався як справжній козак, але коли Борюня вискочив у квітник, вершникові не вдалося втриматись «у сідлі». Та перш ніж Васько злетів з барана і той угамувався, бабусину гордість — квітник з гладіолусами і, головне, матіолою, що так гарно пахне вечорами, — було стоптано на мотлох.

Відтоді, як тільки бабуся вирішувала сказати нам, що вона думає про Іванка, її промова обов’язково закінчувалась гнівними спогадами про наше приборкування Борюні.

— Бабуню, ми їсти хочемо. — Я вирішила не вислуховувати бабусині спомини про ту подію. Хоч бабуся в нас дуже класна, ясно, що вона нічого не тямить в обкатці баранів.

— Ой, — ударила в поли кептара старенька, — що ж це я розкевкалась, як та каня! Діточки голодні в мене, а я!.. Ходіть, ходіть, я вам борщу понасипаю…

— Бабуню, а ви знаєте Стефанову Олесю? — спитала я за вечерею.

— А що тобі, квіточко, до неї?

— Та ми її зустріли. Дивна вона якась.

— Ще б їй, бідоласі, не бути дивною. Таке пережити, таке пережити довелось! От я вам зараз розкажу, а ви їжте смачненько. Років кілька тому прибув до нашої сільської школи новий учитель, молодий хлоп, щойно з університету.

— А що ж викладав? — спитала я.

— Ясно що, квіточко, — науку викладав.

— А яку науку?

— Та хто його розбере яку. Якусь дуже мудру. Але не це головне. Головне те, що він сам до нас попросився, коли їх там в інституті на роботу розподіляли. Він нібито гори дуже любив, лазив ото по них з мотузяччям усяким…

— Альпініст, значить, — здогадалась я.

— Мабуть. І ще зілля всяке та кузок збирав і сушив. А хлоп гарний був, показний, веселий — от Стефановій Олесі в душу і запав. Та й вона йому, потім люди казали, була небайдужа. Любилися, одним словом.

Але Стефан так беріг свою внуку, так над нею трясся, що не дуже зрадів її коханню. Вона ж у нього одна-однісінька на цілому світі, батьки її давно загинули в аварії. Як свою донечку виховував Олесю змалечку. Тому й так стеріг, щоб часом не задурив їй голову якийсь гультяй. Або ж боявся сам залишитися, коли онука заміж піде, хто його зна…

І недарма боявся старий. Правда, хлопець той порядний був, але біда все-таки трапилася з ними. Ой, діточки, біда!

Пішли якось удвох дошукуватися на схилах якихось жуків, чи що, та й запропали. А серед ночі пригнався той хлоп до Стефана з новиною, що зникла Олеся: чи то втекла від нього, щоб пожартувати, чи загубилася.

Ох і розлютився Стефан — блискавки зашугали над Карпатами. Прогнав він хлопця геть, а сам побіг у ніч шукати свою улюбленицю. А на ранок приніс закривавлену додому. Казали люди, що знайшов на дні урвища бідолашненьку, ледве дихала. А ще казали, що то нявки взяли її від коханого й завели до прірви.

Три дні й три ночі чаклував і шептав Стефан, три дні й три ночі зілля варив, рани гоїв, а таки виходив дівчину. Та з того часу від себе ні на крок її не відпускає, вона й з хати рідко виходить…

— То вона так і не вийшла за вчителя заміж? — спитав Васько.

— Та де вийшла! Його з того часу й не бачив ніхто. Спочатку думали, що з переляку додому втік, до Львова, а згодом звідтам родичі приїжджали — шукати його. А хлопця наче корова злизькала, щезнув. Може, де

руки на себе з розпачу наклав, борони Господи. — Бабуся перехрестилася. — Довго ще за ним Олеся побивалася… А ви кажете дивна. Таке пережити — і зварювати можна.

— Ясно! — вихопилось у мене, коли бабуся скінчила розповідь.

— Що тобі ясно? — звела брови бабуся.

— Майже все, — відповіла я і, побажавши бабусі добраніч, уклалася в ліжко.

Хотілось якнайшвидше заснути, щоби скоріше настало завтра і я могла поділитися здогадами з Іванком.

7

— Невже ти нічого не знаєш? — дивувалась я, переповідаючи Іванкові бабусину розповідь.

— Та ж кажу тобі: того літа я саме гостював у вас. Хіба забула? Потім уже чув дещо, коли взимку зі Львова родичі Петра Сергійовича приїжджали та до школи приходили — про нього розпитували. І все.

— Як ти кажеш — Петра Сергійовича? — перепитала я. — Це того вчителя молодого?

— Ну. Він географію і біологію викладав.

— Іванку! Ти був у нас три роки тому.

— Ну. Якраз у липні.

— Пригадуєш, чугайстр учора один раз назвав своє ім’я?! Згадай, він сказав, що Васько перетанцював Петра!

— То й що? — не второпав Іванко.

— Це ж він і є, Іванку! Чугайстр і є той учитель, Петро Сергійович, проклятий мольфаром Стефаном! Точно: вчитель!

— Ой! А ми йому «ти» казали, — зніяковів Іванко.

— Ну… Ми ж не знали тоді, що він учитель. Тобто був колись.

— А я думаю: звідки чугайстрові знати такі слова, як «непедадогічно»?! — мовив Іванко.

— Педагогічно, — поправила я.

— Яка різниця!

— Тепер ясно, до кого просилася Олеся, — до нього, до свого коханого чугайстра!

— Отакої! Але чому Олеся, коли вона знає, що сталося з нареченим, не спробувала повернути його? Я впевен: вона знає, як це зробити, — міркував спантеличений Іванко.

— А якщо це неможливо! — зойкнула я.

— Незворотних чарів не буває, — відрубав Іванко. — Он дідо під погребом сидить, гайда в нього спитаємо.

— Є один спосіб повернути чугайстрові людську подобу… — затулившись долонею від сонця, відповів Іванків дід.

— Розкажіть, розкажіть!

— Щоби чугайстр знову став людиною, потрібно, аби він затанцював свій останній танок під сопілку, виготовлену тим, хто закляв його. І це повинно статися того ж дня і тієї ж години, що й прокляття, але не пізніше ніж за три роки.

— А чому саме три роки? — спитала я.

— За три роки чугайстр забуває своє людське ім’я, і тоді йому людський світ заказано.

— От бачиш, — переможно кинув Іванко, коли ми відійшли подалі від старого. — Значить, є шанс. Він назвався Петром, отже, ще пам’ятає своє ім’я! Він став чугайстром не так давно.

— Еге ж бо, Олесі слід було б усього-на-всього взяти в діда сопілку й заграти коханому. Але ж ти сам чув, що Стефан нікуди не випускав її, хоч вона і просилася. Ух, чаклунисько безсердечний!.. — скипіла я.

— А проте вона таки втекла, — промовив Іванко. — І, певно, шукає чугайстра.

— Бідолаха! Куди ж вона щезла? Невже її знову взяли нявки?

— Гайда до лісу, — кинув Іванко.

— Гайда, та цього разу без Васька, бо нявки — це вже не жарти, їх танцями не замориш, — рішуче мовила я…

Васько наздогнав нас уже на узліссі.

— Що за мода втікати від мене? — обурено кинув він. — Куди це ви знову?

— Будеш багато знати — скоро постарієш, — відрубав Іванко.

— З нами йти небезпечно, — попередила я. — Якщо тебе нявки візьмуть, додому можеш не повертатися.

— Ще побачимо, хто кого візьме, — набундючився Васько. — В мене тепер друг — чугайстр у цьому лісі є. Ви хіба забули, як я його кльово перетанцював?!

— Ну, як знаєш, — здалась я. — Іди, тільки не відставай.

На одній великій галяві ми натрапили на чугайстра. Він сидів біля вогнища і смажив щось на патичкові.

— Доброго здоров’я… гм… Петре Сергійовичу, — несміливо привітався Іванко.

Лісовик повернувся до нас, стараючись заступити собою ватру і ховаючи за спиною свій саморобний шампур.

— А, це ви, — розслабився він, упізнавши вчорашніх знайомих. — А я тут… — І, ніяковіючи, дістав з-за спини патичок, на якому димілися три обвуглені грибочки. — Чугайстр так зітхнув, що нам стало його шкода. — Ви вареничків часом не принесли? — з надією в голосі спитався він.

— Ні, — винувато відповіла я, — але наступного разу обов’язково візьмемо. А що, сливки вже закінчилися?

— Та, з них наїдку небагато. Я он схуд уже на сушку. — Чугайстр погладив себе по округлому череві.

— Я б не сказала, — заперечила я. — Ви нормальний і… і саме такий, як треба. А Вас Петром звати?

— Петром. Це ім’я мені ще від людського життя лишилося.

— То Ви знаєте, що були людиною?! А що іще пам’ятаєте?

— Знаю, що Петро, та й усе. А ви чого лісом ходите? Нявки он розперезалися — як сновиди шалиною кичерною шастають. А Несміяна — та взагалі немов із ланця зірвалася: скаженіє, нікому проходу не дає.

— Несміяна — це хто? — спитав Васько.

— Старша нявка, давня моя знайома. Ішли б ви краще додому, не вешталися без діла.

— А ми зовсім не без діла, — заперечив Іванко. — Є в нас діло.

— Ми Вам допомогти хочемо, — додала я.

— Принесли б вареників, ото була б мені допомога, а більше — що ви можете? — махнув волохатою рукою чугайстр.

— Можемо Вас назад на людину перетворити!

— Не смішно, — хмикнув Петро.

— А ми й не жартуємо, — відповіла я, — а знаємо як. Прийдіть лише на цю ж галяву вночі післязавтра. Якщо хочете, звичайно.

— Я-то хочу, однак щось мені не дуже ві- риться… Та що там балакати, давайте ліпше потанцюємо! Ану, малий, ставай до танцю! — гукнув він до Васька. — Ану ж, навчи Петра свойого танку хитромудрого!

— Можна! — заохотився Васько. — А Ви мене свого навчіть.

— О, то не жарт, — притупуючи, пішов по колу лісовик. — Не до снаги людині чугайстрів танок перейняти. Одначе ти, малий воробцю, утнеш. Най мене нявки лоскочуть, якщо не втнеш!

Чугайстр Петро зігнув руки в ліктях і підняв їх. Він ритмічно наближав лікоть до ліктя, одночасно дрібно притупував і присідав через кожні три кроки.

— Бачив, як чугайстри танцюють?! — викрикував він до Василька, виписуючи чималим круглим черевом дивні півкола в різні боки.

— Дивіться, як треба! — навчав чугайстра мій братик. — П’ятка — носок, п’ятка — носок!..

— У-ух, у-ух! — примовляв чугайстр. — Сперло дух! Ще разок: п’ятка — носок!..

— Ану ж, давайте, — розійшовся Васько, — не відставайте!..

— Тихо! — Лісовик зупинився і схопив Васьказа плече. — А-а-пчхи-и-и! Чую нявок. Зо троє. І Несміяна з ними, в неї… апчхи-и!.. особливий, яблучний дух. Шуруйте хутенько он поза тими смереками додому… — Петро підштовхнув малого в бік стежки. — Бігом: вони вже близенько. Іншим разом довчиш мене. Біжіть, я їх… апчхи-и!.. затримаю…

З протилежного боку галявини чулася чиясь м’яка хода.

— Не забудьте про післязавтра! — нагадала я Петрові й разом з хлопцями гулькнула в чагарі.

8

Увечері примчав захеканий Іванко.

— Пі…пішов! Узяв… ху-ух… колоду карт і пішов.

— Дід?

— Ага, дід. Точно.

— Васька не беремо з собою, — стиха мовила я. — Ходімо швидше, поки він у кімнаті чугайстрів танок тренує…

Ми з Іванком кралися до мольфарового подвір’я нагинці попід самим парканом. Надворі вже сутеніло. Над лісом збиралися густі важелезні хмари. Вітер клубочив їх над верховіттями, і здавалося, ніби хтось порозвішував у вечірньому небі обшарпані

сірі рядна. Подеколи вони затуляли місяць і кругом робилося поночі.

Ми підійшли до хвіртки.

— Вони завжди грають у дурня на ґанку, — сказав Іванко. — Просто перед ухідними дверима. Тому прослизнути повз Стефана не зможемо. Мусимо придумати, як потрапити в хату.

— Крізь вікно! — осяйнуло мене. — Залізьмо до хати вікном!

— Голова, Лілько! — похвалив мене Іванко. — Гайда…

Якраз рипнули хатні двері й на ґанок вийшли Іванків дідуньо та мольфар. Вони сіли за столик один напроти одного й почали ретельно тасувати карти. На стіні яскраво світила лампочка, а довкруж неї, немов заворожені, літали нічні метелики. Крилаті комахи виписували нерівні петлі, й увесь їхній заплутаний рух скидався на первісний, таємничий, дикунський танок довкола багаття.

Стефан розкурив люльку — і дим з неї, тут-таки розчинившись у світлі лампи, додав ще більшої магічності метеликовим танцям.

Зайняті картами, діди не помітили, як ми проскочили на подвір’я і шаснули за хату.

Там було два вікна. Іванко вхопився руками за підвіконня ближчого з них, а ногами став на виступ підмурівка. В кімнаті світилося, тому було легко розгледіти, що в ній є.

— Бачу сопілку! — мало не викрикнув на радощах Іванко. — Он на серванті лежить. Я миттю.

Він спробував штовхнути вікно, але те не піддалося.

— У-у… — з досадою скривився хлопчик. — Зсередини защіпнуте…

— А що робити? — спитала я.

— Зараз кватирку спробую, — відповів Іванко і штовхнув кватирку.

Вона прочинилась, але з таким жахливим рипінням, що, здавалося, його почули всі Карпати, не те що мольфар.

Ми позаклякали, хто де був, і просиділи нерухомі хвилин п’ять, очікуючи з’яви Стефана і страшної його, мольфарської, кари. Хто б міг подумати, що мені доведеться щось у когось красти!

Та чарівник не прийшов за хату й не викрив нас. Певно, він сидів на веранді й думав, як би роздати собі всі чотири тузи. Яка ж усе-таки захоплива гра в дурня! Якось обов’язково навчуся. А то ми з Васьком усе в «п’яницю» й у «відьму» ріжемось.

— Я поліз, — нарешті наважився Іванко й почав тиснутися у кватирку.

Спершу все йшло гаразд. Іванко просунув у кімнату голову, за нею — одне плече, потім друге… Ззовні лишалася його нижня частина. Іванко почав соватися й крутитись у кватирці, але далі справа чомусь не йшла. Він зачеберяв у повітрі ногами й повис, ніби не знав, що для нього краще: лишитися надворі чи опинитися зрештою в хаті чарівника.

— Що там? — спитала я.

— Застряг, — глухо відповіла з хати Іванкова верхня частина. Нижня тим часом ще дужче заметляла ногами.

— Не махай ногами, я тобі допоможу, — попросила я, зіп’явшись на фундамент, і вхопила Іванка за ноги.

Я, що було сили, почала штовхати друга до кімнати, та він стирчав без руху й досередини явно не хотів. Тоді я вирішила тягнути Іванка назад. Та і назад він не тягнувся. Хіба ж могла я однією рукою триматись за підвіконня, а другою вицупити з кватирки майже дорослого хлопця?! Тут я чомусь згадала ведмедика Вінні-Пуха, який колись застряг у Кроликовій норі. Але ж Кролик був його другом і не збирався перетворювати свого гостя на нижчу істоту. Наприклад, на медузу. Я тут-таки уявила Іванка-медузу, що стримить у кватирці.

Злізла з фундаменту й заплакала від безпорадності. Що тепер робити? Зараз мольфар прийде і перетворить нас обох на якусь бридоту. Іванко не зможе втекти, а я теж лишуся на місці, бо нізащо не залишу друга в біді. Ми ж удвох сюди прийшли… Я мусила знайти вихід, але його не було. Тому я просто сиділа, розтирала сльози по щоках і готувалася стати медузою.

— Чого рюмсаєш? — почула раптом ззаду. Верхи на загорожі сидів Васько. — Знову втекли від мене?

— Васю! — З одного боку, я зраділа, що хтось є поруч у таку скрутну хвилину і цей хтось не стирчить догори дриґом у кватирці, а з іншого — злякалася за свого малого братика: нехай уже нам пропадати, а Васько ж іще зовсім дитина. — Тікай, тікай додому швидше!

— Ще чого. Теперечки я від вас не відчеплюся. Я зараз он у те вікно пролізу й виштовхаю Іванка зсередини.

Малий спритно видерся на підвіконня сусіднього вікна, штовхнув кватирку і, наче кіт, в одну мить пірнув у темну кімнатчину. Васько поставив біля вікна ослін, заліз на нього й почав виштовхувати Іванка надвір. Я теж ухопила друга за штани й потягла. Потроху він почав просуватися назовні.

Нарешті звільнившись із цупких обіймів кватирки, стояв біля мене.

— Вилазь і ти швидше! — гукнула я Васькові.

— Сопілку захопи! — додав Іванко, трохи ніяковіючи, що сам не впорався.

Васько поліз на сервант. Сопілка лежала на верхній полиці. Хлопчик зіп’явся навшпиньки й кінчиками пальців торкнувся сопілки. Здавалося, він ось-ось схопить жадану дудочку. Та Васько не втримався, замахав, наче вітряк, руками, загріб горня, що стояло біля сопілки, і загримів разом з ним додолу.

— А що там таке!? — почули ми з ґанку голос старого Стефана. — Певно, знову Кузка, добра б їй не було, у шкоду полізла. Зачекай, піду викину ту паскудну котицю з хати. Та гляди з колоди козир не бери, бо я тебе знаю.

— Таке придумав, — почулося у відповідь. — Хіба я коли того… Та я ж зроду… кхе-кхе…

— Бігом звідти! — наказала я братикові, що сидів на підлозі серед глиняних черепків і тер забите коліно.

Васько підхопився, та кинувся до серванта, а не до вікна. Сопілки не було.

— Де вона?! — здивовано спитав чи то в нас, чи в самого себе.

— Покинь те все! Мольфар іде до тебе! — в розпачі крикнула я. — Вилазь звідти, Васику!

Та Васько ніби не чув мене й нишпорив очима по долівці.

Коли до кімнати влетів роздратований Стефан, мій братик, рачкуючи, зник під величезним буковим столом. Мольфар угледів рештки глечика на підлозі й розлютився ще більше.

— Чекай, чекай, безсовісна, зараз я кочергу візьму! Хоч ховайся, хоч не ховайся!.. — гримнув він і вибіг.

Васько вискочив з-під столу, одним махом опинився на підвіконні — й за мить ми

з Іванком уже тримали малого в обіймах, присівши під вікном.

— Ходу! — прошепотів Іванко, і всі втрьох ми навпочіпки чкурнули з мольфарового подвір’я.

— Слава Богу, що він не помітив тебе, — з полегшенням сказала я Васькові, коли ми були оподалік.

— Еге ж, — погодився зі мною Іванко. — Шкода тільки, що сопілку так і не здобули.

— А це що?! — загадково всміхнувся Васько й сягнув рукою за пазуху. — Під стіл закотилась, як усе там почало падати. — Малий тримав у руці… мольфарову сопілку.

9

Чугайстр куняв під кучугурою торішнього букового листя. Аж тут легке дихання вітерцю принесло запах нявки. Лісовикові страх як закрутило в носі.

— Апчхи! — Звідти, де під листям була Петрова голова, спурхнув снопик сірих пощерблених клаптиків, що колись весело тріпотіли у верховітті лісу.

Пахло зовсім молодою лісовичкою. Так-так, саме пахло, а не тхнуло: видно, нявка ще не просякла мрецьким духом і не смерділа тельбухами, як її старші подруги. Вона пахла смереками, чередою та любистком. А ще— молодою дівочою вродою і… чомусь тютюновим димом. Так могла пахнути лиш одна істота у світі — загадкова молода нявка.

Петро виборсався зі своєї схованки й подався на бентежний трунок. Ішов він довго. Дорогою щосили затуляв собі носа, щоби чхати якомога тихіше. Часом зупинявся, принюхувався й за хвилю рушав далі сутінковим лісом.

Це був той самий запах, що вже декілька років хвилював чугайстра. Переплутати його з чиїмось іншим він не міг. Хоча тоді… коли зустрів трьох дітей… тоді він так само йшов на її запах. Дітлахи сказали, що з ними була якась їхня знайома, людська дівчина. Невже він переплутав?

Якось, уже давно, чугайстр уперше почув загадковий дух. Їсти ще не хотілося, тож Петро нізащо не облишив би гріти черево на сонечку й не пішов би за нею якби не цікавість: що ж то за нявка, що так гарно пахне? Може, на її волоссі вродять якісь надзвичайні плоди — смачні й духмяні?

Нявка була дуже молода й дуже недосвідчена: сидячи посеред галяви, безпечно вплітала в довгі зеленкуваті коси кучері барвінку й не бачила, що близенько підкрався чугайстр і глипає на неї з-за стовбура.

— Ото як стрибону зараз, — сам до себе стиха проказав Петро, — та як залоскочу цю бісичку! Ото вже й жнива їй будуть…

Та вперше в житті йому не дуже свербіли руки лоскотати нявку. Він просто стояв за смерекою і спостерігав. Не міг відвести очей від нявчиних рухів, її стрункого стану, шовковистого волосся і тендітних рук. Та що там казати — навіть чхати забув. Чугайстрові перехопило подих. Раніше він ніколи не почувався так дивно, і тому навіть трохи зніяковів.

Лісовичка співала пісню. І чомусь та пісня так зачепила Петра, що йому навіть здалося, буцімто він уже десь чув її. Але де й коли?.. Того дня Петро вперше не зачепив нявку, що сама просилася до його рук. Намилувавшись, він просто пішов у нетрі — спустошений і розтривожений.

Відтоді лісовик не міг забути її. Де б не блукав, усе думав і думав про неї. Після того трапунку довго не трусив нявок. Щоправда, раз був упіймав старшачку — найлютішу і найогиднішу, — та бісиця затято стримувала сміх, лише харчала й через це вродила дрібними й червивими яблуками-дичками. Петро так і відпустив її — не обтрушену, з яблуками на косах.

З того часу найголовніша нявка, яку чугайстр прозвав Несміяною, так і блукала лісом, необтрушена. Сама пообривати з себе плоди не могла, а от мороки через них мала, як ніхто. Куди б лісовичка не пішла, їй скрізь не давали проходу їжачки: вони снували за нявкою цілими купами, піджидаючи, доки якесь яблуко не впаде на їхні колючі спинки. Дички падали рідко, а от стара нявка наступала на їжачків дуже часто. Вона лютувала й казилася, та нічого не могла вдіяти зі шпичастими клубками. Та ще більше, ніж їжачки, Несміяні допекли дятли: мало того, що вони сідали їй на голову й викльовували з яблук хробачків, вони ще й весь час намагалися облаштувати собі дупло у дірці між лопатками. О, як же вона мріяла помститися чугайстрові, що нагородив її фруктовою приманкою!

Та Петрові було байдуже. Останнім часом він не зважав ні на що, крім запаху молодої нявки. І от сьогодні чугайстр знову втрапив у тенета — її чарівного духу. Хоч він і ловив щодня кожен лісовий запашок, одначе зрідка йому щастило нанюхати, а надто — побачити її. Вона нібито не мешкала в нетрищах, а лише подеколи приходила до лісу й знову надовго зникала.

Чугайстр ішов швидко. Сьогодні він намірився зважитись на розмову з нею.

«Теж мені цяця, — трохи сердився чи на нявку, чи на себе Петро. — Виведу на чисту воду, годі мені морочити те, що не морочиться… Вже пора дізнатися нарешті, хто вона й звідки…»

Остаточно все переплуталося після тієї зустрічі з людськими дітьми. Чи то вона вела їх лісом і раптово зникла, чи справді інша, людська дівчина? Петро подумав про своїх нових знайомих і пригадав, що вони призначили йому на завтра зустріч.

— Прості як три копійки, — усміхнувся сам собі лісовик. — Вони хочуть перетворити мене на людину… І як, хотів би я знати?

Чугайстр раптом подумав, чи хотів би він стати людиною. Що він знає про людей? Лиш те, що вони мешкають не в лісі й що він сам колись був одним із них. Чугайстр ще дужче почав чхати, а це могло означати тільки одне: вона неподалік.

Нявка стояла до нього спиною, і в присмерках він зауважив темну дірку в неї під лопатками. Лісовичка досі не навчилася чути небезпеку й не втікала, або ж просто чекала на нього. Вона озирнулась, усміхнулася Петрові й, поманивши рукою, пішла.

Петрові ноги ледве слухалися, і він, розгубившись, ступив за нею.

— Зачекай, — спромігся вимовити він, але розумів, що вже не має над собою влади й піде за нею хоч куди.

І він ішов. Ішов і чхав, наче хвора курка, оповитий нявчиними чарами. Але не тими, що звичайно дурманять голови людям, — ті чари чугайстра не займали, бо ж так було споконвіку: нявки не мали влади над чугайстрами. Лісовика вела якась інша сила — стократ дужча за чари, — назви якій він не знав.

— Ходи, — знову озирнувшись, усміхнулася нявка. — Ти ж мене шукав?

Чугайстр уже не мав сили щось відповісти. Він просто йшов і чхав, чхав і йшов. Хтозна-куди й хтозна-скільки. Не зупинився навіть тоді, коли краєчком думки збагнув, що вже давно чує гнилий дух інших нявок. І ці нявки близько. І їх багато…

І коли вона вкотре через плече кинула на нього погляд, Петро відчув, що земля провалюється під ногами разом із листям, глицею та сухим галуззям і що десятки холодних кощавих рук штовхають його в урвище, і він зовсім не може цьому зарадити.

Він падає…

10

Після того як Васько здобув сопілку, ми з Іванком просто-таки не мали ніякого права йти на зустріч із чугайстром без малого. Коли б пішли, були би просто безсовісними. Я, щоправда, заходилася говорити щось про нявок та всіляку нечисть, якої до біса в нетрищах, однак Іванко глянув на мене так, що я обмежилася коротким:

— Тримайся купи й далеко не відходь від нас.

Васько мовчки кивнув, і ми пішли в ліс.

— Мабуть, він страшенно самотній, — докинув слівце Васько.

— А то ж як, — погодився Іванко. — З ким тут поговориш чи пограєшся?

— Напевно, через свою нудьгу чугайстри так люблять танцювати, — припустила я.

— А я вже теж майже навчився танцювати чугайстрів танок, — похвалився Васько.

— Люди не можуть танцювати, як чугайстр, — упевнено заперечив Іванко.

— Може, ще скажеш, що люди не можуть перетанцювати чугайстра? — з викликом промовив мій братик. — Чи забув? Осьо сьогодні ще попрошу Петра разок показати свій танець, і тоді побачите.

— Ну… — Іванко не здавався, але крити було нічим, тому він принишк.

І дуже вчасно, бо ми саме підійшли до того місця, де вмовились зустрітися з лісовиком. Чугайстра не було.

— Почекаємо, — мовив Іванко, сідаючи на мох. — Може, де опенька смажить.

Смеркалося, а чугайстр усе не приходив. Чи то опеньок не смажився, чи ще чого…

— Давайте погукаємо, — запропонував Васько й тут-таки почав кликати: — Пет-ре-е-е-е! Пе-етре-е-е!!!

— Не треба! — я вхопила братика за руку. — Не треба, тут же повно нявок. Ми ж не хочемо з ними зустрітися!

— Чому ж він не прийшов? — задумливо проказав Іванко, крутячи в руках мольфарову сопілку.

— Ходімо звідси, — прошепотіла я, завваживши, що вже темніє.

— Але ж тоді Петро забуде своє ім’я й ніколи не стане людиною! — майже крикнув від розпачу Васько.

— Почекаймо ще крапельку, — запропонував Іванко.

Ми чекали ще крапельку, потім ще дві крапельки, ще і ще… Вдивлялися в присмерки, прислухалися до кожного лісового шарудіння, сподівалися й навіть уявляли, буцімто ось-ось, наче того, першого разу, відхилиться смерекове гілля й з-за нього вийде волохатий чугайстр і запросить до танку…

— Ходімо, — сумно промовив Васько. — Він не прийде.

Слова малого прозвучали наче вирок.

Ми мовчки встали й поплентали додому. А десь глибоко в хащах, за нашими спинами і нам у спини, наче кепкуючи, хтось розкотисто й хижо засміявся.

11

Несміяна огидно шкірилася в обличчя чугайстрові, зв’язаному по руках і ногах.

Йому було раз плюнути розірвати хоч які мотузки, та в тім-то й заковика, що нявки не визнають мотузок. Якщо ж їм раптом знадобиться когось терміново зв’язати, бісиці користуються власним волоссям. А нявчині коси ніхто не розірве — такі вони міцні. їх можна хіба що розплутати. Та й розплутати їх може тільки нявка.

Чугайстр лежав сумирно. Він знав, що вирватися не вдасться. Навіщо ж тоді мучитись і витрачати намарно сили? Він просто чекав, що ж із ним буде далі.

На щось гарне сподіватися не доводилось. Перед ним, постійно відганяючи надокучливих дятлів, стояла старшачка нявок — Несміяна. Вона — чугайстр був певен — не пробачить того лоскоту, дятлів і їжаків.

— Ось ти й попався! — потирала шкарубкі й зморшкуваті, наче чорнослив, долоні Несміяна. — А я тобі казала, що підсмажу! Ось і настало!.. Настало!.. — Її аж трясло від нетерплячки.

Нявка переможно кинула оком на стовковисько своїх посестер, які сторожко розглядали того, чийого лоскоту боялись як вогню.

Петрові було начхати, що його стануть мучити, що, мабуть, він скоро помре, — він не боявся цього. Але ж йому було до сказу прикро! Прикро через те, що дивовижна молода нявка була всього-на-всього приманкою, звабою, щоб упіймати його. А ще — через те, що не зустрівся сьогодні з малими: що, коли вони і справді повернули б його у свій світ? Та… байдуже… він у це майже не вірив. Все одно шкода, що не побачив іще раз дітей — вони такі славні! Особливо той воробець малий, що танцює як те чортя…

Чугайстр не знав, як живуть люди, що роблять поза лісом, чим вони особливі, лише відчував, що ті дивні речі, котрі відбуваються з ним останнім часом, якось пов’язані з людьми. Чи з їхнім світом. Чи… Петро мав більше запитань, аніж відповідей. Напевне знав одне: він чомусь мусить боронити їх від нявок. Хіба раз відлякував зеленокосих бісиць, коли ті вже вели людей, причарованих дикою вродою, хтозна-куди?.. Пусте…

— Несіть-но сюди мій вогонь! — наказала Несміяна. — Та натягайте хмизу побільше! Та сухенького, щоб тільки — жах! — і зайнялося…

Нявки бояться вогню і не вміють його видобувати. Несміяна теж не вміла, тому й приручила вогонь і весь час підгодовувала сухою глицею та галуззям.

Якось вона викрала жарука з пастушої ватри і помістила його у великий порожній баранячий ріг. Той ріг берегла як зіницю ока: приставила до нього двох молодих нявок і наказала доглядати вогонь та годувати, щоб не потух. Молоді лісовички, звісно, жахалися полум’я, та ще більше боялися Несміяни, тому справно виконували її волю.

І ось вони несли старшачці ріг із вогнем.

«Ну, Петре, тримайся, — подумки підбадьорив себе чугайстр. — Дива, як я розумію, не буде…»

Ріг поклали біля ніг Несміяни й підпалили купу хмизу. У верховіттях зашуміло. Вітер роздув багаття, і по нявчиних обличчях пробіглися виблиски й тіні. Але тут-таки линув дощ. Багаття невдоволено зашипіло й згасло.

— Тисяча чугайстрів! — злісно лайнулася Несміяна, кидаючись рятувати свій вогневий ріг. Вогонь пускав останній димок. Усе довкола вже намокло, тож підтримати вогник у баранячому розі було нічим.

— У-у-у-у!!! — люто завила старшачка, і решта нявок, розчепіривши граблисті пальці, рушили на чугайстра.

Єдине, що залишалося Петрові, — це чхати. І він чхав. На нього сунуло стільки нявок, що від них так свербіло в носі, ніби в кожну ніздрю хтось насипав по пригорщі перцю.

— Годі! — раптом вереснула Несміяна, заступаючи Петра собою. — Зупиніться! Чи я натерпілася від оцих задрипаних дятлів і наколола ноги об їжаків, щоб усе так легко скінчилося? Ні, сестри мої, я вистежувала й ловила його не для цього. Хай-но ми знову роздобудемо вогонь!

— Так!!! — скаженіли нявки.

— А тоді, сестри мої, ми з’їмо його, як різдвяного гусака! Але спочатку він обтрусить з мене ці паршиві яблука! — верещала старшачка.

— Аби не подавилися, — буркнув сам до себе чугайстр і голосно чхнув.

— У-у-у-у!!! — навісніли бісиці.

— Нам потрібен новий вогонь! Ви ж пам’ятаєте про завтрашню ніч? Завтра люди святкують Купала — вони палитимуть багато ватр біля річки. Ми підемо туди й візьмемо вогонь! — Несміяна підняла догори руку і вказала нею на село, яке в цей час готувалося до сну.

Десь там бабуся Марія вкладала спати Лільку й Васька і розповідала їм про чугайстра. Старенька ж не відала, що діти знають про чугайстра більше, ніж вона: про те, що чугайстр менший за слона, про те, що він добрий і дуже любить танцювати і… їсти вареники. А ще вони знали, що цієї ночі чугайстр забуде своє ім’я.

12

— Я цілу ніч не спав, — крутився, наче ковбаса на вірьовочці, — понуро промовив Іванко, як ніколи ліниво закидаючи назад чуба.

— Ми теж, — позіхнула я. — Чому він не прийшов?

Відповіді в нас не було.

Ми пішли до Стефана зразу після сніданку. Всю дорогу Васько рішуче крокував попереду, та під самою мольфаровою хвірткою нерішуче зупинився, пропускаючи наперед Іванка.

— Іди перший, тобі ж більше років, — сказав він.

— Я? — знітився Іванко. — Ну… так. Гаразд. — Він якось ніби покрадьки відчинив хвіртку, і ми ввійшли.

Стефан вийшов з хати. Його зморшкувате обличчя змарніло і стомилося. Довгі сиво-жовтяві вуса линвами звисали майже до грудей. Мольфар курив свою люльку.

— А, це ви, — сказав старий, ніби вже давно чекав на нас.

— Здрастуйте, — несміливо привітався Іванко.

— Вас дідусь навіщось прислав?

— Ні, ми самі…

— Ми прийшли поговорити про вашу внуку, — сказала я.

— Про Олесю?! — в мольфаровому голосі з’явилася тривога.

— Так, ми бачили її.

— Бачили?! — Мої слова ніби налякали старого. — Боже, вона ж уже три дні не пила зілля!

— Ага, а ще не їла нічого і… Невже Вам байдуже до внуки? — обурено пирхнула я.

— Не в тому річ. Значить… ви втекли?

— Чому це? Ми стрілися в лісі, а потім…

— Потім зустріли чугайстра, — озвався Васько. — І тепер ми прийшли, щоб…

— Там був чугайстр?! — ще більше налякався мольфар. Він навіть облишив свою люльку, й вона потухла. — Господи! Що з Олесею?! Він роздер мою дівчинку!?

— Як це роздер? — отетеріла я. — Ніхто її не роздер. Чого б це хтось мав її роздирати?

— Бо вона… вона нявка.

— Що?! — в один голос вихопилося в нас трьох.

— Моя онука — нявка. Я думав, ви вже знаєте.

— Я ж казала, вона дивна! — завважила я.

— Отже, ясно, — мовив Стефан. — Олеся не зачепила вас, бо її сполохав чугайстр.

— Еге ж, — осмілівши, кивнув Васько. — І Вам відомо, хто той чугайстр. Ану, негайно поверніть Петра Сергійовича до людей! — І спокійніше додав: — Він хороший. Ми з ним танцювали.

— Ой діточки, якби ж усе було так просто, — важко зітхнув мольфар, сідаючи на лавку. — Я бачу, розумні ви, і про чугайстра здогадалися. Сядьте, я вам дещо розповім.

— Колись Олеся пішла з учителем до лісу і не повернулася. Її взяли нявки і завели в урвище. Я знайшов онуку зранку. Олеся лежала на камінні, та я прийшов занадто пізно. Вона була геть зранена, а коли я взяв бідолашну на руки, то моя долоня провалилася між її лопатки, у дірку. Олеся стала нявкою. Знаєте: дівчата, яких беруть і зводять зі світу нявки, часто самі стають нявками. Тієї ночі я прокляв невинного хлопця.

Олеся була ще дуже квола, а тому я спокійнісінько приніс її додому. Швидко зварив спеціальне зілля, викупав її і дав напитися. Відтак онука щодня пила відвар, який наближав її до людей, а не до бісиць. Я не випускав її на люди, щоб ніхто не дізнався, що моя онука — нявка. Зілля робило свою справу, та Олеся ніяк не могла забути свого коханого. Інколи вона втікала до лісу, щоб хоч здалеку подивитися на чугайстра. Вона щоразу поверталася. Але не цього разу. І тепер я не знаю, чи вона жива, чи її роздер і з’їв чугайстр. Може, час іти збирати її кісточки…

— Петро сказав, що не їсть нявок, — поспішив заспокоїти старого Васько. — І взагалі, він дуже добрий. Ви мусите перетворити його на людину. Ми хотіли скористатися Вашою сопілкою, але… — Тут він затнувся, збагнувши, що бовкнув зайве.

— А, то це ви її взяли? А я думаю, де сопілка поділася? Виходить, я ні за цапову душу Кузку віником огрів! Ох ви й халамидники!

— Ви ж хотіли кочергою, — кинув Іванко.

— Що кочергою?

— Ну, Кузку Вашу кочергою.

— А, та віник підвернувся під руку. Яка різниця, все одно ні за що котиці на горіхи перепало. Ну, нічого, на потім буде, для профілактики. Кузка в мене така, що наука дурно не пропаде.

— То Ви допоможете Петрові? — запитав Іванко.

— На жаль, я не можу, — заперечив старий. — Хоч і шкодую давно, що так вийшло з тим хлопцем, бо він і не винен ні в чому. А я, убитий горем, бездумно прокляв його. Але тепер не маю такої сили, що повернула б усе назад. І навіть не маю права допомогти комусь іншому розчарувати Петра.

— Але чому? — не могла збагнути я.

— Так має бути. Бо так є, і так було завжди. Так було призначено Силою, з якою не повинен сперечатися ніхто з людей. Ніколи. Бо це Закон. Був лише один спосіб, про який ви знаєте, — із моєю сопілкою, та вже пізно.

— І що, — кинула я в розпачі, — тепер Петро назавжди залишиться чугайстром, а Олеся нявкою через отой Ваш Закон?!

— Я весь час, усі ці три роки думав, як зварити нове зілля, яке б із напівживої нявки зробило живу людину. І вчора я таки знайшов рецепт. Але чи захоче Олеся повертатися без Петра? Я не можу вам допомогти, лишень скажу: в кожному законі, як у щільному паркані, є штахетина, що відхиляється, і в той отвір можна проскочити.

— То вихід таки є! — зрадів Васько.

— Згадайте, який сьогодні день і яка попереду ніч…

Ми втрьох ніяково перезирнулися. Я могла поклястися чим завгодно, що ніхто з нас і гадки не мав, до чого вів старий.

— Що б ви зробили з тим, — продовжив мольфар, — чого немає, але найупертіші шукають його цієї ночі, бо мають Віру?

Ми знову перезирнулися: чи дід часом не звихнувся?

— Я не можу сказати більше. Щасти вам, — кинув Стефан наостанок і поклигав до хати.

13

Ми весь час думали над мольфаровими словами, та не могли їх розтовкмачити. Чи мали вони бодай який-небудь зміст? «Те, чого немає, однак найупертіші шукають його». Що це? І що нам із ним робити? Як можна щось робити з тим, чого нема? І навіщо оті найупертіші його шукають, коли його нема? Ото вже прибацані! Словом, справжня дурня…

Ми з Васьком стирчали в кімнаті без діла вже кілька годин, а коли бабуся покликала на обід, то сиділи за столом, як ті сови, — насуплені й мовчазні. Ложка до рота не йшла.

— Чого це ви набурмосились як середа на п’ятницю і не їсте нічого? — взялася до нас бабуся Марія. — Вам же не стане сил і ватру перестрибнути. Ану, їжте борзо!

— А навіщо ватру перестрибувати? — понуро спитав братик.

— Як? А ввечері до річки ви не збираєтеся? Та що з вами таке?! Чи ви забули, який сьогодні день?

— Особливий?

— А то ж як! Сьогодні Івана Купала!

— То й що, що Купала, — зітхнула я. — Щось не хочеться нічого святкувати.

— Ну й чудні! Та немає в році дня й ночі, чарівніших за нинішні!

— Чарівніших? — ожив Васько. — Бабусю, а відгадайте-но загадку.

«Що це він надумав? — подумки обурилась я. — Хіба зараз до загадок?»

— Яку загадку? — спитала бабуся.

— Що це таке, чого немає, але цієї ночі його шукають ті, хто має Віру?

«Ох і хитрий! — захоплено подумала я. — Як же я сама не здогадалася спитати в бабусі?»

— Мудра загадка, — звела брови бабуся, — мудра.

— То Ви знаєте відгадку? — не терпілося малому. — Що це?

— Це квітка папороті, любий.

— Квітка папороті! — вихопилось у мене, і я луснула себе долонею по лобі. Ну як же ми раніше не допетрали?!

— А чому її немає? — спитав Васько.

— Бо ніхто ще не знаходив ту квітку. Насправді папороть не цвіте, та в купальську ніч, опівночі, кажуть, розквітає її чарівна квітка.

— Ага, і ті, хто вірить у це, шукають її. А навіщо?

— Кажуть, той, кому вдасться зірвати квітку папороті, матиме всі скарби, які захоче. І здійсниться його найпотаємніше бажання.

— А Ви ніколи не шукали її? — запитала я.

— Ні, дітки, я й так щаслива: он які ви в мене славні, більшого щастя не буває.

— І що, навіть ніколи не кортіло знайти ту квітку? — допитувався Васько. — Це ж можна загадати собі цілу купу… ну… ну… ну, всього. Навіть слона.

— Чи ви не вірите, що вона є? — поцікавилась я.

— Чому ж, вірю. Та не так просто її відшукати: цвіте квітка лише кілька хвилин, до того ж її стереже стільки лісової нечисті — не підступишся. Та їжте хутчіше, забалакали бабу.

І ми, на втіху бабусі, з надзвуковою швидкістю спорожнили свої тарілки і повискакували з-за столу.

— Куди це так швидко? — здивувалася старенька. — Посидьте хвильку, нехай трохи жирок зав’яжеться, бо так і будете таки ми сухоребрими. Васько — той он аж од вітру хилиться.

— Іншим разом зав’яжеться, — на ходу відповіла я. — Зараз нам ніколи, до Іванка підемо.

— Пострибаєте через ватру коло річки і годі, гайда додому! — кричала бабуся навздогін, та ми вже вискочили з подвір’я і, в разі чого, могли потім прикинутися, що не почули.

14

Ми з Васьком сиділи на березі, роззявивши роти. Неначе в казку потрапили: у місячному сяйві все дуже незвичне і якесь таємничо-піднесене. Еге ж, у Києві нічого такого не побачиш.

Дочікуватись Іванка все важче й важче. Закрутить нас з Васьком цей чарівний вир — і забудемо, навіщо ми тут і що цієї ночі мусимо зробити.

Ураз Васько завовтузився, наче йому в холошу руду мураху впустили. Ах, он воно що: то хлопчаки почали гру. Змайстрували з хмизу й пенька барана, вчепили на роги дзвіночок, щоб водяників відлякував, і тягають берегом.

— Лілько, — не втримався Васько, — все одно без діла сиджу, а там так весело. Можна, я трішечки пограюсь? А коли Іванко надійде, покличеш?

— Гаразд, біжи. Покличу.

Васько з розгону протаранив гурт дівчаток і, впіймавши якесь дрібне дівчисько, потяг його до води.

Я вже й сама підхопилася, щоб приєднатися до веселощів, але тут з’явився Іванко.

— Ну де ти бродиш? — накинулась на нього я.

— Саме вчасно. — Іванко діловито закинув назад чуба. — Ходімо? Де малий?

— Та он, бавиться. Слухай, небезпечна це справа — квітку папороті шукати. Може, не будемо Васька брати?

— Ну… — зам’явся Іванко. — Воно то так, але ж… Він образиться.

— Краще ми його образимо, ніж нечисть лісова. Малий він ще для таких походів.

— Як знаєш, — знизав плечима Іванко. — Про мене, хай бавиться. Але потім сама будеш відкараскуватись.

— Якось відкараскаюсь. Хай-но з лісу повернемося, — зітхнула я, уявивши, які тільки небезпеки можуть чигати на нас у страшних безслихах.

Ми заздрісно поглянули на малого Васька і побігли до лісу. Десь там, у його глибокому чорному череві, може, ось-ось запалахкотить чарівна і таємнича квітка папороті.

15

Чугайстр лежав на животі біля входу в Несміянину печеру. Ноги й руки позатікали від нерухомості, хотілося їсти і чхати.

Час від часу зі смердючого лігва визирала бридка пика бісиці, щоб переконатися, чи бранець на місці, та позловтішатися з нього.

— А що, лежиш колодою, голубе?! Нудьгуєш? Лежи, лежи… ги-ги. Скоро повернуться мої сестри, тоді тобі стане веселіше — як вуж під вилами закрутишся. — Із гидким смішком зникала в печері.

Лісовий чоловік не боявся цих погроз, він страшився одного: що побачить його смерть або — і це ще жахливіше! — мучитиме його та дивовижна молода нявка. Щоправда, чугайстр усе рідше вловлював її дух: чи той слабшав, чи нявка щохвилини віддалялася.

«Утім, що мені до неї? Вона не краща за інших. Хто мене в пастку заманив? Вона!» — отак міркував і сам собі не вірив. Все ж таки чомусь вона була особлива.

Опівнічний смерековий спокій топірцем розпанахав висклявий лемент. Дикою навалою крізь гущавину продиралася сила-силенна нявок — аж виляски йшли далекими полонинами. І в їх жабино-котячих скриках не було нічого, крім звірячої радості від передчуття хижої забави над запеклим ворогом. Нявки несли з річки вогонь.

На ґвалт із печери вилізла Несміяна. До неї наближалося з’юрмисько бісиць, а передня тримала в руці палаючу суху гілку.

— Ага, таки є! — зраділа стара нявка. — Тягніть хмиз хутчіше, сестри! Та побільше! Зараз будемо празникувати! Ми йому все пригадаємо: як ловив, як лоскотав, як трусив, як не хотів трусити, — за все йому дяка буде, за все…

* * *

— Тягніть його! — Несміяна аж підстрибувала на місці — стільки в ній було радості й нетерплячки. Вона нагадувала комизливу дитину, якій дали подарунок, але ще не розрізали яскраву стрічку з пишним бантом і не здерли з коробки строкату цупку обгортку.

Чугайстра приволокли до багаття. Він лежав так близько до вогню, що чув його жар. Полум’я шкірилося до нього червоним оскалом жаруків і казилося, шаленіло, обдавало водограями іскор.

— Ану, негайно обтрушуй мене! — наказала чугайстрові Несміяна.

— Не буду, — крізь зуби процідив лісовик.

— То он ти як! Тоді я начиню тебе цими дичками, а щоб їм! А потім ми зжеремо тебе, наче гусака, різдвяного гусака! До речі, гарна ідея! Це просто геніальна ідея, сестри! Гусачок із яблучками! — волала Несміяна. — Приведіть-но сюди Гільву!

— Гільву! Гільву до Несміяни! — покотилося нявчиним натовпом. — Ведіть сюди чаклунку!

Колись нявкам пощастило звести зі світу справжню чаклунку Гільву. Відтоді мали поміж нявок свою чародійку й деколи користалися її силою. Щоправда, далі рідше, бо Гільва була така древня, що часто-густо переплутувала щось у своїх заклинаннях, і тоді ніхто не міг ручатися за результати чарів.

— Ану, Гільво, — наказала старій Несміяна, — перетвори цього чугайстра на гусака.

— На козака? — прошепелявила нявка-чаклунка. Вона, до всього, була ще й туга на вухо.

— Ні, на гусака! На різдвяного гусака!!! — щосили кричала старша бісиця.

— А, на роздягненого голяка! — прошамотіла Гільва. — Зараз оформимо.

— Та чекай! Не треба голяка! — сердилася Несміяна. — Тобі що, вуха помити?!

— Вуса голити? — перепитала відьма. — Не треба, я вчора поголила!

— Та цур їм, тим вусам! То було вчора. А тепер… — Несміяна склала долоні рупором і заверещала в самісіньке вухо старій карзі: — Тепер перетвори його! — тицьнула пальцем у Петра. — ОСЬ ЦЬО-ГО ЧУ-ГАЙ-СТРА! НА! ГУ! СА! КА!!! Ясно?!

— Не кричи, не глуха, — озвалася Гільва. — Що тут неясного? Треба перетворити на гангстера гусака. Де гусак?

— Сестри, — Несміяні вже урвався терпець, — давайте разом. Хором, сестри.

І чи не сотня нявок хором залементувала:

— ГІЛЬВО!!! ПЕРЕТВОРИ ЧУГАЙСТРА НА ГУСАКА!!!!!!!!! НЕ НА КОЗАКА! НЕ НА ГОЛЯКА! НЕ НА ГЛИВТЯКА! НЕ НА ПАВУКА! І НЕ НА КІЗЯКА. А! НА! ГУ! СА! КА!!! ЯСНО?!

— Так би й сказали зразу, — буркнула чаклунка. — Нічого було морочити голову всякими гангстерами. Зараз перетворю на гусака.

І стара затарабанила собі під ніс якісь чарівні слова. Потім на мить затнулася й сама до себе пробурмотала:

— Так-так-так, як це там? Так-так-так, зіллячко чи бадиллячко?.. Угу, угу… Бадиллячко чи зіллячко?.. Ага… ага… — Відьма знервовано гризла на руках кігті. — Таки зіллячко. Чи, може, все ж таки бадиллячко? Ех, козак не без щастя, дівка не без долі! Нехай буде бадиллячко!..

За мить чугайстр відчув, що з ним щось відбувається, а коли глянув на себе, то з жахом помітив: він весь укритий білосніжним пір’ям. Чугайстр у кліп ока став гусаком. Здоровенним білим гусаком.

— Таки бадиллячко, — вдоволено потерла кощаві долоні стара Гільва. — Я так і знала.

— О, який гусачок! — радісно заверещала Несміяна. — Такого на всіх вистачить! Обкладайте його хмизом!

Нявки казилися від задоволення. Вони вхопилися за руки й почали знавіснілий, дикий хоровод довкола свого бранця.

Петро заплющив очі: він не хотів бачити радісного блиску в очах бісиць.

Але що це? Нявки в один голос виснули і замовкли. Навіть тупоту їхніх ніг не стало чути.

Чугайстр розплющив очі й побачив, що всі нявки повклякали на місці, наче хтось несподівано обдав їх крижаною водою або луснув межи очі дубцем.

— Сто тисяч чугайстрів!!! Не може бути! Як вони посміли!? Всі за мною! — до невпізнання диким голосом заверещала Несміяна. А тоді повернулася до гусака і з ненавистю просичала: — Шкода, що не побачу, як чорнітиме твоє пір’ячко, як будеш корчитися від болю, і не почую, як благатимеш про порятунок. Ха-ха-ха!!! За мене не переймайся, любчику, я скоро матиму ще веселішу забаву. Бувай! Зустрінемося за вечерею! Ха-ха-ха-ха!..

Зі страшним виттям нявки розчинилися в мороці лісу.

16

— Ой-ой-ой! Ой, біда! Ох і телепень же я! Піддурили… Самі, самі пішли… Без мене пішли! Телепень. Я ж знав, я ж навчений уже. Вони завжди тікають самі, мене не беруть. Чому ж я не пильнував?!.. Ой, біда!.. — Васько картався, як тільки міг.

Він щойно затяг у воду руденьку дівчинку з веселим ластовинням на носі й на щоках. Дівча пручалося щодуху, та врешті-решт здалося Васьковому натиску, і вони удвох, поточившись, шубовснули в прохолодну воду Черемоша.

Дівчинка звалась Яринкою і була напрочуд товариською, милою та балакучою. Поки вони вибрьохалися на берег, Васько уже знав про нову знайому доволі багато.

Він ухопив Яринку за мокре рученя й побіг до того місця, де мала сидіти Лілька.

— Лілько! Лілько! — здалеку кричав хлопчик. — Познайомся, ось Яринка! Уявляєш, вона ще ні разу в Києві не бу… — Васько побачив, що сестри немає. —…ла… Лілько?.. Лілько! Лі-і-ілько-о-о!!!

Васько оббігав увесь берег, підбіг до кожної ватри, кожної гойдалки, не проминув жодної ватаги — ні сестри, ні її друга, хоч плач, не було.

І Васько плакав. Плентався геть із берега і плакав гіркими сльозами, плакав від несправедливості та образи. Якби не він, то хто здобув би мольфарову сопілку? Хто? А вони… Чому вони не взяли його з собою рятувати Петра й шукати чарівну квітку папороті? Чому? Хтось на цій планеті знає, чому? Звідки така несправедливість?..

І малий, не знаходячи відповіді, забувши про все на світі, навіть про свою нову, таку чудову знайому — дівчинку Яринку, брів собі додому навпростець густими травами.

Васько так горював, що й не помітив, як вийшов до Перехрешнього. Так звали місце, де зустрічалися дві стежини: одна, яка вела від села до річки, і друга — та, що котилася з лісу на верховину й перетворювалась на вузький кам’янистий плай.

Там, де схрещувалися стежки, на камені, сидів літній чоловік. Він був одягнений у звичайне гуцульське вбрання: у білі полотняні штани, в довгу вишиванку, підперезану широким шкіряним поясом — чересом, — і вишитий кептар. Через плече в старого висіли розцяцьковані мідними бляшанками бесаги — шкіряна торба, а на голові красувався бриль-кресаня з припасованим до нього вогняно-червоним півнячим пір’ям. Чоловік вдивлявся в зоряне небо й курив люльку з довгим чубуком.

Це був мольфар Стефан. Добре, що Васько впізнав його, бо, чого доборого, міг і злякатися, адже ніч надворі.

Старий анітрохи не здивувався, побачивши хлопчика. Начебто другокласники, що прогулюються посеред ночі за селом, — звичне й цілком поширене явище. А й справді, чи не хвилюються за дітей удома: як-не-як, уже майже північ? Хвилювалися б, але не цієї ночі. Бо ж сьогодні свято і все село — від малого до старого — на річці. На Івана Купала вкладаються спати дуже пізно.

— Не страшно самому додому йти? — заговорив до Васька мольфар.

— Чого там, — махнув рукою малий. — Мені вже нічого не страшно… Найстрашніше вже сталося.

— А що ж таке?

— Ет, — зітхнув Васько, — піддурили мене, зрадили, можна сказати. А Ви чого тут сидите самі?

— А ти мостися коло мене, — припросив Стефан, посуваючись, — удвох сидітимемо. Поговоримо з тобою, покуримо.

— Я не курю, — серйозно відповів хлопчик, але сів на круглий гладкий камінь.

— Це правильно, — усміхнувся у вуса мольфар і пихнув у небо хмаркою диму. — Рано тобі.

— А я взагалі ніколи не куритиму, — далі вів Васько. — Я танцями займаюся, степом. Це цікавіше, ніж курити. Я вже навіть танок чугайстра наловчився.

— І це правильно, — знову загадково усміхнувся у прокурені вуса старий, — навіть дуже правильно.

— А Ви свою Олесю не знайшли? — спитав малий.

— Ще ні. — Очі дідуся пойнялися смутком і тривогою. — Але обов’язково знайду, бо маю Віру. А що ти там казав, хто піддурив тебе?

— Таж Лілька моя з Іванком. Ви ж нам ото про папороть загадку загадали, то вони й пішли шукати квітку, а мене… мене покинули коло річки. А я…

— Таки пішли! — чи то спитав, чи то нагадав сам собі Стефан.

— Ага. Я тепер ось… сиджу на камені… ось… Як Ви гадаєте, чи знайдуть вони ту квітку?

— Ой, скрутно буде! Вона до людей потрапляє випадково, та й то потім нечисть її видурює. Ось розкажу тобі одну бувальщину.

Якось один хлоп своїх овець шукав у лісі. А цвіт папороті йому в капець ненароком упав. Хлоп тут-таки дізнався, де є вівці, зайняв їх та й жене додому, про чарівну чічку не відаючи. Аж тут пан трійцею коней їде. «Поміняй мені, — каже, — свої капці на коні». Той узяв та й віддав капці. Пішов пан. А хлоп зирк — замість віжок йому в руках мотузка проста, до трьох патиків прив’язана. Ні коней, ні брички, ні пана того й близько немає.

Отак чорти виманюють у людей те, що своїм вважають. А той, хто наважиться сам чудо-квітку шукати, взагалі таких страхів натерпиться від чортівні лісової, що не всяк і живим до ранку добуде.

— Ой! — аж скрикнув Васько. — Це ж як там зараз Лілька з Іванком!? Якби ж мені якось до них, то втрьох воно легше було б!..

— Не все швидке, що скоре, — задумливо відповів на те мольфар і, потягуючи люльку, задивився в небо.

17

Ми продиралися крізь найгустіші хащі. Ноги плуталися в ожинниках і чіплялися за трухляві пнища — Іванко навіть кілька разів поточився і мало не впав. Ми не шукали стежок — ми навмисне простували крізь гущавину й чорториї, спиналися на стрімкі підгірки й скочувалися в глибокі рівчаки, — словом, занурювались у найдрімучіші нетрі. Бо ж де цвісти чарівній квітці, як не подалі від сторонніх очей — у місцях, де не ступали і куди не наважилися б ступити люди.

Ми вже давно й гадки не мали, в який бік іти, якби надумали облишити звій замір і повернутися додому. А додому ой як хотілося! У нас тепер був лиш один вихід: таки знайти квітку і чугайстра, бо вибратися з лісу самим годі було й сподіватися.

Ліс ставав усе далі чорнішим. У мене над головою раптом щось залопотіло, зашуміло, а потім наче вдарило долонями в перину.

— Ой! Що це? Я боюся! — Я вхопила Іванка за руку й відчула, що він тремтить, наче наш пес Зозуля в буді у громовицю. Чи то так тремтіла моя рука? Не знаю, але в цю мить я зрозуміла, як це буває, коли серце ховається в п’яти. Мабуть, моє серце було тоді не в п’ятах, а ще нижче. Ніби зовсім вискочило з тіла й калатало піді мною, глибоко в землі, зарившись, як перелякана мишка, що ледь устигла гулькнути в нірку від хижо закручених пазурів кібця.

Ми прикипіли ногами до моху.

— Це… це та… сова, — пролепетав Іванко. — Не бійся.

— Давай про щось говорити, — запропонувала я, — бо моторошно йти мовчки.

Ніби на потвердження неподалік щось запищало й кинулося в хащі, ламаючи кущі та хмиз.

— Да-давай, — Іванко не приховував страху. — А про що?

Ми знову потихеньку пішли.

— Можемо про квітку. От що б ти загадав, якби ми її знайшли?

— Як це «якби»? — чи то обурився, чи то злякався Іванко. — Ми… її знайдемо обов’язково.

— Ну, так. Що ти загадаєш, коли ми знайдемо її? — Я й сама злякалася, подумавши, що раптом не здобудемо чарівний цвіт.

— Ну… я загадаю собі мотоцикл. «Кавасакі». Спортивний. Знаєш, як ми тоді з тобою звідси чкурнемо!

— УГУ! — погодився хтось з Іванком з-під чорного лісового шатра. — УГУ!

Я знову міцно стисла Іванкову руку.

— Це знову сова?

— Угу, — не своїм голосом відповів Іванко. — Тобто, ага. Тобто, так… Мабуть… А ще я хотів би собі трембіту, як у вуйка Миколи. Уявляєш: їду я на своєму «Кавасакі» селом і в трембіту дудю… — Замріявшись, хлопчина навіть забув про страхи, і його голос зазвучав спокійно й рівно. — А ти що загадаєш собі?

— Я? Ну, я теж, щоб з лісу вийти — це по-перше. Чи ні, по-перше, пудру таку, як у тітки Олі, з дзеркальцем, а по-друге…

Я не встигла сказати, що по-друге: зовсім поруч хтось тріснув галузкою, зареготав і знову, ніби замість взуття мав копита, загуготів геть у гущавину.

— Ту-тут хтось ходить, — вичавила з себе я.

— Во-воно зовсім не ходить, а ганяє, мов п’яний бегемот, — виправив мене друг.

— Ти так кажеш, ніби це геть усе змінює. Наче тепер можна заспокоїтись і йти собі, знічев’я наспівуючи коломийки, — обурилась я.

— Та ні, але воно ж не чіпає нас.

— Поки що. Ти знаєш якусь молитву?

— «Отче наш» знаю — відповів Іванко. — Отче наш, іже єси… іже єси… Забув. Це з переляку, — чесно признався він. — Але я знаю, що треба просто йти і не звертати уваги ні на що. Головне — не говорити ні з ким і ні з чим та не озиратися.

— Давай спробуємо, — промовила я і ще міцніше стисла Іванкову руку.

І знову ми почули дивні звуки. Цього разу вони долинули ззаду, простісінько з-за наших спин, і нагадували гру на очеретяній сопілці. Нібито хтось ступав слід у слід за нами і грав плакучу, тужливу мелодію. Сопілка не просто народжувала музику, а ніби промовляла:

Взяла мене вода,

А я си молода,

Пісочком си вкрила,

Віченьки стулила.

Несе мене вода…

— Не озирайся, Лілько, — прошепотів Іванко. — Тільки не озирайся.

Але хіба я могла озирнутися?! Я нічого не могла, я просто переставляла ноги. Від кінчиків волосся до нігтів на ногах — усю мене обійняв жах.

Іванко тягнув мене, сам не знаючи куди, і ми наосліп, падаючи і знову схоплюючись, бігли нічним лісом. Ми зовсім не думали ні про квітку, ні про чугайстра — ми просто тікали від свого страху.

А довкола нас уже робилося таке страхіття, від якого кров у жилах перетворювалася на кригу. Чагарі тріщали під десятками ніг, лап, копит чи хтозна-чого там іще. І господарі всіх отих ніг, лап, копит і хтозна-чого ще вили, реготали, скавучали, стогнали, сичали, шипіли, гарчали, нявчали, гавкали, каркали, ревли, вищали, перегукувались, бурмотіли, шамотіли, хрипіли, скімлили, іржали і чого тільки не робили — щось навіть голосно квоктало квочкою.

Просто на нас звідусіль почали стрибати велетенські бридкі жабиська впереміш із вужами. Іванко вхопив якусь ломаку і став відбиватися від огидної нечисті.

Але тут дорогу нам перепинила стара-престара нявка. Вона наче виросла з темряви. З її потворної голови заплутаними віхтями кублилося зелене волосся, на якому висіли дрібні, напівгнилі яблучка. Нявка вхопилася граблистою рукою за Іванкову ломаку й висмикнула її. Він поточився й упав просто під ноги потворі.

— Приїхали, діточки! Кінцева зупинка! Поїзд далі не йде!.. — зареготала нявка і зблиснула очима. — Невже ви думали, що здобудете цвіт папороті? І не такі шмаркачі приходили в ліси з давніх-давен. І де вони?! Ги-ги-ги! Немає! Кістки зогнили давно по хащах і проваллях, в калабанях і болотах лісових! Хто ж вам, шмаркачам малим, дозволить здобути Силу над нами — духами гірськими та лісовими, водяними та болотяними?.. Хапайте дівчисько! — вереснула бісиця до безлічі очей, що блимали довкола. — Душіть їх!

І тільки-но я відчула, що до мене тягнуться чиїсь граблисті пальці, як просто під моїми ногами спалахнула дивовижним фіолетовим сяйвом небачена вогниста квітка.

18

Чугайстр лишився наодинці з безжалісними язиками вогню, що стрибали довкруг нього в моторошному танку. Лісовик навіть не міг затулитися від пекельного жару, бо замість рук тепер мав крила. Білосніжні розлогі крила. Втім, якби він, як і раніше, мав руки, все одно він не міг би ними скористатися, бо весь був преміцно скручений нявчиним волоссям.

Чугайстр заплющив очі. Йому чимраз дужче пекло, від диму ставало важче дихати.

Аж раптом почув біля себе якийсь рух. Хтось намагався звільнити від пут його крила й лапи.

— Марно! Це нявчине волосся — ніхто, крім нявки, не розплутає і не розірве його! — викрикнув лісовик, перекрикуючи тріскотіння ватри. — Тікайте звідси, нехай уже я сам пропаду!

Чугайстр розплющив очі, щоб озирнутися на сміливців. «Мабуть, це ті малі», — подумав він, але крізь густу поволоку диму побачив… її. Вогонь майже облизував нявчині ноги, і було видно, як вона страшенно боїться полум’я, та все ж уперто намагається звільнити чугайстра.

— Усе! — вигукнула нявка. — Тікай!

Чугайстр відчув, що вільний, — і зірвався на рівні. Вогонь стояв суцільною стіною по колу за декілька сантиметрів від нього й нявки. Чугайстр ухопив свою рятувальницю дзьобом, закинув собі на спину й, відштовхнувшись, зринув над пекельним зашморгом.

Декілька хвилин вони сиділи під смерекою і відкашлювалися від сажі й диму.

— Навіщо ти мене врятувала? — спитав нарешті чугайстр.

— Бо… бо я… мусила, — відповіла нявка.

— Чому?

— Не знаю. Я знала… ще ось недавно. Але забула. Просто мусила.

— Навіщо ж тоді заманювала мене в пастку?

— Старшачка звеліла. А я не могла перечити їй, бо вже сама майже нявка. — По цих словах вона схопилася на ноги й відсахнулась від чугайстра, ніби зібралася втікати в темряву.

— Куди ти?! — збитий з пантелику лісовик підскочив і собі. — Не йди!

— Ти залоскочеш мене — і я обросту гниличками.

— Що ти? Стій! Ти ж бачиш, хто я тепер. Як я тебе лоскотатиму? Та й не став би цього робити ніколи — ти ж урятувала мене, Олесю. Тебе ж так звуть?

— Так… здається, — нявка ніби сумнівалася. — Звуть… чи звали… раніше. Ти звав, пам’ятаєш?

— Ти щось плутаєш, я ніколи не називав тебе так.

— Послухай, — мовила нявка, — зараз я Олеся. Та з кожною секундою все більше перетворююся на жорстоку бісицю. Колись мене вбили нявки і я стала однією з них. Мій дідусь-мольфар давав мені якесь зілля, воно навертало мене до людської подоби і приглушувало звіряче, нявчине, лісове єство. Недавно я втекла від діда і вже не пила того відвару.

— Чого ж ти відмовилася його пити, дурна?

— Я пішла до лісу, щоби бути з тобою.

— Не розумію…

— Значить, ти не пам’ятаєш нічого, і тобі немає вороття в минулий світ. Тож і мені там робити нічого. Але як ти знаєш моє ім’я?

— Мені малі сказали. Діти.

— А, оті. Йой! Біжімо! Скорше!

Олеся схопила птаха за крило й потягла за собою в гущавину.

— Куди це ми? — не второпав чугайстр-гусак.

— Діти! Вони в лісі, шукають цвіт папороті! їх треба рятувати.

Чугайстр, закинувши Олесю на свою пташину спину, відірвався від землі й помчав наосліп понад лісом — у папоротеву гущавину.

19

— Рви її, Лі-ілько-о-о! — ніби десь із іншого світу долинув приглушений завиванням нявок і моїм власним страхом Іванків голос.

А в мене під ногами наче хтось запалив невеличкий святковий феєрверк. Бузкові та фіолетові іскри-краплинки бризнули врізнобіч казковим водограєм і обдали неймовірним світлом ліс довкола: височенні, аж до неба, смереки, густезні зарості папороті під ногами, переляканого Іванка в обіймищах огидної старої нявки й безліч, просто силу-силенну інших нявок, чортів, болотяників, голопуцьків, русалок, упирів, вовкулаків, щезників, відьом та іншої погані (котрій і назву важко придумати), що повклякала, затуляючись граблистими руками від чарівної квітки. І над отією навалою нечисті просто на мене на фантастичному, гігантському білому гусакові несеться Олеся! Несеться і кричить щосили:

— Рви її!!!

* * *

— Чарівна ніч нині, — замріяно промовив дід Стефан, відриваючи погляд від скропленого зорями неба. — Сповнена магічної музики. І я б оце заграв на сопілці…

— Ваша сопілка в Іванка, — нагадав мольфарові Васько.

— Хе, малий, я собі вже іншу вирізав. — Стефан сягнув рукою до своєї барвистої шкіряної торби. — Ану ж, де вона тут? — Він видобув з бесаг якусь пляшечку. — Це не те, але також річ вельми цінна, згодиться. На, потримай. — Мольфар тицьнув знахідку Васькові в руку.

— А що це? — Хлопчик зацікавлено став розглядати «вельми цінну річ».

— Це, малий, зілля, для онуки моєї. Вип’є його — і вже навіки людиною стане. Може, стрінеш Олесю, то скажеш: дідо передав, нехай п’є на здоров’я.

— Та де ж я її стріну?

— Десь іздибаєш, ти ж проворніший за мене, — ледь помітно всміхаючись у вуса, відповів старий. — А, ось і вона!

— Олеся? — Васько закрутив головою навсібіч, шукаючи Стефанову онуку.

— Та ні, денцівка моя, — сказав мольфар і приклав до вуст сопілку.

Здалося, зорі заяскріли дужче, силкуючись не пропустити жодну ноту тоненької мольфарової дудочки. А вона, Стефанова сопілка, спочатку заспівала дивну легку мелодію, що скидалася на жебоніння потічка десь високо в Карпатах, а тоді враз розродилася звуками, схожими на людську мову. Васько не знав, чи він насправді чує, чи просто йому здалося, та сопілка вже не співала, а надривно, благально кричала:

— Рви! Рви її-і-і!..

* * *

— Рви її!!! — наче з-за глухої стіни долинав Олесин голос.

Несміяна вже зімкнула холодні пальці на моїй шиї. В очах темніло, ноги підкошувались. І в ту мить, коли я вже готова була здатися, на голову нявці-старшачці упав білосніжний гусак. Бісиця відлетіла від мене, а диво-птах черкнув краєчком крила мені по обличчю. Я ніби прокинулась — і тут-таки почула, як гусак чугайстровим голосом прокричав:

— Рви її! Негайно рви її!

Я затулила очі, щоб не осліпнути від світла квітки і, нахилившись, переламала тонке стебло.

— А-а-а-а!!! — заволала нечисть, ніби її шкварили розпеченим залізом, і на декілька кроків відступилась від мене та Іванка.

Тим часом гусак разом з Олесею приземлився поруч. І враз його пір’я облетіло, наче осіннє листя, а сам птах обріс густою рудуватою вовною. За хвилю перед нами стояв чугайстр.

— Ех, не вгадала! Таки зіллячко… — просичала стара-престара бісиця, що стояла позад Несміяни.

Олеся, зіскочивши з гусака, кидалася то від нас до нявок з чортами, то навпаки.

Я підняла палаючу квітку високо над головою і прокричала своє бажання:

— Хочу, щоб чугайстр згадав своє ім’я!

— У-у-у— наче пожежні сирени, завили потвори, а лісовий чоловік раптом вигукнув:

— Петро! Я згадав! Мене звати Петро!

— Грай, Іванку! — гукнула я.

Мій рудяво-сонячний друг вихопив з-за пазухи Стефанову сопілку й заграв. Під важкі смерекові верховіття полетіли тремтливі звуки.

* * *

Мольфарова сопілка перестала кричати, і в погоже купальське небо полетіли тремтливі звуки.

Васько зачудовано слухав Стефанову гру. Він навіть забув про образу на сестру та Іванка. Йому хотілося, щоби старий грав і грав отак до самісінького ранку. Мольфар старався, ніби від його гри залежало щось украй важливе. В натомлених старечих руках маленька вербова паличка з декількома отворами вихлюпувала цілий світ — чарівну мелодію смутку.

* * *

Чугайстр хвильку вслухався в сумну Іванкову мелодію, а тоді, притупуючи волохатими ногами, почовгикав довкруж мене. З кожною нотою його рухи ставали впевненіші. Ось він узявся в боки, пішов навприсядки, по черзі викидаючи наперед себе то одну, то другу ногу, ось він заходився кумедно вихиляти своїм немалим черевом то в один, то в другий бік.

І… о диво! Просто на очах почала вкорочуватися чугайстрова густа вовна. І хоч вона ще вкривала лісовика, але ставала схожою… на звичайне людське волосся. Тоді став зникати чугайстрів живіт: здуватися, немов погано зав’язана повітряна кулька. А сам Петро трохи зменшився в розмірах… А потім… чугайстрові ноги стали заплутуватись одна за одну, а руки батогами повисли вздовж тіла, не знаючи, що їм робити. Танок ставав дедалі незграбнішим, а сам лісовик… обростав густою вовною. Квітка папороті догорала, а Петро знову ставав лісовим духом.

Спочатку я не збагнула, що ж це коїться. Подивилася на Іванка — той усе грав, але в його очах був страх. І розпач. Я глянула на Олесю. Дівчина… Хоча ні, тепер важко було її назвати дівчиною: вона дивилася хижо, волосся її стало таким же зеленим, як і в нявок, а на руках, якими вона затулялася від сяйва цвіту, бриніли гострі, мов леза, пазурі.

* * *

Стефан зненацька урвав свою гру. Він якось стривожено глянув на нічне небо, перевів погляд на Васька і, зітхаючи та щось стиха примовляючи, закурив люльку. В повітрі важко запахло тютюном. Васько мало не закашлявся, а старий глибоко затягнувся і з-під сивих вусів спрямував струмінь сизого диму на вогні далеких зірок, самісінько над головою малого. Тоді, мружачись, затягнувся вдруге й випустив кружальце диму під хлопчакові ноги, в густу, мов кисіль, купальську росу. Перед тим як затягнутися втретє, мольфар промовив:

— Щось, малий, ми з тобою засиділись і закурилися тут. Мабуть, тобі вже час.

— Що саме час, — спати? — запитав Васько, але відповіді почути не встиг.

Стефан набрав повні груди диму зі своєї улюбленої грушевої люльки й видихнув просто в лице малому.

Васькові сперло подих, ядуче закрутило в носі, він чхнув — і…

20

Ми збилися в тісну купку: чугайстр, Іванко та я. Папороть дотлівала в моїй затерплій руці. Довкруж нас стискалося коло бісівських почвар.

Олеся хижо вишкірилася, розчепірила покручені граблисті пальці й посунула на нас. Відступати було нікуди.

Навіть чугайстр у цю мить здавався спійманим у пастку звіром. Він пригорнув нас з Іванком до свого волохатого тіла, певно, хотів захистити.

— А-апчхи-и-и! — вирвалося в нього. — А-апчхи-и-и! А-апчхи-и-и!

— А-апчхи!!! — пролунало у відповідь в нічному лісі зовсім поруч, у мене під носом.

А за отим «апчхи!» бозна-звідки поміж мною та нявкою виник… Що це?! Як це?! Васько?! Звідки тут, посеред найнепролазні- ших нетрів, узявся мій братик? Але він, мій непосида Васько, стояв зараз переді мною і смачно чхав. Малий подивовано роззирнувся, запримітив Олесю і тицьнув у розчепірені напівнявчині пальці якусь пляшечку.

— Ось, тримай, — сказав він. — Твій дід Стефан просив передати. Пий.

Олеся ошаліло поглянула на малого і, наче загіпнотизована його сміливістю, випила зілля. Вона тут-таки почала мінятися: її очі знову стали лагідно задумливі, волосся потемніло і прибрало кольору воронячого крила, а руки вже мали звичайні нігті.

Петро дуже зрадів Васькові.

— Ади, малий воробець тутки! Ти яким робом утрапив сюди? Ану, гайда зі мнов до танцю, шляк би мене трафив! Грай, Іванку!

Іванко заграв. Цього разу танцювали двоє: чугайстр і Васько. Петро знову почав перетворюватися на людину, а тоді знову його рухи стали незграбними. Але тепер він дивився на Васька і повторював усе за ним. Який же мій братик молодець, що вивчив чугайстрів танок!

За якихось кілька хвилин на місці чугайстра стояв молодий чоловік — у подертому одязі, з бородою, проте не лісовий дух, а справжня людина.

Олеся кинулася на шию своєму коханому. Він на мить пригорнув дівчину до себе, промовляючи:

— А тепер усі разом, не озираючися, ходімо з лісу. Лілько, рушай із квіткою попереду.

У селі тричі проспівали когути — і всі чорти, нявки та упирі з несамовитим вереском розтали в смолянистому смерековому повітрі.

Далі ми йшли самі: я з квіткою в руці, за мною мій найсміливіший у світі братик Васько, за ним мій найкращий друг Іванко, а вже позаду — найщасливіші на землі закохані — Петро та Олеся.

На узліссі нас зустрів дід Стефан.

— Дідусю! — кинулася до нього Олеся.

Старий обняв онуку й усміхнувся. А мені на хвильку здалося, що десь у краєчках його стомлених очей заблищали сльози. Підійшов Петро, і чоловіки потисли один одному руки.

— Пробач, — стиха промовив старий.

Тоді мольфар обняв і нас з Іванком, а Васька лагідно погладив по голівці.

— Молодці. Ви просто молодці. Ходімо додому. Ваші родичі вже, мабуть, ждуть — усі жданики поїли.

— А що з квіткою? — спитала я.

— Залиш її, доню, — усміхнувся мольфар. — Який з неї зиск?

— Але ж вона врятувала Петра й Олесю, — мовила я.

— Та ні, це ви врятували. А ваші добрі, чуйні серця і віра в себе допомогли.

Я востаннє глянула на чарівну квітку папороті й кинула її на землю. Щойно диво-цвіт торкнувся трави, як забарвив казковими тінями світанкові роси і розтав, неначе бузкова хмаринка.

Ми йшли додому стомлені й щасливі.

— Дідусю, — перед самим нашим подвір’ям спитав у мольфара Васько, — а як же це? Ви казали, що отой Ваш чарівничий Закон не дозволяє допомагати нам або чугайстрові, а самі?..

— Ну… — хитро усміхнувся старий.

— А, — просяяв малий, — усе ясно: Ви просто знайшли в паркані ще одну штахетину..

— Еге ж. — Старий скуйовдив Васькового чуба. — Якось так, зовсім випадково.

І ми весело засміялися.

21

— Увага! — голос дикторки звучав дзвінко й урочисто. — Зустрічайте! Наступний учасник — Василько Круть із композицією «Танок чугайстра!»

Загули трембіти, вдарили барабани й бубни — і на сцені з’явився той, заради кого з далеких Карпат аж у столицю приїхали мої друзі: Іванко, Петро та Олеся. На сцену вийшов мій братик Васько. Він закрутився в шаленому танці, його ноги рухалися так шпарко, що очам годі було й устигнути за ними. Ні, правду кажуть: люди так не танцюють.

— Браво! — залунало з перших рядів. Це мама з татом.

— Браво! — підхопив ще хтось у залі.

— Оце шпарить! — почулося позаду. — Молодець!

— Еге ж, молодець, — втішено мовила бабуся Марія. — Це ж мій онучок дорогий. А що, квіточко, — спитала відтак у мене, — переможцеві правда дістанеться подорож до Індії?

— Правда, бабусю, — відповіла я. — Аби тільки Васько виграв.

— Виграє, — впевнено махнула рукою бабуся. — Ото вже на слонах накатається…