Те, що несподівано, але потрібно
В давні часи жив у одному місті бідний бондар. Звали його Ягоро. Цілими днями він тільки й робив, що трудився — діжки та бочки майстрував. Був він один на світі, ні батьків, ні жінки.
Ось якось ліг Ягоро спати. Ніч темна, безмісячна. Лежить він і чує, ніби хтось по веранді ходить.
Йому б подивитись, та темрява кругом, хоч в око стрель. Почекав Ягоро ще трохи, а раптом щось як гримне! Схопився він свічку, засвітив і вибіг на веранду. Дивиться посеред веранди велика скриня. Звідки взялася – невідомо!
Здивувався Ягоро. «Цікаво, що там усередині, може, гроші?» — думає. Підійшов він до скрині, віко підняв, та так і ойкнув — сидить у скрині дівчина небаченої краси.
— Доброго дня, Ягоро,— каже.— Бачу, трудишся ти цілий день, ніколи тобі про одруження подумати. Ось я і вирішила за тебе заміж вийти. Давай жити разом.
Зрадів Ягоро. Одружився він з дівчиною з скрині. Зажили вони дружно і весело.
Рознеслася чутка про красу дружини бондаря по всій окрузі.
Почув про неї і сам князь. Дуже захотілося йому на ту красуню подивитися. Покликав князь слуг і пішов прямісінько до дому бондаря. Бачить — халупа бідна, зовсім похилилася. Зайшов всередину, та так і ойкнув – ось вона, краса небачена! А дружина бондаря князя в будинок запрошує, частування підносить.
Здолали князя недобрі думки: «Не годиться, щоб у цього замазури була така гарна дружина. Не місце їй у брудній халупі, її місце у княжому палаці!»
Посидів князь у гостях у бондаря ще трохи, а коли зібрався іти, каже:
— Сподобалася мені твоя жінка. Хочу я, щоб вона до мене в палац жити перейшла. Згоден?
Здивувався Ягоро:
— Та ти що, князю! — каже.— Як, я на таке можу погодитися!
— Перечити мені надумав! — розсердився князь.— Добром не віддаси, силою заберу!
— Недобре це, князю,— почав соромити його Ягоро.— Що про тебе люди скажуть?
Задумався князь, нарешті, і каже:
— Дам я тобі завдання. Виконаєш — красуня твоя, не виконаєш — тоді вже не гнівайся, поїде вона до мене в палац.
Нема що робити. Погодився Ягоро. З’явився він на наступний ранок до князівського палацу. Вийшов князь йому назустріч, посміхається:
— Хочу я, щоб ти посадив у моєму саду сливове дерево, та не просте, а таке, якому сьогодні тисяча років буде. Але це ще не все. Хочу, щоб сиділи на тому дереві тисяча горобців і весело цвірінькали.
Засмутився Ягоро. «Не виконати мені князівське завдання, — думає, де ж це бачено таке дерево виростити!
Прийшов він додому, сумний-пресумний. Побачила дружина, що чоловік невеселий, розпитувати стала:
— Розкажи мені, яке лихо з тобою сталося. Може, я чим допоможу?
— Та що ти! — махнув рукою Ягоро.— Мені тепер ніхто не зможе допомогти.
— Все одно розкажи,— просить дружина.— Може удвох щось придумаємо.
— Це не біда. Буде тобі й дерево, будуть тобі і горобці. Тільки роби те, що я тобі скажу.
На ранок навчила дружина бондаря, що йому треба робити треба, і до палацу відправила.
Прийшов Ягоро, просить про себе князеві доповісти.
Здивувався князь.
— Ти що мене так рано турбуєш! Де дерево з горобцями?
Стукнув тут Ягоро в долоні — з’явилося в саду сливове дерево — старе, покручене. Відразу видно – тисячу років росте.
Витріщив князь очі, слова сказати не може. А Ягоро сміється:
– Це ще не все, князю. Зараз й горобці прилетять.
Ляснув він ще раз у долоні. Налетіли раптом звідкись горобці — видимо-невидимо. Над садом покружляли і на сливове дерево сіли. Зацвірінькали, та так голосно, хоч вуха затикай.
Позеленів князь від злості.
— Гаразд,— каже,— з цим завданням ти впорався. Тільки це розминка була. Перевірити я тебе хотів. А випробування попереду буде. Хочу я, щоб ти пригнав завтра вранці тисячу коней, дорогими товарами навантажених. Не приженеш – не бачити тобі твоєї дружини!
Засмутився бондар. Де ж я тисячу коней візьму? – думає. Прийшов він додому, дружині про нове завдання розповів.
— Не журись,— каже красуня,— і з цим завданням упораємося.
Вийшла вона в сад, до мурашника підійшла і давай мурах лічити:
– Один, два, три, чотири…
А як тисячу набрала, рукою змахнула і перед будинком стоїть тисяча коней – статних, красивих.
Нарвала дружина бондаря великий жмут трави і по травинці коням на спину поклала. Перетворилася трава на мішки з дорогим товаром.
Погнав Ягоро коней у княжий замок. Скачуть коні земля трясеться. Усе заполонили і дороги, і сади. Вийшов князь – дивується.
— Не знав я, що ти такий багатий,— каже.— Гаразд, вважатимемо, що й друге завдання ти виконав. Але це теж розминка була. Ось тепер я тебе по справжньому випробую. Хочу я, щоб ти приніс мені чудову річ – «те, що несподівано, але потрібно».
— Що ж це таке? — здивувався бондар.
— А ти подумай, добре подумай і принеси,— засміявся князь.
Повернувся Ягоро додому, сумний пресумний.
«Немає тепер мені порятунку,— думає.— Придумав князь таке, що ніхто не зможе виконати».
Знову дружина його стала просити:
— Розкажи мені, яке цього разу завдання злий князь тобі поставив?
Заплакав бондар:
— Прийшов, мабуть, нам з тобою час розлучитися. Хоче князь, щоб приніс я йому «те, що несподівано, але потрібно». Ніяк зрозуміти я не можу, що це таке.
Замислилась дружина.
— Ось це завдання, так завдання! Тут простими дивами не обійдешся, тут кмітливість потрібна.
Думала красуня сім днів та сім ночей, як це завдання вирішити.
Нарешті покликала вона Ягоро і каже:
— Отримуй «те, що несподівано, але потрібно»!
Дивиться чоловік — стоїть перед ним велика шафа.
— Невже це є те, що князь принести велів? – питає.
Засміялася дружина.
— Це воно і є,— відповідає.
Не став Ягоро дружину розпитувати. «Хай буде, що буде!» — думає. Зібрався він у дорогу, а дружина йому й наказує:
— Ти коли в палац прийдеш, спочатку праві дверцята шафи відчини, а вже потім ліві.
Почув князь, що бондар прийшов, вибіг назустріч.
Дуже йому хотілося самому дізнатися, що це таке — «те, що несподівано, але потрібно». Бачить — стоїть посеред двору шафа.
Здивувався князь:
— Ти навіщо мені шафу приніс? У мене своя є.
— Це не проста шафа,— каже Я горо.— Це «те, що несподівано, але потрібно».
— Нісенітниця! — не повірив князь.— І це зовсім не несподівано, і зовсім це не потрібне! Це просто стара шафа!
— А ти відчини праві дверцята! – попросив Ягоро.
Підійшов князь до шафи, відчинив праві дверцята.
— І що?
Вийшли з шафи воїни-самураї, ціле військо. Обійшли навколо і назад у шафу повернулися.
Здивувалися всі.
— А правда ж,— кажуть.— Нове військо для супротивника завжди несподівано, але як воно потрібне у бою!
Зрозумів князь, що знову бондар його переміг, розпитувати став:
А що ж за лівими дверцятами ховається?
— Не знаю,— зізнався Ягоро,— але можемо подивитись.
Відчинив князь ліві дверцята і… кинулося звідти полум’я вогню!
— До чого тут вогонь? — закричав князь.— Не впорався ти, бондар, із завданням, не впорався. Віддавай жінку!
— Чому ж не впорався? – засміявся Ягоро. Пожежа у будинку завжди несподівано, але вогонь потрібно усім!
Хотів князь йому відповісти, що нове завдання придумати хоче, та не встиг: поповз вогонь княжим палацом.
– Допоможіть! Рятуйте! — закричав князь і побіг геть.
А вогонь за ним — за п’яти хапає. Добіг князь до ставка і… бух у воду — тільки жаб розлякав.
Повернувся Ягоро до своєї красуні-дружини, і жили вони довго і щасливо, а про князя більше не згадували.
Джерело:
“Поле заколдованных хризантем”
Японские народные сказки
Видавництво: “Искона”
1994 р.
Останнє завдання дійсно не сподіване було, та більше його рішення )))