Ті-тіріті-ті

Жив – був селянин, в нього було поле, завбільшки з гороб’ячий ніс, скрізь усіяне камінням. Він побудував на ньому курінь із соломи і жив у ньому дуже самотньо, цілий рік копав землю, сіяв пшеницю і випалював бур’яни.

У години відпочинку він завжди виймав з кишені сопілку і розважався, граючи один і той самий мотив: ті-тіріті-ті, а потім знову брався до роботи.

І що ж? Це крихітне, кам’янисте поле приносило йому врожай як з великого маєтку. Сусіди його виходили із себе.

— Куме, — говорили вони йому, — хочеш позбутися цієї купи каміння. Є людина, яка готова заплатити тобі за них утричі дорожче, ніж вони коштують.

Це каміння я люблю,

Не продам його й царю, — відповів селянин.

— Куме, хочеш ти позбутися цієї купи каміння? — знову чіплялися до нього сусіди. — Є людина, яка готова заплатити тобі за них удесятеро більше, ніж вони коштують.

Це каміння я люблю,

Не продам його й царю, – відповів наш селянин.

Одного разу довелося пройти повз його поле самому цареві у супроводі своїх міністрів.

Побачивши це крихітне поле, що здавалося справжнім садом із зеленими і високими сходами, тоді як поля, що його оточували, були схожі на щітку, так вони були жовті й худі, — цар зупинився, вражений цим видовищем, і сказав міністрам:

— Це справжнє диво! Я б із задоволенням купив це поле.

— Ваша Величносте, це поле не продається. Його господар — великий дивак. Він відповідає всім:

Це каміння я люблю,

Не продам його й царю.

— Ого!.. Це ми подивимося, сказав цар і звелів покликати селянина.

— Чи правда, що ти не продаш цього поля навіть самому цареві? — спитав цар.

— Його величність має багато земель!

— Ну, а якби цареві неодмінно захотілося його мати?

— Я б сказав:

Це каміння я люблю,

Не продам його й царю.

Цар вдав, що не сердиться на це, але наступної ж ночі він послав сотню солдатів зі своєї варти з наказом потихеньку витоптати все поле і пом’яти все колосся. Виходить зранку селянин зі свого куреня, і що?.. Він побачив жахливе спустошення.

— Ой, куме, куме! Якби ти продав цю купу каміння, то з тобою не було б такого нещастя. – говорили сусіди в один голос.

А той мовчить собі та мовчить, ніби зовсім і не йому це кажуть. Але тільки сусіди розійшлися, витяг з кишені свою сопілку, і знову: ті-тіріті-ті…

І раптом усе колосся піднялося, ніби нічого не сталося.

Тим часом цар, впевнений у успіху свого підприємства, послав покликати селянина себе.

— Хтось бажає тобі зла, — сказав йому цар. — Я знаю, що минулої ночі в тебе наполовину винищили врожай. Продай краще мені цю купу каміння.

— Ваша величносте! Це не правда. Мій врожай став ще кращим, — відповів селянин.

Цар задумався.

«Отже, мій наказ не був виконаний», — подумав він.

І почав виговорювати міністрам. Але коли вони йому донесли, що бідні солдати так старанно витоптували чарівне поле, що й з місця тепер не можуть зрушити, то цар сильно здивувався.

— Пошліть туди сьогодні, вночі, ціле військо! – наказав він.

Вранці селянин виходить зі свого куреня, і що?.. Він бачить жахливе видовище: усе колосся обірване, і все поле ніби поголено.

А сусіди йому кажуть:

— Ой, куме, куме! Якби ти продав цю купу каміння, то з тобою не трапилося б цього нового нещастя.

Наш селянин — ні слова, ніби все це зовсім не йому говорилося.

Коли ж сусіди розійшлися, він знову вийняв з кишені свою сопілочку, і знову: ті-тіріті-ті, колосся його знову почали зростати; ті-тіріті-ті … і колосся знову налилося, наче нічого і не було.

А тим часом цар був цілком упевнений, що цього разу хитрість його вдалася. Він побажав побачити селянина і помилуватися на його витягнуту фізіономію.

— Очевидно, хтось бажає тобі зла. Я знаю, що минулої ночі в тебе зовсім знищили весь врожай. Продай мені цю купу каміння, і тоді вже ніхто не посміє їх торкнутися.

— Ваша величносте! Це не правда. Мій врожай став ще кращим, — відповів селянин.

Цар закусив губу.

«Отже, мої накази не були виконані».

— Тут є якась таємниця! Потрібно її відкрити! – наказав він міністрам. Даю вам на це три дні.

З царем не можна жартувати. Нарешті один із міністрів запропонував піти вночі до куреня цього проклятого селянина, стати за ним і прочекати там до зорі.

— Хто знає, що ми можемо побачити?

— Чудово! – відповіли інші.

Вночі вони пішлили до куреня і оскільки в ньому було багато дірок, то й почали через них підглядати за селянином.

Цар не міг заплющити очей, думаючи про те, що сталося, і дуже рано вранці наказав закликати до себе міністрів.

—Ваша Величносте! Що ми бачили!

— Що ж ви там бачили? — спитав цар.

— У цього селянина є сопілка і тільки він починає на ній грати: ті-тіріті-ті, як його курінь стає палацом. А потім з палацу виходить дівчина гарніша сонця золотого і миліша місяця ясного, і він змушує її танцювати під свою музику, а потім каже їй:

Якщо цар у тебе закохається

І захоче тебе за жінку взяти,

То для майбутньої царівни

Сім років має простояти

Під дощем та негодою,

Під пекучою спекою

І перед будь-якою бідою

Не впасти, люблячи тебе.

— А що потім? — спитав цар.

— А потім він перестає грати, палац стає куренем, а дівчина зникає.

— Я йому покажу такий дощ і негоду, що він не зрадіє! — вигукнув цар, взятий за живе.

І наступної ж ночі, у супроводі міністрів, пішов до куреня селянина.

Ось наш селянин витяг з кишені свою сопілку і: ті-тіріті-ті — раптом його курінь перетворився на чудовий палац; він знову: ті-тіріті-ті — з’явилася прекрасна дівчина і почала танцювати.

Побачивши її цар збожеволів.

— Вона має бути моєю дружиною! – вигукнув він.

І, не гаючи жодної хвилини, він почав стукати у двері. Селянин перестав грати: палац став куренем.

Але про те, щоб відчинити двері не було й мови, скільки цар не стукав. Мусів повернутися до палацу, хоча і горів бажанням побачити красуню ще раз. Другого дня він відправив до селянина гінця.

— Цар хоче, щоб ти зараз же прийшов до нього, — сказав той селянинові.

Селянин, не кажучи ні слова, подався до царя.

— Що вам завгодно, Ваша Величносте?

— Я наказую тобі видати за мене твою дочку! Вона стане царицею, а ти будеш міністром двору!

— Ваша Величносте, тут є одна умова:

Якщо хтось у неї закохається

І захоче взяти за жінку,

То для майбутньої дружини

Сім років має простояти

Під дощем та негодою,

Під пекучою спекою

І перед будь-якою бідою

Не впасти, люблячи її.

— Якщо ж він сім років не простоїть під сонцем та дощем, то не бачити йому її, як своїх вух.

Цар знизав плечима і відповів:

— Мабуть, я буду сім років під дощем і на сонці.

Минуло трохи часу і бідний цар став невпізнанним: він став ніби глиняний, так сильно була обпалена його шкіра.

Але як нагороду йому селянин виймав час від часу ночами свою сопілочку, але перш ніж почати грати на ній, завжди говорив цареві:

Хто скаже слово, той мало кохає;

Хто торкнеться, той усе загубить.

Минуло шість років, шість місяців і шість днів, і знову прийшов селянин і заграв на своїй сопілці: ті-тіріті-ті.

З’явилася красуня та почала танцювати так, як не танцювала ніколи. Стільки грації та гнучкості було в її рухах, що бідний цар не міг стриматись. Він кинувся до неї, обійняв її і вигукнув:

– Ти неодмінно будеш царицею!

І замість дівчини в його руках залишилося дерев’яне поліно.

— Ваша Величносте, Ваша Величносте, — сказав селянин, — що ви наробили!? Адже ви знали, що:

Хто скаже слово, той мало кохає;

Хто торкнеться, той усе загубить.

— Але що мені робити? Почати знову?

— Що ж робити, виходить так, — відповів селянин.

І цар знову почав своє випробування: він пікся на сонці, мокнув під дощем і примовляв:

Сонечко червоне, сонечко ясне,

Заради любові до неї страждаю я.

Дощик чудесний,

Заради краси я страждаю, нещасний!

І кожного разу, коли цар бачив дівчину, йому доводилося робити велике зусилля над собою, щоб не кинутися до неї, не обійняти її та не сказати їй:

— Ти будеш царицею!

Але його любов до неї завжди утримувала його від цього.

Минуло шість років, шість місяців та шість днів; царя починала охоплювати радість.

Ця дівчина, що гарніша за сонце золоте і миліша за місяць ясний, скоро мала стати його дружиною.

Але, на його нещастя, одного разу вночі селянин вийняв з кишені свою сопілочку і почав грати на ній, не сказавши, як завжди:

— Ваша Величносте, пам’ятайте:

Хто скаже слово, той мало кохає,

А хто торкнеться, той усе загубить.

Ось селянин заграв: ті-тіріті-ті, і одразу ж з’явилася дівчина гарніша сонця золотого і миліша за місяць ясного і почала танцювати. Цар ніяк не міг утриматися: підбіг до неї, обійняв її і вигукнув:

– Ти неодмінно будеш царицею!

І що ж?.. Вмить, замість дівчини, в його руках опинилося дерев’яне поліно.

— Ваша Величність, я ж казав вам:

Хто скаже слово, той мало кохає;

Хто торкнеться, той все загубить, — сказав селянин.

Здавалося, що цар скам’янів від подиву.

— Невже починати все знову? — спитав він нарешті.

— Якщо хочете з нею одружитися, то треба почати все спочатку, — була відповідь.

І цар почав усе знову: він пікся на сонці і примовляв: «Сонечко золоте, сонечко ясне, заради любові до неї страждаю я, дощик чудесний, заради краси я страждаю, нещасний».

А коли селянин виймав з кишені сопілочку і починав грати: ті-тіріті-ті — з’являлася чудова дівчина.

Цього разу цар був обережнішим і, рівно по закінченні призначених семи років, він одружився, нарешті, з прекрасною дівчиною.

А що сталося за цей час із державою? А сталося ось що. Міністри і весь народ вважали, що цар зійшов з розуму і, зовсім забувши про нього, обрали царем одного з його родичів, так що коли цар прийшов до палацу під руку зі своєю молодою дружиною і хотів увійти в нього, то солдати, що стояли на варті, загородили йому дорогу зі словами:

—Тут не можна пройти! Сюди не можна!

— Та я ж цар! Покличте моїх міністрів.

Але старі міністри повмирали, а міністри нового царя і знати його не хотіли.

Цар звернувся до народу:

— Як це? Хіба ви не впізнаєте вашого царя?

Але народ тільки сміявся з нього і зовсім не поспішав визнавати його.

У розпачі, не знаючи, що робити, цар повернувся на поле селянина.

І що ж?.. На превелике своє здивування, там де стояв курінь, він побачив чудовий палац, який здавався справжнім царським житлом. Цар зійшов на сходи і замість селянина його зустрів гарний старий, з довгою бородою: то був великий чарівник Сабіно.

— Не впадай у відчай, — сказав він царю.

І, взявши його за руку, він завів його в чудову кімнату, де стояло відро повне води. Чарівник взяв це відро, вилив всю воду на голову царя, і той одразу помолодшав років на двадцять.

Тоді старий сказав йому:

– Підійди до цього вікна, пограй на цій сопілці і ти побачиш що буде!

Цар заграв на сопілці, і тільки він програв: ті-тіріті-ти, з-за гір з’явилося озброєне військо.

Почалася війна. І поки солдати билися, цар стояв на вершині пагорба і не перестаючи грав: ті-тіріті-ті.

Так тривало доти, доки бій не був ним виграний. Тоді він переможно й урочисто повернувся до свого палацу, усіх пробачив і призначив з нагоди свого весілля по всьому своєму царству свята на цілий місяць.