TOU

Ті-тіріті-ті

Луїджі Капуано

Жив – був селянин, в нього було поле, завбільшки з гороб’ячий ніс, скрізь усіяне камінням. Він побудував на ньому курінь із соломи і жив у ньому дуже самотньо, цілий рік копав землю, сіяв пшеницю і випалював бур’яни.

У години відпочинку він завжди виймав з кишені сопілку і розважався, граючи один і той самий мотив: ті-тіріті-ті, а потім знову брався до роботи.

І що ж? Це крихітне, кам’янисте поле приносило йому врожай як з великого маєтку. Сусіди його виходили із себе.

— Куме, — говорили вони йому, — хочеш позбутися цієї купи каміння. Є людина, яка готова заплатити тобі за них утричі дорожче, ніж вони коштують.

Це каміння я люблю,

Не продам його й царю, — відповів селянин.

— Куме, хочеш ти позбутися цієї купи каміння? — знову чіплялися до нього сусіди. — Є людина, яка готова заплатити тобі за них удесятеро більше, ніж вони коштують.

Це каміння я люблю,

Не продам його й царю, – відповів наш селянин.

Одного разу довелося пройти повз його поле самому цареві у супроводі своїх міністрів.

Побачивши це крихітне поле, що здавалося справжнім садом із зеленими і високими сходами, тоді як поля, що його оточували, були схожі на щітку, так вони були жовті й худі, — цар зупинився, вражений цим видовищем, і сказав міністрам:

— Це справжнє диво! Я б із задоволенням купив це поле.

— Ваша Величносте, це поле не продається. Його господар — великий дивак. Він відповідає всім:

Це каміння я люблю,

Не продам його й царю.

— Ого!.. Це ми подивимося, сказав цар і звелів покликати селянина.

— Чи правда, що ти не продаш цього поля навіть самому цареві? — спитав цар.

— Його величність має багато земель!

— Ну, а якби цареві неодмінно захотілося його мати?

— Я б сказав:

Це каміння я люблю,

Не продам його й царю.

Цар вдав, що не сердиться на це, але наступної ж ночі він послав сотню солдатів зі своєї варти з наказом потихеньку витоптати все поле і пом’яти все колосся. Виходить зранку селянин зі свого куреня, і що?.. Він побачив жахливе спустошення.

— Ой, куме, куме! Якби ти продав цю купу каміння, то з тобою не було б такого нещастя. – говорили сусіди в один голос.

А той мовчить собі та мовчить, ніби зовсім і не йому це кажуть. Але тільки сусіди розійшлися, витяг з кишені свою сопілку, і знову: ті-тіріті-ті…

І раптом усе колосся піднялося, ніби нічого не сталося.

Тим часом цар, впевнений у успіху свого підприємства, послав покликати селянина себе.

— Хтось бажає тобі зла, — сказав йому цар. — Я знаю, що минулої ночі в тебе наполовину винищили врожай. Продай краще мені цю купу каміння.

— Ваша величносте! Це не правда. Мій врожай став ще кращим, — відповів селянин.

Цар задумався.

«Отже, мій наказ не був виконаний», — подумав він.

І почав виговорювати міністрам. Але коли вони йому донесли, що бідні солдати так старанно витоптували чарівне поле, що й з місця тепер не можуть зрушити, то цар сильно здивувався.

— Пошліть туди сьогодні, вночі, ціле військо! – наказав він.

Вранці селянин виходить зі свого куреня, і що?.. Він бачить жахливе видовище: усе колосся обірване, і все поле ніби поголено.

А сусіди йому кажуть:

— Ой, куме, куме! Якби ти продав цю купу каміння, то з тобою не трапилося б цього нового нещастя.

Наш селянин — ні слова, ніби все це зовсім не йому говорилося.

Коли ж сусіди розійшлися, він знову вийняв з кишені свою сопілочку, і знову: ті-тіріті-ті, колосся його знову почали зростати; ті-тіріті-ті … і колосся знову налилося, наче нічого і не було.

А тим часом цар був цілком упевнений, що цього разу хитрість його вдалася. Він побажав побачити селянина і помилуватися на його витягнуту фізіономію.

— Очевидно, хтось бажає тобі зла. Я знаю, що минулої ночі в тебе зовсім знищили весь врожай. Продай мені цю купу каміння, і тоді вже ніхто не посміє їх торкнутися.

— Ваша величносте! Це не правда. Мій врожай став ще кращим, — відповів селянин.

Цар закусив губу.

«Отже, мої накази не були виконані».

— Тут є якась таємниця! Потрібно її відкрити! – наказав він міністрам. Даю вам на це три дні.

З царем не можна жартувати. Нарешті один із міністрів запропонував піти вночі до куреня цього проклятого селянина, стати за ним і прочекати там до зорі.

— Хто знає, що ми можемо побачити?

— Чудово! – відповіли інші.

Вночі вони пішлили до куреня і оскільки в ньому було багато дірок, то й почали через них підглядати за селянином.

Цар не міг заплющити очей, думаючи про те, що сталося, і дуже рано вранці наказав закликати до себе міністрів.

—Ваша Величносте! Що ми бачили!

— Що ж ви там бачили? — спитав цар.

— У цього селянина є сопілка і тільки він починає на ній грати: ті-тіріті-ті, як його курінь стає палацом. А потім з палацу виходить дівчина гарніша сонця золотого і миліша місяця ясного, і він змушує її танцювати під свою музику, а потім каже їй:

Якщо цар у тебе закохається

І захоче тебе за жінку взяти,

То для майбутньої царівни

Сім років має простояти

Під дощем та негодою,

Під пекучою спекою

І перед будь-якою бідою

Не впасти, люблячи тебе.

— А що потім? — спитав цар.

— А потім він перестає грати, палац стає куренем, а дівчина зникає.

— Я йому покажу такий дощ і негоду, що він не зрадіє! — вигукнув цар, взятий за живе.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки Италии”
Луїджі Капуано
Видавництво: “Милета ”
1994 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: