Тінь

Вовченя У-у жило в таких темних лісових хащах, що й сонця не бачило. От якось воно гарненько поснідало, одразу похоробрішало й на галявину вискочило.

Зирк туди, зирк сюди — чи нема часом якоїсь небезпеки?

Аж глип — позаду на землі щось темне, якась пляма, на вовка схожа.

У-у загарчало, як і годиться вовченяті, що мріє вирости дужим вовком:

— Ти хто така?

Мовчить пляма.

У-у вишкірило білі ікла:

— Ось я тебе з’їм!

А пляма мовчить…

У-у заклякло:

«А чому Вона мовчить?.. Може, Вона сильніша від мене?.. То я краще втечу!»

І У-у помчало вперед.

Озирається — не відстає пляма. Женеться!

З переляку У-у влетіло у тернові кущі, покололо собі писка. Та так боляче, що аж через голову перекрутилося…

Дивиться — що таке? Пляма вже попереду…

— Ага! —зраділо У-у.— То ти боїшся мене!

Навіть про свого поколотого писка вовченя забуло — ану за плямою!

От-от наздожене її!..

Ще дужче біжить вовченя — і пляма дужче!..

Зморилося вовченя, перепочити сіло.

І пляма сіла перед ним. Теж відсапується…

Вовченя зробило крок — і пляма крок зробила. У-у клацнуло іклами, і пляма одразу клацнула…

«А-а-а,— розсердилося вовченя.— Вона ще й кепкує з мене!.. То я тобі знаєш що зараз зроблю!»

Поблизу була річка. Вовченя з берега просто у воду й пірнуло.

Трохи лапами побовтало й до берега подалося.

Глип у річку, аж пляма вже на воді! Сидить собі, наче нічого й не сталося…

— Начувайся! — заволало розлючене вовченя. І знову в річку стрибнуло.— Тепер я неодмінно тебе втоплю!

Сидить собі на дні й бульки пускає: «Нічого, то нічого, що я бульки пускаю! — саме до себе бубонить.— Зате отієї халепи не матиму!»

Аж ув очах у вовченяти зелені вогники пішли…

Витягло його на берег Бобреня, що саме тоді під водою веслувати хвостом вчилося.

— Ти чого на дні так довго сиділо? — питається.

— Та оту темну пляму, що не відстає від мене, втопити хочу! — сердито буркнуло мокре У-у.

Бобреня аж лапками за живота взялося:

— То ж тінь! Це ж сонечко світить! Тому й тінь. І від тебе, і від мене — ось бачиш? А в лісі, де немає сонечка, й тіні немає.

— Дякую! — сердито кинуло У-у.— Я й саме б здогадалося.

Побігло воно до лісу, підібгавши хвостика, страшенно нєвдоволене собою. Де ж це бачено: вовченя за власною тінню ганяється! Всі ж сміятимуться з такого дурного вовченяти.

Залізло У-у в хащі й гнівалося аж до ночі. А коли на небо викотився місяць, вовченя вдруге на галявину подалося.

Гульк — аж поруч ізнову тінь. Та ще чорніша. Справді страшна!

Але вовченя вже не злякалося й не розсердилося.

— Це ж тінь від місяця! Та була від сонця, а ця — від місяця!.. У-у-у! Яке я розумне вовченя! — запишалося воно.

І одразу почало складати пісеньку:

Вовченя У-у однині —
У-У, У-у!
Не лякатиметься тіні —
У-у, У-у!
Ой, при місяці, при сивім —
У-у, У-у!
Вовча пісенька красива —
У-у, У-у!

Отак досхочу наспівавшись, вовченя У-у саме собі сказало: «На добраніч!» Вклалося під старим корчем і заснуло…