Том Тіт Тот

Жила собі жінка. Спекла вона якось п’ять пудингів. А коли вийняла їх із духовки, дивиться, а вони трохи | сируваті.
От жінка й каже доньці:

— Постав їх на полицю. Хай трохи полежать, може, і підійдуть ще.

Вона хотіла сказати — дійдуть. А дівчина подумала: “Що ж, якщо підійдуть ще, то я ці з’їм. І з’їла геть усі.
Настав час вечеряти, мати й каже:

— А піди-но, доню, та принеси пудинги. Мабуть, вони вже підійшли.

Дівчина пішла в кухню, але не побачила там нічого, крім порожнього посуду.
Повернулась та й каже:

— Ні, ще не підійшли.
— Жоден? — питає мати.

— Жоден, — відповідає дочка.

— Ну, підійшли вони чи ні, — каже мати, — а один ми все ж візьмемо, який вже є.

— Як же візьмемо, коли вони не підійшли ще? — дивується дівчина.

— Та байдуже, — каже мати, — піди і принеси найкращий.

— Кращий чи гірший, — відповідає дочка, — я вже всі їх з’їла, так що й брати нічого.

Ну що ж, бачить мати — робити нічого, поставила прядку біля дверей та й стала прясти.
Пряде й співає:

Донька моя може сісти
Й п’ять пудингів за день з’їсти.

А вулицею саме ішов король. Почув він, як співає жінка, та не розібрав про що. Зупинився і питає.

— Про що ти співаєш, добра жінко?

Соромно матері стало за доньку, і вона заспівала так: Донька весь день не гуляла, Вовни п’ять клубків напряла. Здивувався король:

— Зроду не чув, щоб хто-небудь пряв так швидко. — А тоді до жінки:

— Я давно шукаю собі наречену, а тепер хочу одружитися з твоєю дочкою. Але з однією умовою: одинадцять місяців на рік вона їстиме найулюбленіші страви, носитиме найкраще вбрання, разважатиметься, як захоче, але упродовж останнього місяця щодня прястиме по п’ять клубків. А ні, то я її страчу!

— Гаразд, — погодилася мати: дуже їй хотілося віддати доньку за самого короля.

А сама думає: “Щодо п’яти клубків, то настане час, щось та влаштується. Скоріш за все, король про них на той час забуде”.

Відгуляли весілля. Одинадцять місяців молода королева їла улюблені страви, вдягалась у найрозкішніші шати і розважалася, як хотіла.

Коли ж одинадцятий місяць наближався до кінця, стала вона думати про клубки прядива. “Чи ж пам’ятає про них король?”

Та король про це й словом не обмовлявся, і вона вирішила, що він геть забув про умову.
Та ось останнього дня одинадцятого місяця король відвів ЇЇ до кімнати, якої вона раніше ніколи не бачила У ній, окрім прядки та стільця, нічого не було.

— Завтра я тебе, люба, зачиню тут. Тобі принесуть трохи їжі й вовну. Якщо ж до вечора не напрядеш п’ять клубків, то позбудешся голови.

І він пішов у королівських справах.
Бідолашна королева дуже злякалась — адже вона все життя лінувалась і не навчилася прясти. “Що зі мною буде завтра? — думала вона. — Ніхто на світі не допоможе мені!”
Сіла на стілець й гірко заплакала.

Раптом чує — хтось тихенько стукає у двері. Вона скочила зі стільця і швидко відчинила. На порозі стояв невеличкий чорний чортик з довгим хвостом. Роздивившись її з цікавістю, він запитав:

— Чого ти плачеш?

— А тобі що?

— Спочатку скажи, чого плачеш.

— Якщо і скажу, то мені легше не стане.

— Хтозна! — мовив чортик і крутнув хвостом.

— Що ж, — зітхнула королева, — якщо краще не стане, то й гірше не буде.

І вона розповіла все — і про пудинги, і про клубки пряжі…

— Я придумав! — скрикнув чортик. — Щоранку я підходитиму до твого вікна і забиратиму вовну, а ввечері приноситиму готові клубки.

— А що ти за це візьмеш? — запитала королева. Чортик скоса глянув на неї і відповів:

— Щовечора я питатиму тебе, як мене звати. Якщо на кінець місяця не відгадаєш, підеш зі мною!

“Що ж, — подумала королева, — невже за цілий місяць я не відгадаю його імені?” — й відповіла:

— Гаразд, хай буде так.

— От і добре! — зрадів біс і швидко замахав хвостом.

Наступного дня король відвів дружину до незнайомої кімнати, як обіцяв.

— Ось тобі вовна, люба. Якщо до вечора не напрядеш п’ять клубків, не зносити тобі голови!

Потому вийшов з кімнати і замкнув двері. Тільки-но він пішов, як почувся стукіт у шибку. Підійшла королева до вікна і бачить — сидить на карнизі маленький чорний біс.

— Де вовна? — питає.

— Ось. — Відповіла королева і подала йому вовну. Надвечір знову почувся стукіт у шибку. Королева поспіхом відчинила вікно. Цього разу чортик тримав у руках п’ять клубків пряжі.

— Тримай! — сказав він, подаючи їх королеві. — А тепер скажи, як мене звати?

— Мабуть, Білл.

— Ні, не вгадала! — вигукнув чортик і крутнув хвостом.

— Може, Марк?

— Та ні ж, не вгадала! — зрадів чортик, ще дужче замахав хвостиком і зник.

Незабаром приходить король. Бачить — на столі п’ять клубків пряжі.

— Я радий, люба, — сказав король. — Сьогодні мені не доведеться страчувати тебе. А зранку тобі знову принесуть вовну. — І він вийшов.

Так щодня приносили королеві вовну і їжу, й щоразу вранці та ввечері з’являвся маленький чортик. І що ближче до закінчення місяця, то зловтішніше посміхався чортик, коли королева черговий раз не могла вгадати його імені.

Аж ось настав передостанній день. Чортик, як завжди, прийшов з п’ятьма мотками пряжі й запитав:

— Ну, що? Відгадала нарешті моє ім’я?

— Нікодимус? — мовила королева.

— Ні.

— Самюель?

— Ні, не так.

— Може, Мафусаіл?

— Ні, ні й ні! — крикнув чортик, і оченята його запалали, як вуглинки. — Слухай, лишився один день! Не відгадаєш — завтра ввечері підеш зі мною.

І зник.
Королеві стало моторошно. Тут вона почула кроки. Увійшов король до кімнати і побачив, як завжди, п’ять мотків пряжі:

— Ну, люба, гадаю, що завтра ти знову напрядеш п’ять мотків. І мені не доведеться тебе страчувати. А сьогодні я повечеряю з тобою.

Принесли наїдки і ще один стілець для короля. Сидять, вечеряють. Раптом король, щось пригадавши, засміявся.

— Чого ти смієшся? — запитала королева.

— Ти лишень послухай. Їздив я сьогодні на полювання! забрався в якесь незнайоме місце. Дивлюся — занедбана крейдяна яма. І здалося мені, ніби в ній щось дзижчить. Зіскочив я з коня, підійшов і зазирнув униз. І кого ти думаєш я там побачив? Хвостатого чортика. І що, ти гадаєш, він робив? Ніколи не вгадаєш — швидко-швидко пряв на маленькій прядці. Пряде, хвостом крутить ще й наспівує:

Німмі-Німмі-Нот,
Мене звати Том Тіт Тот.

Як почула це королева, мало не підскочила з радощів. Проте стрималась і слова не мовила.
Вранці чортик, як завжди, прийшов по вовну і поглядає на королеву ще зловтішніше, ніж учора.

А надвечір королева почула стукіт у шибку. Відкрила вікно і бачить: сидить чортик на карнизі й посміхається. А хвостиком так і крутить, так і вертить!

— Ну, то як же мене звати? — запитав чортик, віддаючи королеві останні клубки.

— Соломон? — мовила вона, удаючи, ніби їй лячно.

— Ні, не вгадала! — засміявся біс й стрибнув до неї.

— Ну, тоді Заведей?

— Не вгадала, — захіхікав чортик і ще швидше завертів хвостом. — Подумай гарненько! Ще одна неправильна відповідь — і підеш зі мною! — І він простягнув до неї свої чорні лапки.

Королева трохи відступила, окинула його поглядом і, тицьнувши у нього пальцем, мовила:

Німмі-Німмі-Нот,
Тебе звати Том Тіт Тот.

Як зачув це чортик, як верескне та як кинеться кулею у вікно. Тільки його й бачили!