<

Топтунчик

Казки Мілоша Мацоурека

У глухому дрімучому лісі стояла, завалена снігом по самий дах, хатинка. І жила в тій хатинці Ведмедиця зі своїм ведмежатком Топтунчиком. Цілісінький день спала Ведмедиця на печі — що ще ведмедям узимку робити? А Топтунчику не спалося. Лежить у своїй люльці, крижані візерунки на віконці розглядає і думає: що це там таке яскраве світиться?

Став він Ведмедицю будити:

– Пусти мене в ліс погуляти!

Ведмедиця вставати не хоче, ковдру на ніс натягнула та бурчить:

— Де це бачено, щоб ведмеді взимку лісом ходили? Спи!

Сердита була Ведмедиця.

Вирішив тоді Топтунчик сам у ліс піти — подивитися, що робиться на білому світі. Сяк-так виліз з люльки, відсунув дверну засувку і виліз назовні.

Вийшов, дивиться — світло й справді біліше за біле. Сніг на сонці іскриться, грає. Ось воно що за віконцем світилося!

Захотілося і Топтунчику із сонцем пограти. Потягнувся він до нього, а дістати не може. Пішов ведмедик слідом за сонечком, та замість нього снігура зустрів. Той на гілці сидить, грудку червону розпушив: точнісінько, як сонце, тільки маленьке.

Топтунчик до нього:

— Злазь, давай разом бавитися!

Нічого не сказав снігур. Змахнув крильцями і полетів.

Пішов Топтунчик далі.

Бачить — ворона на пеньку сидить, насупилась вся, нудьгує. Підкрався він до неї, тільки лапу простяг, а вона:

– Кар-р-р!!

Топтунчик з страху виліз на тонку горобину і затаївся. «Чому це, – думає, – ніхто зі мною бавитись не хоче?» А перед ним червоні ягоди висять, наче маленькі сонечка. Потягнувся він до ягід, дерево зігнулося під ним, і зависло ведмежа вниз головою.

Ось тут і зустрівся звір — ні на кого не схожий. Вухами ворушить, хвостиком тремтить, очима косить.

– Ти хто такий? – Питає Топтунчик.

— Я зайчик Чорнохвостик. А ти хто?

– А я ведмідь Топтунчик.

Подумав зайчик, почухав за вухом і каже:

— Ну, коли так — злазь, будемо друзями!

Стали вони на санчатах кататися. Спершу ведмедик зайчика возив, потім зайчик  ведмедика, а потім обоє сіли на саночки і покотили з гірки, та так, що тільки вітер у вухах свистів. Скотилися раз, скотилися другий, а на третій раз саночки не витримали і — трах-ба-бах! – Розлетілись на тріски.

Заплакав Топтунчик, дуже йому шкода санчат стало. А Чорнохвостик його втішає: “Не плач, зараз іншу гру придумаємо!” Знайшов жердинку, перекинув через пеньок, на один кінець Топтунчика посадив, на другий сам сів. І пішли в них такі веселощі, що тільки тримайся!

Повернувся Топтунчик додому, розповідає: «Я із зайченятком потоваришував, вуха в нього — во! – І хвостиком все так робить».

А Ведмедиця як загарчить на нього:

— Де це бачено, щоб ведмеді із зайцями дружили? Ми звірі шановані, а вони дрібнота боягузлива! Не смій більше в ліс ходити, із зайцем дружбу водити!

Злізла з печі, двері на всі замки зачинила і знову спати вляглася.

Ну, а зайчик що? Йому також дісталося. Почула його Зайчиха і каже:

— Де це бачено, щоби зайці з ведмедями дружили? Вони народ грубий, необтесаний, нас зовсім за звірів не рахують. Не смій до лісу ходити, з ведмедем дружбу водити!

І просидів Топтунчик всю зиму в хатинці. Ні-ні та й загляне у віконце: може, приятель з’явиться? А приятель сам Топтунчика чекає, але від дому відійти боїться: Мама зайчиха сваритись буде. Так вони з того часу й не бачилися.

Прийшла весна. Ведмедиця прокинулася, взяла кошик і повела сина в ліс. І потрапив Топтунчик на те саме місце, де колись із зайченятком бавився. Згадав свого приятеля і сумно йому стало . Дай, думає, піду пошукаю його.

Вийшов на крутий берег, бачить, а там, де сніг був, бурхлива ріка розлилася, дерева з коренем вириває, тяжкі крижини перевертає. І пливе рікою чиясь хатка; гойдається на хвилях, того й дивись, перекинеться. А на хатці сидить Зайчиха з чайником та з вузликами, і поряд з нею — воно, зайченя Чорнохвостик!

Пізнав його Топтунчик, кинувся на допомогу: з берега на крижину, з крижини на колоди, а з колоди не розрахував і — буль! – Прямо у воду.

Забув Чорнохвостик про своє горе. Зіскочив з хатки, стриб-скок — миттю опинився біля ведмедика.

— Тримайся за мене! — кричить, лапку йому простягає.

Ведмедиця почула крики, вибігла на берег і обімліла: борсається у воді її ведмежа, поруч маленький зайчик стрибає, намагається витягнути його на крижину. А ззаду на них інша крижина насувається, ось-ось підімне під себе.

Бігає Ведмедиця берегом, реве, а зробити нічого не може. Тут і Зайчиха не витримала: кинула свій скарб, заскочила на дерево, що поперек річки лежало, почекала, коли повз зайченя пропливало, витягла його за вуха; а там вони вже удвох і Топтунчика витягли. Якраз вчасно: наступної хвилі крижини зіштовхнулися, стали дибки і з гуркотом розлетілися.

– Ой! — тільки й змогла мовити Ведмедиця.

А Топтунчик, щойно витягли його з води, вчепився в Чорнохвостика і нікуди його відпускати не хоче.

Та й куди його відпускати — хатинка давно поплила за течією, із чайником та з усім домашнім добром.

Зрозуміли тоді Ведмедиця з Зайчихою, що діти розумнішими за них виявилися. Покликала Ведмедиця заяче сімейство до себе в гості, гарячим чаєм напоїла і каже:

— Що ж, Зайчихо, давай і ми з тобою потоваришуємо! Разом житимемо.

Тепер поруч із ведмежою берлогою стоїть маленька заяча хатинка.

І стали Топтунчик із Чорнохвостиком сусідами.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 23

Поки немає оцінок...

Джерело
“О бегемоте, который боялся прививок”
Сказки

Мацоурек Милош

Видавництво: “Махаон”

Москва, 2016.

Залишити коментар