Троє челядників

Колись давним-давно в одного короля пропало три дочки. Було в короля три челядники: Думсюс, Тумсюс і Парейгус. Вони вірно служили королеві, найтяжчі роботи робили, найскладніші справи розплутували. Дуже журився король за своїми дочками. Одного разу покликав він до себе Думсюса та й каже:

– Запряжи в карету добрих коней, візьми мішок грошей і їдь шукати моїх дочок. Як знайдеш їх, віддам за тебе найстаршу дочку – станеш моїм зятем.

– Слухаю, ясновельможний королю, – відповів Думсюс і вирушив на пошуки королівен. Невдовзі він під’їхав до великої корчми, зайшов туди, дивиться – аж за столом сидить корчмар і сам із собою в карти грає.

– Чи ти ба – картяр сам із собою грає,– здивувався Думсюс.

– Сідай до столу – гратиму з тобою, – запропонував корчмар.– Але як програєш, будеш мені три роки служити.

Сів Думсюс за стіл, і стали вони грати.

Грали, грали, аж поки Думсюс програв усі гроші, коней, карету й, нарешті, самого себе – три роки важку роботу робити.

Чекав, чекав король Думсюса – не дочекався.

І покликав тоді він до себе Тумсюса й каже:

– Запрягай в карету добрих коней, бери мішок грошей і їдь шукати моїх дочок. Як знайдеш, віддам за тебе середульшу дочку – станеш мені зятем.

– Слухаю, ясновельможний королю, – відповів Тумсюс і рушив на пошуки королівен.

Тумсюс їхав тим самим шляхом, що й Думсюс, тож приїхав до тієї самої корчми і також програв усі гроші, карету, коней, і самого себе – три роки тяжко працювати.

Не діждався король і Тумсюса, покликав до себе Парейгуса та й каже:

– Запрягай добрих коней у карету, бери мішок грошей і їдь моїх дочок шукати. Як знайдеш, віддам за тебе наймолодшу дочку – станеш моїм зятем.

– Слухаю, ясновельможний королю,– відповів Парейгус і рушив на пошуки королівен.

І Парейгус у тій самій корчмі програв усі гроші, коней і самого себе… Корчмар збирався уже Парейгуса в комору замкнути, але той був дужим юнаком – як схопить залізного кия і ну корчмаря молотити.

– То це ти виграв і в моїх товаришів коней, гроші та карети! Негайно ж поверни мені друзів, і всі речі, що забрав у них!

Корчмар почав викручуватися.

– Віддам,– каже він,– тільки не бий мене! Гроші я заховав глибоко у воді, а карети та коней порозвозив по своїй рідні… Вдома тільки парубки: в лісі пеньки корчують.

Перестав Парейгус його бити, покликав своїх товаришів, узяв залізного кия, і всі троє рушили в дорогу.

Ішли вони довго-довго й нарешті дісталися до лісу. А в тому лісі маєток стояв. Нарадилися вони по одному в той маєток зайти – попросити їсти. Першим зайшов Думсюс. Дивиться – в маєтку ані духу – усе неначе вимерло. Тільки столи стоять, і на них усяких страв повнісінько наставлено. Наївся добре Думсюс і рушив назад до своїх товаришів. Аж тут де не взявся із-за печі карлик з довгою бородою, схопив гостя за комір і ну його кийком лупцювати. Бив, бив – ледве живого та теплого відпустив.

Думсюс розповів товаришам, що смачно попоїв, а про те, що його відлупцьовано,– ані слова.

Другим пішов у маєток Тумсюс. І він добре наївся, а про те, що карлик відлупцював, промовчав.

Останнім пішов Парейгус. І на нього напав карлик. Але Прейгус схопив його за бороду, віддубасив добряче ще й поніс у ліс і защепив його бороду в розколині дуба. Повернувся та й каже своїм товаришам:

– Ви й не хвалилися, що вас відлупцювали, а я інакше зробив.

– А як? – питають вони.

– Я карлика віддубасив ще й бороду його в дубі защепив. Ходімо, покажу вам.

Пішли всі троє до дуба, дивляться, дивляться – а карлика ніде не видно – тільки борода його на дубі метляється та тягнеться слід із крапель крові аж у лісові хащі. Рушили друзі по тому сліду через чагарі та байраки і прийшли до печери, в яку сховався карлик. Лізти в печеру випало Парейгусу. Товариші надерли лика, сплели довгу вірьовку й спустили в печеру Парейгуса.

Він прихопив з собою і свого залізного кия. На дні величезної печери побачив юнак дуже гарний палац. Біля перших дверей стояв прив’язаний старий ведмідь. Глянув Парейгус на звіра та й каже йому:

– Що мені зробити для тебе, аби я міг з тобою домовитись?

– Нічого,– відповів ведмідь, людським голосом,– кажи, що тобі треба.

– Скажи мені, ведмедю, чи немає тут трьох сестер-королівен?

– Є,– відповів ведмідь.

– Я хочу з ними побачитись.

– Без відома пана не побачиш королівен. У нього ключі від їхніх кімнат.

– А де ж той пан? – питає Парейгус.

– Він зараз тяжко хворіє. Недавно повернувся дуже побитий, з вирваною бородою. І тепер лежить у цій кімнаті – ледве дихає. Як не боїшся, то зайди.

Парейгус зайшов. Там справді лежав карлик, весь у крові, і важко дихав. Юнак схопив його за барки й ну лупцювати та ще й примовляти:

– Віддай королівен! Віддай королівен!

Карлик застогнав тяжко і каже:

– Усіх забирай, тільки пожалій мене!

І віддав Парейгусбві ключі від кімнат, у яких тримав королівен.

Першою Парейгус вивів найстаршу королівну. Посадив у кошик, і товариші витягли її нагору. Потім вивів ще двох королівен. Найменша сестра, ніби що лихе передчуваючи, зняла зі свого пальця каблучку, переламала навпіл і половину віддала своєму визволителю, другу залишила собі.

Тільки-но товариші найменшу королівну витягли нагору, Парейгус притулив вухо до стіни печери й почув страшне: приятелі домовляються між собою вбити його, а себе визволителями об’явити. Королівни не погоджуються. Тоді Думсюс і Тумсюс давай страхати їх:

Сторінки: 1 2