Троє пташенят

Казки Онеліо Кардосо

Жило собі троє пташенят – дітки чорного дятла. І всім трьом не подобалося пташине життя. Їм зовсім не хотілося з ранку й до вечора довбати дзьобом стовбур якоїсь там пальми.
Мати їхня сподівалася, що наприкінці літа, коли в пташенят замість пуху виросте справжнє пір’я, вони відчують, як це чудово літати, й теперішні нерозумні вигадки забудуться самі собою. Та добра матінка помилялася: троє братиків мали свої задуми, й одного ранку, коли вона спитала, чи не хочуть вони випробувати свої крила, всі троє відповіли:
– Ні, ми хочемо бути моряками.
– Ким? – здивовано перепитала мати.
– Моряками! – хором повторили пташенята.
– Діточки мої, що це таке вам заманулося? Де ви бачили птахів-моряків?
– Ми бачили качок,- відповіли брати.
– Ну, які ж вони моряки – ті ваші качки? Моряки плавають на кораблях, а качку на корабель нічим не заманиш.

І, певна того, що переконала своїх дітлахів, мати шугнула вгору й полетіла шукати їм обід у хмарі комах над річкою.
Тоді одне пташеня зітхнуло:
– Добре, що ми нарешті сказали все мамі.
– Атож,- сказало друге,- більше не треба буде брехати і прикидатися.
– Ми станемо справжніми моряками! – вигукнуло третє, і всі троє висунули голівки з гнізда й подивилися на річку.
Річ у тім, що того року вуглярі вирубали чи не всі дерева на берегах річки, і мати-дятлиха не могла знайти дерева, щоб видовбати дупло. Довелося їй задовольнитися чиїмсь покинутим гніздом на гілці, що простяглася над річкою.
Отож пташенята, вперше розплющивши очі, зразу побачили прозору воду, що без упину кудись бігла. Тому, певно, й почали вони мріяти про море та кораблі, аж поки одне з них сказало вголос:
– Цікаво, куди біжать ріки?
– А хто його знає! – відповів другий дятлик, а третій сказав:
– Мабуть, десь вони повертають назад, бо ми весь час бачимо одну й ту саму воду.
– Хто його знає! – повторив своє другий дятлик.
Але правдиву відповідь вони почули аж того дня, коли старий альбатрос прилетів подивитися на квітучі пагорби й сів на їхню гілку.
– Добрий день, діти! – привітався альбатрос.
– Добрий день, сеньйоре альбатрос,- відповіли пташенята. – Ви на прогулянці?
– Еге ж, заманулося трохи покружляти над суходолом. А ви що поробляєте?
– Ми? Ми чекаємо,- відповіли пташенята.
– Маму?
– Та ні – того часу, коли станемо дорослі й матимемо справжнє пір’я.
– Що ж, непогано, непогано,- сказав морський птах.
– А ви, сеньйоре альбатрос, далеко звідси живете?
– Ну, як вам сказати,- поважно відповів той.- Я живу, власне, на морі.
– А що таке море? – спитали дятлики.
– Ну, це те місце, куди течуть усі ріки.
– Ой, як цікаво! А яке ж воно, те море? Розкажіть, будь ласка, сеньйоре альбатрос!
І альбатрос розповів їм, яке красиве й могутнє море, яке воно безмежне, які на ньому хвилі, а на хвилях – кораблі, а над усім цим – вітер.
Найбільше зацікавили пташенят кораблі.
– Які вони завбільшки? Як кокосовий горіх?
– Ха-ха,- засміявся альбатрос. – У тисячу разів більші!
– Чудеса!
– Корабель – це плавучий дім, у якому живуть і працюють моряки.
Отут пташенята і вигукнули хором:
– Ми будемо моряками!
З голови їм ніяк не йшла та розмова із старим альбатросом, отож тепер, коли всі троє замріяно дивилися на річку, третій дятлик сказав:
– Послухайте, якщо всі ріки біжать до моря, то й наша ріка тече туди ж. Чому б нам не вирушити в плавання негайно? А пір’я виросте у нас дорогою.
– У плавання? Без корабля?
– Е, корабель у нас є. Треба тільки спустити його на воду. Хіба ви не бачите? За корабель нам правитиме гніздо. Треба тільки його розхитати, щоб воно впало на воду, і ріка понесе нас до моря.
– А ми не потонемо?
– Отакої! Солома ж чудово плаває! А течія, кажу вам, понесе нас до моря.
Тоді другий дятлик вигукнув захоплено:
– То розхитаймо гніздо! Нумо, разом!
І вони дружно заходилися розхитувати гніздо, аж поки воно – плюсь! – Упало на воду.
– Ура! – закричали всі троє, відчувши, як течія підхопила гніздо. – У плавання!
Але тут мати побачила їх і стрімголов полетіла слідом.
– Синочки, мої синочки! – розпачливо гукала вона.
Та перш ніж вона випростала лапки, щоб сісти в гніздо, один із дятликів застеріг її:
– Обережно, мамо, не сідай! Корабель не витримає додаткової ваги!
– Який корабель, якої ваги, дитино? Вам треба рятуватися, ви ж потонете!
– Не потонемо, мамо! Це ж справжній корабель!
Мама, зробивши коло в повітрі, полетіла над їхніми головами, гукаючи:
– Додому! Негайно до берега!
Але повернути мандрівників назад було неможливо. По-перше, вони не могли керувати гніздом, і, по-друге, не мали ані найменшого бажання повертатися додому.
– Матінко, зрозумій нас! – лагідно умовляли вони матір.- Одного дня ми повернемось, неодмінно повернемось, і ти ще будеш пишатися нами.
– Додому! Додому! – кричала дятлиха, стрілою шугаючи над гніздом.
Але, як ми вже сказали, дятлики просто не могли повернутися додому та й непохитні були у своїй рішучості і не робили анічогісінько, щоб наблизити гніздо до берега.
– Шкода, що наша мама не розуміє нас! – сказав другий дятлик.
– Так шкода,- погодився перший.
– Не журіться,- сказав третій.- Коли ми станемо капітанами, побачите, як мама радітиме за нас!
Тим часом дятлиха подалася до колібрі на пораду, бо ж колібрі – птах мудрий; навіть літаючи в повітрі, він часто зупиняється, щось обмірковуючи.
– Колібрі, порадь, будь ласка, що робити? Мої сини вирушили в плавання!
– Чудова ідея,- сказав колібрі.- Прогноз погоди на сьогодні хороший: ясне небо, стала температура.
– Але ж вони не послухалися мене, вони просто втекли!
– Так, це прикро, я розумію. Але гірше було б, якби вони все життя робили те, що їм не до душі. Це справді зашкодило б їм, хоч вони й жили б по-твоєму. З часом вони стали б мовчазними, сумними птахами.
– Але ж вони вилупилися тільки два тижні тому!
– І вже стали сміливими мандрівниками, попливли на кораблі!
– Який там корабель! – зневажливо сказала дятлиха.
– Так, корабель,- відказав колібрі.- Коли гніздо стало кораблем, то так його й слід називати.
І він не сказав більше нічого.
І потяглися довгі дні плавання. Був голод, була і втома. Проте пташенята трималися мужньо й рішуче. Вони стійко переносили голод і шторми. Якось удосвіта, коли над пташатами сяяли тисячі зірок, другий дятлик прокинувся й вигукнув:
– Ось воно!
Дятлика, а потім і його братів розбудив якийсь гучний рев. Він затих, а тоді залунав знову. Розплющивши очі, пташенята заніміли від захвату. Це була річка без берегів, неозора, як небо.
– Море! – скрикнув другий дятлик.- Нарешті!
– Гляньте, корабель!-вигукнув перший. Заревло знову. Величезний корабель наближався до них, сяючи вогнями.
І з того корабля старий капітан, уважно вдивляючись у море, побачив гніздо, що погойдувалося на хвилях.
– Троє за бортом! – сказав він. – Шлюпку на воду! Врятувати їх!
Отак, нарешті, троє худющих, але веселих мандрівників уперше потрапили у справжнє море і на справжній корабель.
Корабель плив дуже далеко, і наші мореплавці пропливли на ньому всі моря світу. Три роки тривало те плавання. А потім вони повернулися. Якось дятлиха видовбувала нове дупло у стовбурі пальми й почула голоси, що гукали до неї:
– Мамо, привітай гостей!
– Діти мої! – скрикнула мати й кинулася цілувати своїх синів. І тільки тоді побачила на них капітанські кашкети.
Капітани довго не барилися – знов подалися в мандри і матір узяли з собою, щоб побачила світ. Одного дня вони повернулися додому з подарунками для мудрого колібрі.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Як краб навчився літати”

Онеліо Хорхе Кардосо

Переклад –  Ганни Козаченко

Видавництво : “Веселка”

Київ, 1980 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: