Три амулети

Давно колись при одному гірському храмі жили священик із послушником.

Як настала осінь, за кожним поривом вітру з каштанів у лісі біля храму падали плоди й гупали об землю. Послушник дуже любив каштани, тож попросив священика:

— Отче, пустіть мене, будь ласка, в ліс по каштани.

— Не можна. Там живе страшна відьма,— відповів священик. Проте послушник наполягав на своєму, і священик дав йому три амулети й сказав:

— Коли вже тобі так захотілося каштанів, то візьми ось це. Як опинишся у скруті, то кидатимеш по одному.

Послушник подався в ліс збирати каштани. Як там було цікаво: дмухне вітер, і каштани градом сиплються на землю. Послушник збирав їх з таким запалом, що й не помітив, як забрів у гущавину.

Опам’ятався тоді, коли стемніло. Та от біда — не міг знайти дороги додому.

«Що ж мені робити?» — подумав послушник. Аж тут побачив — попереду блимає вогник. Послушник полегшено зітхнув і пішов на нього. Незабаром опинився перед гарним будинком.

— Будь ласка, пустіть мене переночувати. Я заблукав,— постукавши, попросив послушник.

На порозі з’явилася бабуся з дбайливо заплетеним волоссям і пофарбованими начорно зубами.

— Ну що ж, заходь,— сказала бабуся і провела послушника до вогнища.

Потім щедро почастувала його печеними і вареними каштанами, а коли він почав куняти, вклала спати.

Серед ночі послушника розбудили якесь рипіння й булькіт.

«Що це за звуки?» — подумав він. Підійшов до дверей сусідньої кімнати, дивиться — над вогнищем у, казані кипить вода, а поряд відьма гострить ножа. Її сиві коси розпатлались, а з рота, розтягнутого по самісінькі вуха, раз по раз витикався червоний язик.

«Оце знайшов собі нічліг! Як не втечу, вона мене з’їсть»,— жахнувшись, подумав послушник і хотів був прокрастися на задвір’я, але відьма його помітила.

— Ти куди, хлопче?

— Та треба мені вийти,— пробелькотів послушник.

— Я тебе прив’яжу — щоб не втік.

Відьма відпустила послушника лише тоді, коли обв’язала його мотузкою; другий кінець мотузки міцно тримала в руках.

Надворі хлопець розв’язав мотузку, прив’язав до неї амулет і звелів йому:

— Відповідай замість мене!

— Хлопче, ти скоро повернешся? — вряди-годи питала відьма.

— Почекайте ще трохи! — відповідав амулет.

Нарешті відьмі увірвався терпець, і вона визирнула з дверей.

— От капосний хлопчисько! Утік!

Відьма поламала амулет і, розлючена, кинулась наздоганяти послушника.

Той біг щодуху, а коли озирнувся, то побачив — відьма наступає йому на п’яти.

Послушник вийняв другий амулет, звелів йому: «Стань широкою річкою!» — і кинув позад себе.

Тієї ж миті між ним і відьмою утворилася річка.

— От капосний хлопчисько! Відьма стрибнула у воду і попливла.

Послушник мчав як навіжений, та невдовзі відьма знову його наздогнала.

Послушник вийняв останній амулет, наказав йому стати піщаною горою і кинув позад себе.

Тієї ж миті між ним і відьмою виросла піщана гора. Відьма почала видряпуватися на неї, але пісок осипався і вона раз у раз сповзала вниз.

А тим часом послушник прибіг до свого храму.

— Отче, сховайте мене! За мною женеться відьма!

Тільки-но священик заховав послушника у шафу, як улетіла відьма.

— Послушник тут?

— Ні, пішов у ліс по каштани і ще не повернувся,— відповів священик.

— Не бреши! Як не віддаси його, я тебе з’їм!

— Нехай буде по-твоєму, але тільки тоді його з’їси, коли зумієш краще за мене перетворитися в  будь що.

— Згода. Я можу стати чим завгодно.

— То спробуй стати квасолинкою.

— Дивись! — і відьма перетворилася на квасолинку. Священик схопив її, кинув у рот і проковтнув.