ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Три бажання

Казки Бориса Грінченко

Ой було це ще в давнії роки,

Як у нас, на Вкраїні широкій,

Чоловік на селі жив Тимоха,

І була в нього жінка Солоха.

Поганенько було таки жити,

Хоч було на чому й заробити.

Та як правду вам щиру сказати,

То вони не уміли придбати,

Бо у гарне вбиратись любили,

А напрясти, наткати не вміли.

їсти теж як би все їм ласенько,

Встати – пізно, лягти ж – так раненько.

Так вони дожилися до того,

Що немає і в хаті нічого.

То і лає Тимоха Солоху,

А Солоха картає Тимоху.

Чоловік їй говорить:

“Якби ти До пуття та уміла робити,

То було б усього в нас багато –

І про будень, і також про свято”.

Жінка каже: “І з тебе робота!

Аж дивитись на тебе нудота:

Тільки лежні справляєш та сидні,

Тим у нас тільки й є самі злидні!”

Так погризшись, розумнії, далі

Долю лаяти злу починали:

“Це все доля недобра та люта,

Через неї це горе та скрута!

Нащо так це, що треба робити?

Кому доля годить, той на світі,

Не робивши, прожити здолає,

Ще й багатства та щастя зазнає”.

А Солоха сердито говоре:

“Наша ж доля дає саме горе.

Ну, та й доля ж ця наша – такая,

Як пралюта свекруха лихая!”

Тільки встигли те слово сказати,

Коли стук щось одразу до хати!

Увіходить якась молодиця:

“Нащо ж так все на мене свариться?

Я – та Доля. Щоб ви не казали,

Що ви щастя на світі не мали,

Та що маєте долю лихую,-

Три бажання обом вам дарую:

Жінці – перше, Тимосі ж два буде,

Не миліться ж ви, добрії люде:

Тричі можете вдвох ви бажати,

Хто що схоче, то й буде те мати,

Більше ж трьох вже ніяк! Прощавайте!

Щастя з рук ви, глядіть, не пускайте!”

Те сказала і зникла вже з хати,

А ті раді. “Що саме бажати?”-

Вже Солоха в Тимохи питає,

А Тимоха і сам ще не знає,

Бо думок у Тимохи багато:

“Оттепер нам повік саме свято!

Перше, грошей найбільш забажаю,

Я із грішми доскочу й до раю!

Будуть інші за мене робити,

Ласих страв буде їсти і пити,

Я ж, як пан, увесь день на перині,

Тільки скрикну: “Давайте ви, свині!”

Гроші е, то усе нам байдуже,

Ти тоді зачіпай нас не дуже!

Я палаци куплю і з панами…

Ні, гордують пани мужиками!

Коли такто я паном зроблюся!

Генералом! В мундир уберуся,

Шану матиму дуже велику:

Всі шанують панів споконвіку.

А воно іще більша є шана:

Архиреєм би… Звечора й зрана

Цілуватимуть всі мене в руку,

Я ж даватиму й панству науку.

Тільки ні: в мене жінка, а знати –

Архиреї усі нежонаті…

Так царем!..” І знов думка гуляє,

І думкам тим і спину немає.

А Солоха теж в хмарах літає:

їй стрічки і намисто сіяє,

Теж палац та такий пребагатий!..

Бо не хоче вже вбогої хати…

Та на лихо згадалось Солосі,

Що вони не вечеряли й досі.

То було їй про їжу байдуже,

А тепер закортіло ще й дуже.

У печі ще раніш затопила,

Подивилась: “Ну, й жар же до діла:

Хоч спекти, хоч спрягти, хоч зварити!”

Почала вона жар ворушити,

Та й не стямилась, як і сказала:

“Як би тут ковбаса зашкварчала,

От-би так! А то з ранку самого,

Опріч хліба не їла нічого!”

Тільки встигла сказати – ой леле!

Уже кільце ковбаски дебеле

На жару і шкварчить і пряжеться!

Тут Тимоха ураз як сунеться:

“Чи вона уже зовсім здуріла?

Що, дурна ти лепете1, зробила?

За оцю ковбасу віддала ти

Своє щастя, що мала придбати.

Чом ти грошей, дурна, не бажала?

Ковбаси вона, бачте, не мала!

А бодай би вона тобі сіла

На той ніс, що встрява не до діла!”

Стриб ковбаска до пики Солосі –

Так одразу й повисла на носі!

Ніс зробивсь – вже яка йому й міра!

Гірше, ніж за сім гривень сокира.

Тут Солоха: “Мій боже великий!

Ой пропала ж я, бідна, навіки!

Нащо ж я на цей світ народилась?!”

Так вона тут сльозами і вмилась!

А Тимоха сидить уже тихо,

Бачить сам, що і він зробив лихо,

І бажання віддав без нічого,

Та ще й жінці накоїв він злого.

Що робити? – він дума-гадає…

А Солоха уже його лає:

“Бач, здалась я йому на наругу!..

Одмінив мою пику на другу!..

Як я вийду такою між люде?

І яке ж то життя тепер буде?

Віддавай мого носа, бо згину

Та й тебе задавлю, злу личину!”

Що робити? Чи грошей бажати,

Чи Солоху з біди визволяти?

Воно й грошики дуже хороші!..

Ну, та жінка миліша як гроші!

“Так щезай же ти, халепо клята!”

Де й поділась ураз ковбаса та!

Хоч нічого не має Тимоха,

Так ізнов як людина Солоха.

Аж тут – стук! Знову Доля до хати:

“Чи ще будете ви нарікати?

Я ж вам щастя давала! Ви ж нащо

Віддали його так анізащо?

Ні, не доля тут винна – самі ви,

Що без краю недбалі й ліниві!

Заробіть, тоді й будете мати,

На дурничку ж не можна придбати.

Самі взять свого щастя не вміли!

Прощавайте, якщо зрозуміли!”

Засміялась та й зникла із хати…

Як прибитії наші зостались!

Довго очі звести не зважались,

Похилившись, сиділи довгенько

Та зітхали обоє важенько.

Як же згодом прочумались трохи,

То Тимоха сказав до Солохи:

“Отака приведенція в світі!..

Воно й правда, що треба робити…”

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки”
Борис Грінченко
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: