ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Три брати

Грецькі народні казки

Жили собі два брати. У них тяжко хворів батько. Перед смертю він розділив між ними своє добро.
Старший брат багатів з року в рік, а менший — біднів. Старший брав у руки камінь — і він ставав золотом, менший брав золото — а воно ставало попелом.
Не міг більше менший брат терпіти такого життя і вирішив знайти свою долю, щоб дізнатися, чого це вона на нього так заповзялася.
Поклав у торбинку хліба, попрощався з дружиною і дітьми та й пішов. Ішов десять днів і десять ночей, аж поки дійшов до лісу-пралісу, який затулив собою навіть сонце.

Тільки хлопець зайшов у ліс, аж назустріч лисиця.
— Добридень! — привітався хлопець.
— Здоров був! Звідки ти тут узявся?
— Шукаю долю,— відповів хлопець.— Може, ти знаєш, де моя доля?
— Ні,— відказала лисиця,— не знаю. У нашому лісі я про неї не чула. Пошукай її в інших краях.

Ішов хлопець ще десять днів і десять ночей, поки опинився біля річки, такої глибокої, що її плескіт, здавалося, котився у безвість.
— Здрастуй, річко
— Здоров був, хлопче! Звідки ти тут узявся?
— Шукаю долю. Може, ти знаєш, де моя доля?
— Ні,— відповідає річка,— не знаю. У цих краях я не чула про неї. Піди запитай у гори, може, вона знає.

Ішов хлопець іще десять днів і десять ночей, – аж поки дійшов до великої гори, такої крутої, що страшно на неї дивитись.
— Здрастуй,— привітався хлопець.
— Здоров був! — відказує гора. – Що ти тут шукаєш?
— Шукаю свою долю,— відповідає той.— Ти така висока, все бачиш, може, ти знаєш, де вона?
— Знаю! Підеш прямо на схід сонця і там знайдеш свою долю. Хай щастить тобі!
— Дякую,— сказав хлопець і пішов далі.

Ішов тільки прямо, на схід сонця, аж поки опинився біля замку. Надворі він побачив жінку, що розпалювала піч, а поруч неї стояло корито з одежею, решето із зерном.

Жінка підкинула дров у піч і, не гаючи часу, пересіяла зерно, потім посадила хліб у піч. А поки він пікся, вона встигла випрати одежу.

Хлопець довго стояв, не зводячи з неї очей.
— Пані,— звернувся до неї,— це ти моя доля?
Жінка подивилася на нього і засміялася:
— Ні, я доля твого брата, а твоя доля у замку відпочиває в кріслі, милуючись золотим яблуком.
— Порадь, що мені робити? — спитав хлопець.— Хіба і я не можу бути щасливим?

Долі старшого брата стало жаль хлопця. От вона й каже:
— Зійди потихеньку по східцях у кімнату, де сидить твоя доля. Там посеред кімнати висить клітка, а в клітці — курка. Відріж вірьовку, хапай клітку і швиденько звідти тікай. Ця курка щодня несе по одному золотому яйцю. Тільки так ти зможеш урятувати свою сім’ю від злиднів.

Менший брат зробив усе, як сказала жінка: піднявся по східцях у кімнату і побачив там молоду жінку, яка гойдалася в кріслі, підкидаючи й ловлячи золоте яблуко.
Хлопець потихеньку прокрався на середину кімнати, перерізав вірьовку, схопив клітку і, щоб жінка не збагнула, що до чого, швидко зник з її очей.
Попрощався хлопець з долею свого брата та й пішов із кліткою додому.

Справді, курка щодня несла по золотому яйцю!

Довго він ішов, і скільки ночей перебув у дорозі, стільки золотих яєць знесла йому курка.
— Жінко,— мовив, повернувшись додому, хлопець,— тепер ми врятовані від злиднів.
І про все розповів дружині.
— Дивись, нікому ні слова,— наказував їй,— навіть нашим дітям. Можеш сказати, що успадкували гроші від дядька.
— Добре,— відповіла та.

Її чоловік продав золоте яйце ювеліру, купив на ті гроші будинок, а дітей послав учитися. Сам відкрив крамницю. Став потроху багатіти.
Минали роки. Якось крамар захворів. Незабаром він помер. Його дружина нічого не сказала дітям про курку, а невдовзі вийшла удруге заміж.
— Звідки у тебе стільки грошей? — допитувався чоловік.— Адже крамниці вже давно немає.
— Це ще від небіжчика.
— Не бреши, жінко. Якщо не признаєшся, завтра піду від тебе.

Жінка мусила розповісти про загадкову курку.
— Дай її мені! — наказав чоловік.— Я тепер хазяїн, і курка повинна бути моєю.
— Не можу я віддати тобі курку! Це курка моїх дітей і нікого іншого! Це спадщина їхнього батька.
Розсердився чоловік, підбіг до клітки, схопив курку і зарізав її. Жінка у розпачі заридала, та потім зрозуміла, що цим біді не зарадиш, і зварила курку на обід.
— Ти ж дивись, не викинь тельбухи, я їх поїм,— наказав чоловік.

Жінка виклала курку на тарілку, накрила її іншою тарілкою і поставила у судник, а сама пішла провідати сусідку.

Повернулися її сини після уроків голодні-голодні. Відкрили судник і знайшли там курку, але не схотіли її їсти, щоб не прогнівити вітчима. Старший з’їв тільки курячу голову, середній — серце, а менший — печінку. Коли повернулася мати, сказали їй про це.
Незабаром прийшов і вітчим, сів їсти, та, побачивши курку без голови, спитав:
— Де голова, жінко?
— Її з’їв старший син.

Чоловік розсердився, але не показав цього.
— Тоді дай мені печінку!
— А печінку з’їв менший син.
— Тоді дай мені серце! — розгнівано крикнув чоловік.— Гадаю, хоч його ніхто не з їв.
— Серце з’їв середній син,— відповіла жінка.

Вітчим закричав:
— Хай тільки прийдуть! Я не ручуся за себе!
Залишмо на якийсь час чоловіка і жінку і подивімося, що ж роблять три брати.
Вони вже хотіли повертатися додому, коли той, що з’їв серце, каже;
— Брати мої, ми не повинні повертатися додому, бо наш вітчим щось зле надумав. Я це напевне знаю.
— Звідки ж ти знаєш? — спитали брати.-
— Відтоді, як я з’їв серце, я знаю все, що діється у людських серцях.
— А я,— мовив старший,— відтоді, як з’їв курячу голову, став розуміти багато більше, ніж раніше. Я ніби став мудрішим.
— А я такий же, як і був,— сказав менший брат, той, що з’їв печінку.— Коли ти кажеш, що вітчим зле надумав, то куди тепер підемо?
— Підемо далеко, в інші краї,— відповів старший,— тільки треба передати матері, щоб прийшла попрощатися з нами.

Тайкома вони сповістили матір, і та прийшла. Попрощалися вони з матір’ю та й покинули рідні місця.
Йшли та йшли, аж поки стемніло. Посідали під деревом, з’їли по скибці хліба й полягали спати.
Вранці менший хотів покласти до торби подушку, а там — сто золотих монет.
— Це, мабуть, щоб і я не ображався на долю,— засміявся хлопець.— Один серед нас мудрий, другий — знавець людських душ, а я знайшов гроші. От якби так щодня!
— Щоранку ти знаходитимеш сто золотих у себе під подушкою,— сказав середній брат.

Знову вони рушили вперед. Ішли кілька днів і зупинилися на роздоріжжі. Там були три дерев’яні таблички. На одній було написано; «Сюди йде і повертається», на другій; «Сюди йде і не повертається», на третій: «Сюди йде — повертається і не повертається».
— Тут, брати мої,— сказав мудрий,— наші дороги розходяться.
— Так,— сказав знавець людських душ,— Згодом ми обов’язково зустрінемося.
Перші двоє вибрали собі перші дві дороги, а меншому припала третя.

Двоє братів подорожували з країни в країну, і сталося так, що скоро вони зустрілися. А що один був мудрий, другий — знавець людських душ, то їх швидко полюбили люди і йшли до них за порадами.
Вони купили гарний будинок з мармуровими сходами, який люди назвали «справедливий суд».
Незабаром вість про найкращих суддів рознеслася по інших країнах, близьких і далеких. І всі йшли до них за порадами.

А менший брат, який з’їв печінку, попав у якусь велику країну. Коли стемніло, він почав шукати, де б переночувати. По дорозі зустрів бабу.
— Не скажете, де тут можна переночувати?
Баба уважно подивилась на нього та й каже:
— А в мене житимеш? Я стара, бідна, але хатка в мене чисто прибрана. Тобі буде добре і мені.
— Згода,— відповів хлопець.

Жив хлопець у баби; щоранку він знаходив у себе під подушкою сто золотих. Зажили вони. Він давав бабі на харчі, купував одяг, взуття і всяку всячину.
Раз на дорозі хлопець знайшов портрет. Роздивився його. А там дівчина — гарна-прегарна! Приніс він портрет додому.
— Чи не знаєте, бабуню, хто ця гарна дівчина? — спитав він.
— Ой-ой-ой-ой-ой, синку! Викинь її з голови і більше не згадуй про неї. А коли почуєш, що інші говорять про неї, відвертайся, а ще краще — тікай звідти

— Але хто вона? — допитувався хлопець.— Ви її знаєте?
— Чому ж не знаю! Це дочка нашого правителя, паскудне дівча! Скільки вона людей погубила! Батько її який уже добрий чоловік — і то ради не може дати.
— Чому, бабуню?
— Тому, що вона дуже красива. Це стало відомо по всіх країнах, от і їдуть сюди царевичі, принци, рицарі свататись. Та де там! Вона загадує їм такі загадки, що ніхто не може відгадати; тоді всіх їх страчують. Не думай про неї, хлопче, викинь той портрет і займайся своїми справами.

Хлопець нічого не відповів, а портрет заховав у своїй кімнаті. Минуло три дні, а на четвертий рано-вранці пішов хлопець до палацу владики і попросив, щоб той його прийняв. Скоро двоє слуг повели його до царя, який сидів у оточенні радників.
— Що ти хочеш? — ввічливо спитав цар.
— Владико, я хочу відгадати загадку твоєї доньки і одружитися з нею.
Почувши це, цар схилив голову.
— І тобі не жаль, хлопче, своєї молодості? — спитав він.— Я бажаю тобі тільки добра. Йди звідси і більше не приходь.

Але хлопець просив, щоб усе ж прийшла його дочка.
Забив барабан, і все місто затрусилося від страху.
— „Ще якийсь парубок розстанеться сьогодні зі своїм життям,— з болем говорили люди.— Жаль його молодості, ой як жаль!
У великій залі палацу зібралися всі вельможі міста й придворні. Пригнічений цар сів на трон. Потім увійшла його дочка, гарна, як русалка, в сто разів краща, ніж на портреті — зала аж засяяла. Глянула вона на парубка і зрозуміла, що перед нею не царевич, не принц, і, змінившись на лиці, швидко сіла в своє крісло.
— Яке дерево ніколи не засихає й має два види плодів: білі-білісінькі й чорні-чорнісінькі.

Хлопець задумався. Дівчина зміряла його суворим поглядом, і всі довкола затамували подих. Раптом хлопець усміхнувся.
— Дерево, яке не засихає ніколи — це рік! — вигукнув він.— А два види плодів — це ніч і день. Білі плоди — дні, чорні — ночі.
Всі раділи, цар сміявся і плакав; заграв оркестр, окличники вийшли оголосити, що загадку’ відгадано і дочка царя вийде заміж за юнака.

Все місто облетіла радісна звістка. Але дівчині не сподобався парубок, от вона і каже годувальниці:
— Я погубила стільки принців і царевичів, а тепер треба виходити заміж за цього нечупару?
Але як там не було, скоро відгуляли весілля. Подружжя поселилося в замку, що стояв за містом, аби перебути там літо.

Молода дружина помітила, що її чоловік щоранку знаходить сто золотих монет під подушкою, й почала допитуватись, як та чому. Але той мовчав. Та дружина не відступалася, і він зрештою виказав свою таємницю.
— Приготуй такого зілля,— сказала дружина годувальниці,— щоб, коли чоловік його нап’ється, вийшла із нього печінка, яку він з’їв.

Годувальниця приготувала зілля, а та, розбавивши його вином, подала чоловікові. Він випив вино і знепритомнів, а печінка тим часом вийшла із нього.

Вимила золоту печінку дружина і проковтнула. А чоловіка, за її наказом, кинули у прірву. Повернувшись додому, вона сказала батькові, що чоловік помер, ще й заплакала
Та парубок був живий, тільки добряче забився. Скоро він прийшов до тями, але не міг зрозуміти, що з ним трапилось. Потім пригадав вино і нудоту. Він усе зрозумів.
— Ну, злодійка! Але нікуди вона від мене не втече!
Він поволі вибрався із прірви. Був дуже голодний і почав роздивлятись навкруги, що б його з’їсти. З їв кілька плодів інжиру, що ріс поруч,— і відразу обернувся віслюком.
– Горе та й годі! — тільки й мовив хлопець.— Який я нещасний!
Сів на камінь та й заплакав. Невдовзі йому знову захотілося їсти. А поруч росло інше дерево, всипане білими стиглими плодами.
«Гірше не буде»,— подумав він і з’їв білий плід.
Але що це? Він знову став самим собою.
Раптом хлопцеві сяйнула думка. Він зробив два кошики і, наповнивши їх чорними й білими плодами, пішов у місто. Зупинився неподалік від палацу, вигукуючи:
— Інжир, чудовий інжир!
За цей час у хлопця виросла борода, і його важко було впізнати.
— Інжир, солодкий інжир! — доносилося до палацу.

Царева донька якраз сиділа в саду і, почувши про інжир, вийшла купити собі солодких плодів, бо в їхньому саду інжир ще не дозрів.
— Твій інжир добрий? — спитала вона.
— Чи добрий? Ось покуштуй!
Він дав їй чорний плід інжиру. Дівчина з’їла його і перекинулась на віслюка. Звичайно, з сідлом і вуздечкою. Навантажив хлопець віслюка кошиками та й поїхав дорогою, вигукуючи: «Інжир, інжир!» Людям він продавав тільки білий інжир.

Пропала царева донька. Затужив цар, розіслав своїх людей по інших містах, та марно. Ніхто не міг її знайти.
Якраз тоді стало відомо й тут про двох братів: мудрого і знавця людських душ. Цар поїхав дізнатися і про свою дочку. Хлопець теж почув про двох братів і собі поїхав туди на віслюку. Довго їхав до них . Нарешті доїхав. Зраділи брати меншому братові.
— Хочете, я розкажу вам про свої пригоди? — спитав менший брат.
— Ми вже знаємо,— сказали ті.— Почекай, завтра приїде сам цар. Побачиш, що то буде.
Другого дня до двох мудреців приїхав цар зі своїм почтом. Ті прийняли його у великій залі, запросивши сюди й мудреців із інших міст.
Останнім зайшов хлопець із віслюком.
— У мене є дочка, гарна, як квітка,— почав цар,— але вона раптово пропала. Чи не допоможете моєму горю, мудрі люди?
— Чого ж, допоможемо! — каже знавець людських душ.— Не хвилюйся, твоя дочка біля тебе, але спершу я розповім вам повчальну історію.

І розповів історію свого меншого брата.
— Бачиш цього віслюка? — звернувся він до царя.— Це і є твоя дочка.
Не повірив цар його словам і дуже розгнівався. Тоді менший брат дав віслюку білий плід інжиру, і дочка царя стала сама собою. Цар ледве не втратив глузду, коли побачив дочку.
— Доню, це правда?

Ні! Мій чоловік помер. Це торговець-негідник дав мені плід інжиру, і я втратила людську подобу. Стратьте його!
Але той відкрив своє лице і повернувся до дружини.
— А тепер ти мене впізнаєш? — спитав.
— Чоловіче мій любий! — зашарівшись, вигукнула та і впала йому в ноги.
— Віддай печінку! — наказав менший брат.
Дочка царя віддала печінку. Тоді старший мудрець сказав:
— Вона не завдала великої шкоди нашому братові, і ми її прощаємо. А ти, царю, спробуй зробити із неї добру людину.
— Вона в мене сидітиме під замком разом з годувальницею, аж поки покається. А вам спасибі, добрі люди!
І цар поїхав додому, а брати зажили щасливо.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Грецькі народні казки”

Переклад – Степаненко В. І,

Видавництво : “Веселка”

Київ, 1985 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: