TOU

Три брати

Грецькі народні казки

Тайкома вони сповістили матір, і та прийшла. Попрощалися вони з матір’ю та й покинули рідні місця.
Йшли та йшли, аж поки стемніло. Посідали під деревом, з’їли по скибці хліба й полягали спати.
Вранці менший хотів покласти до торби подушку, а там — сто золотих монет.
— Це, мабуть, щоб і я не ображався на долю,— засміявся хлопець.— Один серед нас мудрий, другий — знавець людських душ, а я знайшов гроші. От якби так щодня!
— Щоранку ти знаходитимеш сто золотих у себе під подушкою,— сказав середній брат.

Знову вони рушили вперед. Ішли кілька днів і зупинилися на роздоріжжі. Там були три дерев’яні таблички. На одній було написано; «Сюди йде і повертається», на другій; «Сюди йде і не повертається», на третій: «Сюди йде — повертається і не повертається».
— Тут, брати мої,— сказав мудрий,— наші дороги розходяться.
— Так,— сказав знавець людських душ,— Згодом ми обов’язково зустрінемося.
Перші двоє вибрали собі перші дві дороги, а меншому припала третя.

Двоє братів подорожували з країни в країну, і сталося так, що скоро вони зустрілися. А що один був мудрий, другий — знавець людських душ, то їх швидко полюбили люди і йшли до них за порадами.
Вони купили гарний будинок з мармуровими сходами, який люди назвали «справедливий суд».
Незабаром вість про найкращих суддів рознеслася по інших країнах, близьких і далеких. І всі йшли до них за порадами.

А менший брат, який з’їв печінку, попав у якусь велику країну. Коли стемніло, він почав шукати, де б переночувати. По дорозі зустрів бабу.
— Не скажете, де тут можна переночувати?
Баба уважно подивилась на нього та й каже:
— А в мене житимеш? Я стара, бідна, але хатка в мене чисто прибрана. Тобі буде добре і мені.
— Згода,— відповів хлопець.

Жив хлопець у баби; щоранку він знаходив у себе під подушкою сто золотих. Зажили вони. Він давав бабі на харчі, купував одяг, взуття і всяку всячину.
Раз на дорозі хлопець знайшов портрет. Роздивився його. А там дівчина — гарна-прегарна! Приніс він портрет додому.
— Чи не знаєте, бабуню, хто ця гарна дівчина? — спитав він.
— Ой-ой-ой-ой-ой, синку! Викинь її з голови і більше не згадуй про неї. А коли почуєш, що інші говорять про неї, відвертайся, а ще краще — тікай звідти

— Але хто вона? — допитувався хлопець.— Ви її знаєте?
— Чому ж не знаю! Це дочка нашого правителя, паскудне дівча! Скільки вона людей погубила! Батько її який уже добрий чоловік — і то ради не може дати.
— Чому, бабуню?
— Тому, що вона дуже красива. Це стало відомо по всіх країнах, от і їдуть сюди царевичі, принци, рицарі свататись. Та де там! Вона загадує їм такі загадки, що ніхто не може відгадати; тоді всіх їх страчують. Не думай про неї, хлопче, викинь той портрет і займайся своїми справами.

Хлопець нічого не відповів, а портрет заховав у своїй кімнаті. Минуло три дні, а на четвертий рано-вранці пішов хлопець до палацу владики і попросив, щоб той його прийняв. Скоро двоє слуг повели його до царя, який сидів у оточенні радників.
— Що ти хочеш? — ввічливо спитав цар.
— Владико, я хочу відгадати загадку твоєї доньки і одружитися з нею.
Почувши це, цар схилив голову.
— І тобі не жаль, хлопче, своєї молодості? — спитав він.— Я бажаю тобі тільки добра. Йди звідси і більше не приходь.

Але хлопець просив, щоб усе ж прийшла його дочка.
Забив барабан, і все місто затрусилося від страху.
— „Ще якийсь парубок розстанеться сьогодні зі своїм життям,— з болем говорили люди.— Жаль його молодості, ой як жаль!
У великій залі палацу зібралися всі вельможі міста й придворні. Пригнічений цар сів на трон. Потім увійшла його дочка, гарна, як русалка, в сто разів краща, ніж на портреті — зала аж засяяла. Глянула вона на парубка і зрозуміла, що перед нею не царевич, не принц, і, змінившись на лиці, швидко сіла в своє крісло.
— Яке дерево ніколи не засихає й має два види плодів: білі-білісінькі й чорні-чорнісінькі.

Хлопець задумався. Дівчина зміряла його суворим поглядом, і всі довкола затамували подих. Раптом хлопець усміхнувся.
— Дерево, яке не засихає ніколи — це рік! — вигукнув він.— А два види плодів — це ніч і день. Білі плоди — дні, чорні — ночі.
Всі раділи, цар сміявся і плакав; заграв оркестр, окличники вийшли оголосити, що загадку’ відгадано і дочка царя вийде заміж за юнака.

Все місто облетіла радісна звістка. Але дівчині не сподобався парубок, от вона і каже годувальниці:
— Я погубила стільки принців і царевичів, а тепер треба виходити заміж за цього нечупару?
Але як там не було, скоро відгуляли весілля. Подружжя поселилося в замку, що стояв за містом, аби перебути там літо.

Молода дружина помітила, що її чоловік щоранку знаходить сто золотих монет під подушкою, й почала допитуватись, як та чому. Але той мовчав. Та дружина не відступалася, і він зрештою виказав свою таємницю.
— Приготуй такого зілля,— сказала дружина годувальниці,— щоб, коли чоловік його нап’ється, вийшла із нього печінка, яку він з’їв.

Годувальниця приготувала зілля, а та, розбавивши його вином, подала чоловікові. Він випив вино і знепритомнів, а печінка тим часом вийшла із нього.

Вимила золоту печінку дружина і проковтнула. А чоловіка, за її наказом, кинули у прірву. Повернувшись додому, вона сказала батькові, що чоловік помер, ще й заплакала
Та парубок був живий, тільки добряче забився. Скоро він прийшов до тями, але не міг зрозуміти, що з ним трапилось. Потім пригадав вино і нудоту. Він усе зрозумів.
— Ну, злодійка! Але нікуди вона від мене не втече!
Він поволі вибрався із прірви. Був дуже голодний і почав роздивлятись навкруги, що б його з’їсти. З їв кілька плодів інжиру, що ріс поруч,— і відразу обернувся віслюком.
– Горе та й годі! — тільки й мовив хлопець.— Який я нещасний!
Сів на камінь та й заплакав. Невдовзі йому знову захотілося їсти. А поруч росло інше дерево, всипане білими стиглими плодами.
«Гірше не буде»,— подумав він і з’їв білий плід.
Але що це? Він знову став самим собою.
Раптом хлопцеві сяйнула думка. Він зробив два кошики і, наповнивши їх чорними й білими плодами, пішов у місто. Зупинився неподалік від палацу, вигукуючи:
— Інжир, чудовий інжир!
За цей час у хлопця виросла борода, і його важко було впізнати.
— Інжир, солодкий інжир! — доносилося до палацу.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Грецькі народні казки”

Переклад – Степаненко В. І,

Видавництво : “Веселка”

Київ, 1985 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: