Три казки папуги

Італійські народні казки

Усе, про що тут розповідається, трапилося за давніх часів. А у ті часи було так: проїдеш день і потрапиш у одне королівство, проїдеш другий день – потрапиш у інше королівство. І, звичайно, у кожному королівстві, велике воно чи маленьке, був свій король. Тому що, яке ж це королівство, якщо у ньому немає короля!

Отож, у ті давні часи у густому-прегустому лісі жив лісоруб. Було у нього майна не мало, не багато: сірий віслюк, гостра сокира та весела пісня. Ще був у лісоруба гарний будиночок на галявині, а у будиночку привітна жінка. Як тут не бути щасливим? Він був би ще щасливішим, якщо б жінка йог не засмучувала.

Піде лісоруб в ліс, або повезе на віслюку дрова у місто продавати, а жінці нудно, немає з ким словом перемовитися. Почне вогонь розпалювати – заговорить з вогнем, піде до криниці – заговорить з водою, візьметься куховарити – почне розмову з ложками й мисками. А вони усі слухати слухають, а відповідати не відповідають. Хоч плач. Жінка лісоруба часто витирала сльози фартухом. Ось одного разу приходить лісоруб додому й каже: – Дивися, жінко, що я у лісі знайшов! Та подає їй ляльку. Жінка глянула й замилувалася. Вона й не знала, що бувають на світі такі ляльки. Уся у шовку й оксамиті, волосся чорне, очі блакитні, щічки рожеві, губки червоні – ось-ось заговорить. Засміялася жінка від радості.

З тих пір вона жодного разу більше не плакала. Чоловік піде у ліс, а жінка господарює й усе з лялькою розмовляє. Лялька, щоправда, теж тільки слухала, але зате дивилася блакитними очима і посміхалася червоними губками. Ось жінці й здавалося, що лялька усе розуміє.

Сиділо якось подружжя за столом у своєму будиночку й вечеряли. Лялька теж сиділа за столом і дивилася на них своїми круглими блакитними очима.

Раптом хтось постукав у віконце.

– Хто б це міг бути? – здивувалася жінка лісоруба. А лісоруб нічого не сказав, піднявся й відчинив віконце. У кімнату влетів птах і сів на середину стола. Отут лісоруб здивувався. Птахів  він бачив у лісі безліч, але такого не зустрічав.

Птах поклонився й заговорив людським голосом:

– Нехай у вашому будинку всього буде вдосталь, крім сліз і горя.

– Спасибі за привітне слово, – сказав лісоруб, який часто бував у місті на базарі й навчився там люб’язного обходження. – Але чи не скажете ви, крилатий синьйор, хто ви такий?

– Я диво-птах – промовив папуга. А прилетів я до вас ось навіщо. Потрібна мені лялька, та сама, що сидить у вас за столом. Господиня моя, прекрасна Розалінда, не перестає нудьгувати по ній з тих пір, як її загубила. Білка, що живе на сосні, якось побачила ляльку у віконце, розповіла про це сойці, та – сороці, сорока ж принесла цю звістку на хвості прямо до палацу, де живе її кума – придворна ворона. Ну, а про що знають сорока так ворона, те відомо всьому пташиному народу. Ось я й прилетів за лялькою.

– От, жінко, – сказав лісоруб, – прийдеться віддати ляльку, раз найшлася її господиня.

Але дружина дроворуба схопила ляльку й міцно пригорнула її до грудей.

– І не подумаю віддавати. Я її плекала, немов рідну дочку, а тепер раптом віддай якійсь невідомій Розалінді, про яку я й чути ніколи не чула.

– Як? – здивувався папуга. – Ви не чули про мудру й прекрасну Розалінду! Ну, так я розповім вам про її славні й добрі діла. Слухайте:

Перша казка папуги

Жив багатий купець. Була у нього дочка, прекрасна, як місяць і сонце, що разом вийшли на небо. Звали її Розалінда. Одного разу купець зібрався у далеку подорож, у заморські країни. Перед від’їздом він запитав у Розалінди:

– Дочко моя, що привезти тобі у подарунок з далеких країв? Може, розшиту золотом сукню, може, дороге намисто?

– Ой, батечку, не треба мені ні сукні, ні намиста. Якщо вже ти хочеш зробити мені подарунок, привези диво-птаха – папугу, що вміє розмовляти, яка живе у заморській країні. Ти приставив до мене трьох старих няньок, але вони тільки гарчать на мене та сваряться між собою. Є у мене улюблена подружка, красуня лялька, але вона не вміє говорити. Так що ти сам розумієш, як мені потрібний папуга, що вміє говорити.

Посміявся купець над примхами своєї дочки, але обіцяв виконати її бажання. Потім сіл на корабель і відправився у далеку подорож. Розалінда залишилася з своїми трьома няньками. А треба вам сказати, що няньки так пеклися про неї, немов вона була нерозумною дитиною. Кроку їй не дозволяли ступити, порошинці на неї не давали впасти. За два дні набридли вони Розалінді до смерті. А їй уже виповнилося шістнадцять років. На третій день, коли няньки ще міцно спали, Розалінда взяла свою улюблену ляльку і потайки втекла у ліс погуляти.

На галявині вона побачила велику бабку й вирішила її спіймати. Побігла вона, а лялька залишилася під кущем. Розалінда – за бабкою, бабка втікати, усе далі і далі в ліс. Нарешті бабці надоїла ця гра, вона здійнялася вгору і зникла. Дівчина оглянулася – навколо глухий-глухий ліс, ні стежок, ні слідів.

Почала вона шукати дорогу до будинку, ще більше заблудилася. Сонце почало хилитися до заходу. Втомилася Розалінда, прилягла під коріннями дубу на листя й заснула.

Сіло сонце, зійшов місяць. Закотився місяць, зійшло сонце. А Розалінда все спить так спить.

Але не спав у цей ранок молодий королевич. Він скакав по лісу на доброму коні за білим оленем.

Раптом кінь королевича присів на задні копита. Королевич розсердився, вдарив коня батогом, той ні з місця. Дивиться королевич – біля коріння дубу спить дівчина небаченої краси. Розірвалося надвоє його серце – одна половина спішить за оленем, друга велить навіки залишитися біля дівчини. Але королевич розсудив, що, поки дівчина спить, він встигне підстрелити оленя й піднести красуні у подарунок дорогоцінну здобич. Вийняв він шовкову хустку і прикрив нею лице дівчини, щоб ніхто на світі, навіть саме сонце не дивилося на її красу. Потім він знову скочив коня й пустив його навскач наздоганяти оленя.

Нехай королевич женеться за оленем. Залишимося біля Розалінди. Ось вона прокинулася й побачила, що лице її прикрите шовковою хусткою, а навколо нікого немає. Здивувалася Розалінда, сховала хустку й знову пішла шукати дорогу. Шукала вона її не день, і не два й нарешті, знайшла. Дорога привела її прямісінько до палацу. Дівчина трошки злякалася – ніколи раніше не доводилося їй бувати у королівському палаці. Але що було робити? Вона так втомилася й так зголодніла! Тому дівчина тихенько постукала у чавунні ворота.

Сам король поспішив їй назустріч, взяв за руку і як дорогу гостю, повів у палац.

Три дні Розалінда прожила у палаці й так полюбилася старому королеві,

Що він став її просити:

– Залишися із мною. Ось уже рік, як пропала моя дочка. Їй було б зараз стільки років, скільки тобі. Коли я чую твій дзвінкий сміх, мені здається, що вона повернулася, і горе не так засмучує моє серце. Розалінда запитала:

– Що ж трапилося з вашою дочкою?

Король, зітхаючи, розповів їй, як рік тому з’явився у палац якийсь старий і попросив у короля пристановища. Король не відмовив старому й звелів придворним обходитися з ним, як зі знатним гостем. Але старому цього здалося мало. Він захотів приміряти королівську корону. Зрозуміло, король не дозволив, адже корона не старий капелюх. Тоді старий сказав: “Так не буде у тебе ні корони, ні дочки!” У той же день старий зник, а з ним зникла і єдина дочка короля. Скільки її не шукали, та так і не знайшли. Розалінда вислухала цю сумну історію й подумала: “Мій батько повернеться ще не скоро, так що нікому про мене турбуватися. Улюблену ляльку я загубила в лісі. Виходить, удома мене чекають тільки сварливі няньки. Ну й нехай собі чекають! А цьому старому королеві я допоможу хоч ненадовго забути його горе”. Так вона і залишилася.

Розалінда співала королю пісеньки, розповідала смішні історії, щоб розважити його. А коли король займався своїми королівськими справами або спав – а поспати він любив, – дівчина гуляла у палацових садах. Одного разу вона зайшла в самий глухий кут старого парку, до напівзруйнованого ставку. Над ставком стояла вежа, закрита на сім іржавих засувів. Розалінда сіла біля ставка й почала дивитися, як павук плете павутину на дверях до вежі. Павук працював ретельно. Не пройшло й години, а вже всі двері були заткані щільним сріблястим мереживом – ні комар, ні муха не пролетить. Подивувалася Розалінда майстерності павука й повернулася у палац. Прийшла вона до ставка на наступний день. Дивиться – павутина вся порвана. “Щось тут не так, – подумала Розалінда, – видно, хтось заходив у вежу. Та ні, не може цього бути”.

Розалінда просиділа біля ставка до самого вечора, але навколо було тихе й порожньо. Інша дівчина пішла б собі, та й все. Розалінда теж пішла, але, ступаючи по траві, розправляла за собою кожну зігнуту стеблинку, кожен прим’ятий листик. Але на наступний ранок трава зім’ятою і перетоптаною. От же, все-таки сюди хтось приходив. Ось яка хитра була Розалінда! Цього разу вона не повернулася у палац. Сховалася за кущем шипшини й просиділа там до самої півночі. Рівно опівночі почувся свист і на берег ставка прилетів дракон. Підповз до дверей вежі, вдарився об землю й перетворився на старого дідугана. Старий зняв з шиї золотий ключик, що висів на довгому ланцюжку, і провів ним по дверям вліво і вправо. Важкі двері із сімома іржавими засувами тихенько відчинилися. Старий увійшов у вежу. А безстрашна Розалінда навшпиньки прослизнула за ним. Та тільки вона встигла прослизнути, як двері так само тихо зачинилися. Розалінда причаїлася в темному кутку й стала чекати, що буде далі.

Старий запалив ліхтар. Кажани розлетілися по сторонах. І Розалінда побачила, що на соломі сидить дівчина не старше самої Розалінди.

– Що ти мені сьогодні скажеш? – запитав чарівник, тому що всякому ясно, що цей старий дідуган був чарівником. – Але дівчина мовчала.

– Ага, я забув відімкнути твої вуста! –вигукнув старий і провів по губах дівчини вліво і вправо золотим ключиком.

– Ну, що ж ти скажеш? – повторив він.

– Ні! – сказала дівчина.

Чарівник так розлютився, що двічі вдарився об землю. У перший раз він перетворився на дракона, у другий – знову у старого діда.

– Бридке, неслухняне дівчисько! – А-А – закричав він. – Рано чи пізно ти все таки скажеш “так”.

– Ні, – сказала дівчина.

– Ну добре, добре, пробурмотів чарівник.- Тепер поїмо, я й сам порядком зголоднів.

Він тупнув ногою, і з’явився столик, заставлений стравами й напоями. Старий і дівчина взялися за їжу. У Розалінди у темному кутку просто слинки потекли, вона ж теж цілий день нічого не їла.

Поївши, старий сказав:

– Після ситної їжі мене завжди на сон тягне. Жінки люблять побалакати. Якщо говорити нема з ким, вони розмовляють самі із собою. Тому я не стану зараз замикати тобі вуста. Поговори собі, поки я сплю. Але, щоб ти не втекла, я замкну тобі руки й ноги.

Чарівник знову тупнув ногою, столик зник, а замість нього з’явилося м’яке ліжко, застелене килимами. Потім він взяв свій ключик і провів по рукам і ногам дівчини вправо і вліво. І дівчина, немов закута тяжкими ланцюгами, не могла навіть поворухнутися. А чарівник розлігся на ліжку й в ту ж хвилю захропів на всю глотку. А дівчина й справді заговорила. Вона почала гірко нарікати на свою долю:

– Ой яка, я нещасна! Вже цілий рік, як я нуджуся у цій темній вежі. Злий чарівник випустить мене, якщо я погоджуся вкрасти для нього корону мого батька. Та я щоночі кажу йому “ні”. Якщо я скажу “так”, чарівник стане королем, а мій бідний батько перетвориться на віслюка, на якому возять воду. Напевно, я тут і помру, тому що ніколи не скажу цього “так”.

– Не плач, сестричко, – прошептала Розалінда й підійшла до дівчини.

Вона тихенько зняла з шиї сплячого чарівника ланцюжок із ключиком і швидко замкнула руки й ноги старого. Вона усе бачила, усе примітила зі свого темного кутка. Потім Розалінда звільнила дівчину й, відкривши тим самим ключиком двері вежі, побігла разом з нею у палац. Скільки було пролито щасливих сліз, коли король побачив свою дочку живою і здоровою! На наступний день Розалінда сказала королеві:

– Тепер у вас є ваша власна дочка, і я вам більше не потрібна. Дуже прошу вас, дайте мені карету, щоб я могла повернутися у будинок батька. Але король і його дочка просили Розалінду не залишати їх, і вона погодилася погостювати ще трохи. Пішли тут бали й свята. Дівчата так подружилися, що стали називати одна одну сестрами. А чарівника король велів підірвати разом з вежею й на цьому місці насипати високий пагорб. Ось і усе. Папуга ввічливо поклонився й сказав:

– Тепер ви знаєте, як розумна, добра й прекрасна моя господиня Розалінда.

– Яку цікаву історію ви розповіли нам, синьйор диво-птах балакучий папуга! – викликнула дружина лісоруба.

Лісоруб кивнув головою. Він завжди погоджувався з своєю дружиною. А та продовжувала:

– Звичайно, я віддам Розалінді її ляльку, але не раніше, чим почую, що було далі. Адже ви, синьйор папуга, нічого не сказали про королевича. Ми з чоловіком навіть не знаємо, чи вбив він білого оленя.

– Ну що ж, – сказав папуга. – Слухайте, що було далі.

Друга казка папуги

Іспанській принцесі, дочці іспанського короля, виповнилося шістнадцять років. Пора було видавати її заміж. Почули про це наречені, і з’їхалося їх безліч з різних кінців землі. Був отут і індійський раджа, і спадкоємець французького престолу, і португальський принц, і перський шах, а князів та герцогів не перерахувати. Останнім приїхав турецький султан, старий і кривоногий. Принцеса у щілинку дивилася на наречених, яких батько приймав в парадній залі, і реготала до упаду. Тільки двічі вона не сміялася. Перший раз, коли побачила португальського принца, тому що він був стрункий та гарний і дуже сподобався принцесі. Другий раз вона не засміялася, коли побачила турецького султана – дуже вже він був страшний. Батько принцеси розгубився: усі наречені були знатні й багаті – як тут вибрати гідного!  Він любив принцесу так само, як кожен батько любить свою єдину дочку, є у нього корона чи немає. Думав він три дні й, нарешті, придумав. Нехай принцеса кине навмання золотий м’ячик. У кого він влучить, той і стане її чоловіком.

І ось у призначений день наречені зібралися перед палацом. Принцеса вийшла на балкон, і всі наречені разом замружилися, осліплені її красою. Тут принцеса й кинула свій золотий м’ячик. Мітила вона, звичайно, у португальського принца. Так на лихо поруч стояв турецький султан. Побачивши, куди летить м’яч, він тісно притулився до португальського принца. М’ячик торкнувся плеча принца, але – на жаль! – він торкнувся й плеча хитрого турка. І ось обоє стали перед королем і його дочкою.

Король розгубився. Всю цю витівку з м’ячем він придумав, щоб не треба було вибирати. Так до того ж його улюблена дочка, дивлячись на своїх наречених, то плакала, то сміялася, і король ніяк не міг зрозуміти, за кого ж їй хочеться заміж.

– Ваша королівська величність, – сказав португальський принц, – я люблю вашу дочку і прошу її руки.

– Мені принцеса подобається не менше, – заперечив турецький султан.

Нема чого такій прекрасній дівчині виходити заміж за жовторотого молодика, який навіть жодного разу ще не був одружений. Друга справа я – у мене сто дружин, і я добре знаю, як з ними обходитися. Так що не сумнівайтеся, ваша королівська величність, віддавайте свою дочку за мене. Але отут принцеса твердо сказала:

– Моїм чоловіком може стати тільки той, у кого я буду одна, як серце в грудях.

І вона подивилася на португальського принца. Король нарешті зрозумів, чого хоче його дочка й відповів:

– Нічого не поробиш, ваше турецьке султанство, пошукайте собі сто першу дружину у інших краях, тому що свою дочку я вам не віддам.

Турецький султан страшно розлютився. Він у люті топтав свою чалму й приговорював, що кращого звертання вона не заслуговує, якщо її господаря могли так принизити. Під кінець він сказав королеві:

– Коли твоя дочка не дісталася мені, так нехай не дістається нікому.

Із цими словами він підібрав свою чалму й пішов.

І вже наступного дня іспанська принцеса важко занедужала. Вона марніла й блідніла з кожною годиною, очі її глибоко ввалилися. Хвороба крутила їй тіло, і принцеса раз у раз згиналася, як в’язальниця снопів. Лікарі не знали, як називається ця хвороба і як її лікувати. Тоді король у розпачі вдарив у дзвін Ради.

– Синьйори Ради! – сказав він. – Моя дочка марніє з кожним днем. Скажіть, що мені робити.

Мудрі синьйори Ради відповіли:

Ми чули, що у Італії при дворі одного з королів живе дівчина, по імені Розалінда. Вона настільки ж прекрасна, як і мудра. Вона розшукала зниклу дочку цього короля й урятувала її. Пошліть за нею, може, вона врятує й вашу дочку.

– Прекрасно! – вигукнув король. – Ваша рада, синьйори Ради, припала мені по душі.

Король ляснув у долоні й наказав негайно споряджати кораблі. Послом до італійського короля він призначив найстаршого синьйора Ради. Кораблі вже піднімали якоря, коли король задихавшись прибіг на берег.

– Найстарший синьйоре Ради, я ледь не забув передати вам залізну рукавичку. Якщо той король не погодиться відпустити Розалінду, киньте до його ніг рукавичку у знак оголошення війни.

Посол поклонився королеві, підібрав рукавичку, і кораблі відплили. Рукавичка й насправді ледь не придалася. Тому що король, названий батько Розалінди, навідріз відмовився відпустити свою прийомну дочку в Іспанію. Та бути б війні, якби сама Розалінда не прибігла у зал. Почувши, чому приїхав посол, вона сказала – Не засмучуйтеся, дорогий королю, я з’їжджу у Іспанію ненадовго. Може, я й допоможу іспанської принцесі. І вона так умовляла короля, що він погодився. І ось приплили кораблі назад у Іспанію. Сам іспанський король і зажурений португальський принц вийшли зустрічати Розалінду. Тільки Розалінда ступила на берег, вона сказала:

– Ведіть мене швидше до вашої дочки.

Та було саме вчасно, тому що принцеса зовсім станула, як віск на сонці. “Це не проста хвороба, – сказала собі Розалінда, – тут щось є!” Вона зачинилася з принцесою у її покоях і веліла, щоб ніхто до них не заходив три дні й три ночі. Іспанський король своїми королівськими руками наклав на двері, що ведуть у покої дочки, сім великих воскових печаток.

Та ось настав вечір. Розалінда захотіла запалити свічу, але у неї не було ні кременя, ні кресала, ні губки. Вона виглянула у вікно й помітила далеко на пагорбі тьмяний вогник. Недовго думаючи, взяла свічу, вистрибнула у вікно й побігла у ту сторону. Чим далі вона йшла, тем яскравішим ставав вогонь. А коли Розалінда підійшла зовсім близько, вона побачила велике багаття. На багатті стояв величезний казан, у якому щось кипіло.

Старий кривоногий турок у чалмі помішував вариво й примовляв щось не по-італійському, не по-іспанськи, а по-своєму, по-турецьки.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Три апельсина”

Итальянские народные сказки

Видавництво: “Речь” 2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: