TOU

Три красуні

Лужицькі народні казки

Було собі колись двоє братів. Звалися вони Андрій та Ян. Батьки любили Яна більше, ніж Андрія.

Вони вважали його розумнішим за брата. А що так вони чинили, то настали між братами чвари й непорозуміння. Врешті до того дійшло, що браття більше не могли одне одного ані бачити, ані чути.

Тому й вирішили піти у світ і поодинці шукати своє щастя.

Ян приготував собі хліба й сиру на дорогу та й вирушив у путь і невдовзі дійшов до великого темного лісу. Там він стрів якогось самотнього мандрівника. Той стояв собі засмучений біля дерева. Ян підійшов до нього й питає: «Гей, брате, чого ти так сумуєш? »

— Ох, — відказує йому той, — зазнав я горя. Тому й на серці в мене туга!

— Туга на серці? — перепитав Ян, намагаючись заспокоїти мандрівника. — Розділімо наше горе, бо й мені тужно. Я із братом посварився. І тепер іду в світ. Кажуть, що удвох легше тугу долати, аніж поодинці. Ходімо зі мною!

Сумний мандрівник погодився, тож вони пішли далі разом. Так заходили вони все далі й далі до темного лісу.

От вони собі йшли та йшли, вже й смеркатися почало, як дійшли до самотньої невеликої корчми. Вони давно вже зголодніли й хотіли пити. Тому вирішили зайти до корчми. Відчинивши двері, вони дуже здивувалися. За столом сидів вояк, і було по ньому знати, що й у нього туга на серці.

Ян спитав у вояка про його горе.

— Моє горе? — зітхнув вояк. — Ой, брате, навіщо тобі це знати? Я зазнав стільки горя у війську, що більше не витримав та й утік!

Ян розділив хліб і сир, і вони поїли, а тоді хлопець сказав:

— Ми такі самі, як і ти. Ми теж сумуємо. Люди кажуть, що долати тугу легше утрьох, аніж поодинці. Не хочеш піти з нами?

Вояк погодився. Отож вони утрьох залишили корчму й разом помандрували далі.

Вони говорили про малі й великі печалі на світі, і невдовзі вийшли з темного лісу. Розгледівшись за дорогою далі, вони здивувались: перед ними був великий і гарний палац. Його високі стіни біліли, а визолочені й посріблені вежі блищали на сонці. Біля палацу текла й жебоніла звивиста чиста річка.

Юнаки зайшли до палацу, але не побачили там жодної живої душі. Палац здавалося, був зовсім безлюдним.

Вояк каже: «У мене ноги болять. Може, заночуймо тут?»

— А що буде, як на нас привиди нападуть? — мовив мандрівник.

— А як нас хтось тут повбиває? — запитав і собі Ян. Але вже смеркалося. Та і Ян з мандрівником були втомлені. Тому вони вирішили залишитися на одну ніч у палаці.

Ніхто з них ніколи не бачив такого чудового палацу. Роздивившись, вони побачили, що він такий чистий і гарний не лише назовні, але й усередині.

Усі стіни були обтягнуті зеленим полотном, розмальованим угорі прерізними барвами, а всі столи вкривали пурпурові скатертини.

На вікнах висіли довгі білі фіранки, а ходячи по кімнатах, юнаки зауважили, що підлогу вистелено чорним оксамитом.

Увечері, коли вони полягали до ліжок, то вкрилися щонайм’якішими перинами з лебединим пухом. Усе це дуже сподобалося мандрівникові, воякові та Янові.

А що були вони страшенно втомлені довгою дорогою, то швидко поснули.

Вранці, коли їх розбудило сонечко і спів пташок, Ян сказав:

— Цікаво мені, хто живе в такім чудовім палаці!

Вони шукали й гукали, але ніхто не вийшов до них і самі вони нікого не знайшли. Отож юнаки вирішили залишитися в палаці ще на один день.

— Якщо він нічий, — мовив вояк, — чого б то ми мали йти далі? Хіба не краще залишитися тут?

Мандрівник і Ян теж на це пристали.

Але вони не знайшли в цілому палаці жодної їжі, а Янів хліб і сир давно вже закінчилися. Тому вони вирішили, що вояк із Яном підуть на полювання, а мандрівник залишиться в палаці. Ян із вояком спіймали в лісі чимало звірини, а у річці наловили багато риби. А коли сонечко сховалося за небокрай, вони повернулися до палацу.

Наступного дня мандрівник залишився в палаці. Тепер він мав потурбуватися про обід, а Ян із вояком знову пішли на полювання і риболовлю.

Щойно друзі вийшли із замку, мандрівник розклав вогонь в кухні й почав пекти рибу і зайців. На вогні зашкварчало, і запах смачної їжі полинув палацом. Враз перед мандрівником став маленький сивий чоловічок, який скаржився: «Хух, хух, як же я змерз!»

Мандрівник дуже перелякався. Від того переляку він не міг і словечка вимовити. А коли чоловічок зігрівся, то нечутно зник.
Коли сонечко знову сідало, а товариші повернулися з полювання, мандрівник розповів їм, що сталося в палаці. Але Ян і вояк лише розсміялися. Вояк покепкував із товариша:

— Який ти боязкий, брате! Як можна боятися, побачивши щось таке, чого взагалі бути не може! Аби я тут був, ти б лише на мене подивився! Я аніскілечки б не злякався. Ти ж бо знаєш, що із рушницею і шаблею я впораюся незгірше, аніж кухар із ополоником!

Ян теж погодився з товаришем і додав: «І я так кажу! Ти й справді боягуз!»

Того ж таки вечора вони домовилися, що наступного дня у палаці залишиться вояк і пектиме рибу й дичину. А Ян і мандрівник уранці подалися на полювання й риболовлю.

Вояк залишився вдома і тепер він варив і смажив. Не минуло й години, відколи його товариші полишили палац, як двері тихо розчинилися, і диви-но! — знову з’явився сивий чоловічок. Він почав скаржитися: «Хух, хух, мені так холодно!»

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.9 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Ян, що не знав страху ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Навчальна книга – Богдан“
м. Тернопіль,  2009 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: