Три красуні

Було собі колись двоє братів. Звалися вони Андрій та Ян. Батьки любили Яна більше, ніж Андрія.

Вони вважали його розумнішим за брата. А що так вони чинили, то настали між братами чвари й непорозуміння. Врешті до того дійшло, що браття більше не могли одне одного ані бачити, ані чути.

Тому й вирішили піти у світ і поодинці шукати своє щастя.

Ян приготував собі хліба й сиру на дорогу та й вирушив у путь і невдовзі дійшов до великого темного лісу. Там він стрів якогось самотнього мандрівника. Той стояв собі засмучений біля дерева. Ян підійшов до нього й питає: «Гей, брате, чого ти так сумуєш? »

— Ох, — відказує йому той, — зазнав я горя. Тому й на серці в мене туга!

— Туга на серці? — перепитав Ян, намагаючись заспокоїти мандрівника. — Розділімо наше горе, бо й мені тужно. Я із братом посварився. І тепер іду в світ. Кажуть, що удвох легше тугу долати, аніж поодинці. Ходімо зі мною!

Сумний мандрівник погодився, тож вони пішли далі разом. Так заходили вони все далі й далі до темного лісу.

От вони собі йшли та йшли, вже й смеркатися почало, як дійшли до самотньої невеликої корчми. Вони давно вже зголодніли й хотіли пити. Тому вирішили зайти до корчми. Відчинивши двері, вони дуже здивувалися. За столом сидів вояк, і було по ньому знати, що й у нього туга на серці.

Ян спитав у вояка про його горе.

— Моє горе? — зітхнув вояк. — Ой, брате, навіщо тобі це знати? Я зазнав стільки горя у війську, що більше не витримав та й утік!

Ян розділив хліб і сир, і вони поїли, а тоді хлопець сказав:

— Ми такі самі, як і ти. Ми теж сумуємо. Люди кажуть, що долати тугу легше утрьох, аніж поодинці. Не хочеш піти з нами?

Вояк погодився. Отож вони утрьох залишили корчму й разом помандрували далі.

Вони говорили про малі й великі печалі на світі, і невдовзі вийшли з темного лісу. Розгледівшись за дорогою далі, вони здивувались: перед ними був великий і гарний палац. Його високі стіни біліли, а визолочені й посріблені вежі блищали на сонці. Біля палацу текла й жебоніла звивиста чиста річка.

Юнаки зайшли до палацу, але не побачили там жодної живої душі. Палац здавалося, був зовсім безлюдним.

Вояк каже: «У мене ноги болять. Може, заночуймо тут?»

— А що буде, як на нас привиди нападуть? — мовив мандрівник.

— А як нас хтось тут повбиває? — запитав і собі Ян. Але вже смеркалося. Та і Ян з мандрівником були втомлені. Тому вони вирішили залишитися на одну ніч у палаці.

Ніхто з них ніколи не бачив такого чудового палацу. Роздивившись, вони побачили, що він такий чистий і гарний не лише назовні, але й усередині.

Усі стіни були обтягнуті зеленим полотном, розмальованим угорі прерізними барвами, а всі столи вкривали пурпурові скатертини.

На вікнах висіли довгі білі фіранки, а ходячи по кімнатах, юнаки зауважили, що підлогу вистелено чорним оксамитом.

Увечері, коли вони полягали до ліжок, то вкрилися щонайм’якішими перинами з лебединим пухом. Усе це дуже сподобалося мандрівникові, воякові та Янові.

А що були вони страшенно втомлені довгою дорогою, то швидко поснули.

Вранці, коли їх розбудило сонечко і спів пташок, Ян сказав:

— Цікаво мені, хто живе в такім чудовім палаці!

Вони шукали й гукали, але ніхто не вийшов до них і самі вони нікого не знайшли. Отож юнаки вирішили залишитися в палаці ще на один день.

— Якщо він нічий, — мовив вояк, — чого б то ми мали йти далі? Хіба не краще залишитися тут?

Мандрівник і Ян теж на це пристали.

Але вони не знайшли в цілому палаці жодної їжі, а Янів хліб і сир давно вже закінчилися. Тому вони вирішили, що вояк із Яном підуть на полювання, а мандрівник залишиться в палаці. Ян із вояком спіймали в лісі чимало звірини, а у річці наловили багато риби. А коли сонечко сховалося за небокрай, вони повернулися до палацу.

Наступного дня мандрівник залишився в палаці. Тепер він мав потурбуватися про обід, а Ян із вояком знову пішли на полювання і риболовлю.

Щойно друзі вийшли із замку, мандрівник розклав вогонь в кухні й почав пекти рибу і зайців. На вогні зашкварчало, і запах смачної їжі полинув палацом. Враз перед мандрівником став маленький сивий чоловічок, який скаржився: «Хух, хух, як же я змерз!»

Мандрівник дуже перелякався. Від того переляку він не міг і словечка вимовити. А коли чоловічок зігрівся, то нечутно зник.
Коли сонечко знову сідало, а товариші повернулися з полювання, мандрівник розповів їм, що сталося в палаці. Але Ян і вояк лише розсміялися. Вояк покепкував із товариша:

— Який ти боязкий, брате! Як можна боятися, побачивши щось таке, чого взагалі бути не може! Аби я тут був, ти б лише на мене подивився! Я аніскілечки б не злякався. Ти ж бо знаєш, що із рушницею і шаблею я впораюся незгірше, аніж кухар із ополоником!

Ян теж погодився з товаришем і додав: «І я так кажу! Ти й справді боягуз!»

Того ж таки вечора вони домовилися, що наступного дня у палаці залишиться вояк і пектиме рибу й дичину. А Ян і мандрівник уранці подалися на полювання й риболовлю.

Вояк залишився вдома і тепер він варив і смажив. Не минуло й години, відколи його товариші полишили палац, як двері тихо розчинилися, і диви-но! — знову з’явився сивий чоловічок. Він почав скаржитися: «Хух, хух, мені так холодно!»

Вояк теж дуже злякався. Він аж тремтів усім тілом зі страху. Йому наче мову відняло.

Коли увечері повернулися Ян із мандрівником, вони знайшли його переляканого під столом. Він усе ще не міг і слова вимовити.

Тож Ян висварив його і сказав: «Ти вчора он як носа дер і пишався, що ти такий хоробрий герой, а зараз сидиш під столом і слівця не вимовиш! Гарний з тебе вояк! Завтра ви підете на риболовлю та по зайців, а я залишуся в палаці!» Так вони й зробили.

Наступного дня пішли мандрівник і вояк на полювання й риболовлю. А Ян, до-кинувши дров у піч, смажив і пік.

Коли він так стояв, захопившись своєю роботою, помалу відчинилися двері, і знову увійшов сивий чоловічок. Він трусився цілим тілом і ледь не плакав, примовляючи: «Хух, хух, як же я замерз!»

Але Ян анітрохи не злякався того чоловічка. Навпаки, він сказав: «Тобі холодно? То підійди ближче! Зігрійся біля вогню, зараз і попоїсти тобі дам. От побачиш, тобі відразу стане краще!» Із цими словами Ян присунув старому стілець і подав миску. Дав йому їсти й пити.

— Любий мій, — промовив чоловічок хрипким голосом, — я бачу, що ти хоробрий. Тому хочу відкрити тобі таємницю!

— Таємницю? — Ян підняв голову й почав слухати.

Сивий чоловічок сказав:

— Глибоко під палацом є три великі льохи. У кожному з них ув’язнено прекрасну й багату панну.

Цим паннам належить і цей палац. У першому льоху чатують три страшні й люті змії, у другому — шість, а у третьому льоху аж дванадцять жахливих і лютих зміїв.

Якщо ти хоробрий, можеш їх визволити. Бачиш, он на дверях висить довгий і гострий меч? Там є і драбина. Лише по ній можна дістатися по льохів, ніяк інакше.

Але мусиш пильнувати, щоб змії не попрокидалися. Якщо це станеться, ти пропадеш. Але це ще не все. У кожному льоху вартує ще й сильний, страшний велетень.

Перший з них спить найміцніше, другий уже менш міцно, а третій спить найчуйніше. Його розбудить найменший шерех. Якщо хоч один із них прокинеться, тобі кінець. Тоді вони тебе безжально знищать.

Проказавши це, сивий чоловічок зник. Більше Ян його ніде не бачив. Юнак одразу витяг із печі печеню, підперезався мечем, узяв драбину й спустився по ній до льоху.

Добравшись туди, він тихенько відчинив двері до першого льоху. Він дуже злякався зміїв та велетня, але зрадів, побачивши там прекрасну панну.

Вона всміхнулася до Яна й закивала йому, показуючи на мигах, щоб він не розбудив змія, бо тоді вони обоє пропадуть і ніхто їм не допоможе. Але Ян не злякався. Тричі розмахнувшись мечем, він відрубав усім трьом зміям їхні жахливі голови. Тоді кинувся на велетня й убив його.

Далі Ян подався до другого льоху. Там ув’язнена панна кивала йому ще приязніше, показуючи, щоб він ступав тихенько. Ян знову безстрашно напав на зміїв, відрубав усім їм голови, велетня теж убив. Коли він увійшов до третього льоху, панна, що була там, попросила: «Не гупай так! І заради Бога не торкайся нічого, бо всі ми пропадемо, і я, і мої сестри. Лише ти можеш нас визволити!»
Ян знову кинувся в страшний бій і повідрубував гидкі й страшні голови тим дванадцятьом зміям. Та почувши колотнечу, на лихо прокинувся велетень.

Усі три панни почали жалібно плакати й лементувати, бо зрозуміли, що зараз вони всі загинуть. Але Ян зібрав усі свої сили. Він мужньо захищався й бився і сміливо нападав на велета. Врешті після важкої битви юнак переміг його й убив. Так усіх трьох панянок було врятовано.

Та коли Ян захотів із паннами вилізти з льоху на світ Божий, то ніде не побачив драбини, по якій він спустився додолу.

— Тепер ми пропали, — жалібно сказала перша панна й заплакала.

— Атож, вся твоя відвага була марною, — заплакала й друга панна. І лише най-краща, та, яку Ян визволив останньою, не плакала. Вона мала на серединному пальці коштовний чудовий перстень.

— Не плачте, любі сестри! — заспокоїла вони їх. — Я маю чарівний перстень. Треба лише тричі покрутити його, і ми врятовані!

Вони так і зробили, і згори додолу спустилася драбина. По ній всі змогли вилізти нагору.

Мандрівник і вояк, Янові друзі, дуже здивувалися, побачивши його з паннами.

— Ми вже думали, що тебе той маленький сивий чоловічок забрав із собою, — сказали вони. — Ми скрізь тебе шукали, кликали тебе, але тебе ніде не було.

Панни, одна краща за іншу, розповіли тепер, як багато-багато років тому їх викрав чарівник і, посадивши у льох, поставив на варті біля них зміїв і велетнів.

 

— Наш батько — багатий князь, — мовила перша панна. А друга додала: «Він шанований правитель, люди дуже його люблять».
Нарешті третя сказала:

— Він нас дуже, дуже любить. Коли чарівник викрав нас, він замалим не помер. За твою мужність і сміливість він тобі добре заплатить!

Наостанок усі три панни запитали, чи не відведуть їх Ян, вояк і мандрівник додому.

Так і зробили.

Князь дуже зрадів, що знову може обійняти усіх трьох доньок. Він давно вже втратив будь-яку надію побачити їх будь-коли живими.

Від смутку в нього виросла довга сива борода. Вона сягала майже до землі.

— Кажи, яку винагороду ти бажаєш! — звернувся князь до Яна.

— Винагороду, пане? Ніякої заплати мені не треба, але коли питаєте, то я радо б одружився з однією з ваших прекрасних дочок!

І Ян обрав собі найвродливішу, ту, яку він останньою з льоху визволив. Він покохав її з першого погляду.

Коли вони одружилися, старий князь віддав їм частину свого князівства. А Янові товариші оженилися із двома іншими князівнами.