TOU

Три лебеді з чорними крилами

Киргизька народна казка

Було у старого двоє синів. Відчув старий, що жити йому недовго лишилося, покликав до себе синів і каже: Діти мої! Все, що я маю, після моєї смерті розділіть порівну. Але не встиг старий померти, як старший брат захопив усе майно. Образився молодший син і сказав:

— Добре! Коли так, не треба мені нічого. Я й без тебе своє знайду. І покинув молодший син батьківську юрту. Пішов він, куди очі дивляться. Йде і думає про те, скільки несправедливості у світі.

В одних багато, в інших нічого. «Якби моя воля,— думав він,— зробив би я свій народ щасливим. Допомагав би всім жити в достатку і не дозволяв би багатим кривдити бідняків».

Міркував так юнак і раптом бачить — величезна яма перед ним. А в цій ямі дерев’яні сходи. Зупинився він і подумав: Що там таке, в цій ямі? І не зміг стримати цікавості: почав спускатися сходами. Було їх дуже багато.

Нарешті привели його сходи до великих важких дверей. Штовхнув юнак двері й опинився у палаці. Багато було у цьому палаці кімнат. Всі гарно прибрані, у всіх килими шовкові, світильники яскраво горять.

Став юнак кімнати розглядати, з однієї в другу переходити і нарешті дістався останньої. Відчинив двері, дивиться — сидить на подушках дівчина. Коси чорні, щоки рум’яні, зуби, як перлинки, блищать. А очі недобрі.

— Ти хто такий? Як сюди потрапив? — спитала вона злим голосом.

— З землі прийшов, з гір,— каже юнак,— і не знаю, як вийти назад.

— Прийшов, так і залишайся тут навіки! — гукнула дівчина і кинулась тікати з кімнати. І відразу всі світильники в палаці згасли. Встиг юнак схопити за край шовкову хустку, що лежала на плечах дівчини.

Побіг він за красунею, а вона кинулася до дверей, відчинила їх, перетворилася в чорного лебедя і полетіла. А хустка в руках у юнака залишилася.

І тут він побачив знайомі сходи. Піднявся по ним із підземелля, хустку за пазуху сховав і пішов своєю дорогою. Надвечір дійшов він до великого міста на березі гарного озера, оточеного високими горами. Вода в озері була така чиста, що видно було кожен камінчик на дні. Біля берега юрмився народ.

— Що трапилося? — спитав юнак.

— Біда,— почув він у відповідь. — Щороку цього дня озеро виходить із берегів і затоплює наші будинки. І до того часу не спадає вода, поки ми не кинемо в озеро найгарнішого в місті хлопчика. Ось сьогодні черга сина коваля.

Поки юнакові це розповідали, все навколо змінилося, задув вітер із ущелини, важкі хмари затягли небо. Потемніло озеро, повіяло холодом. Вже готувалися люди кинути хлопчика у воду.

— Зупиніться, люди! Що ви робите? – закричав юнак. — Адже ви самі не знаєте, чому вода підніметься. А може, її зупинити можна?

— Що ти! – відповідають мешканці. — Озеро наповнює водою зла чарівниця, а з нею боротися ми не можемо.

— А я її не боюся,— каже юнак. – Але якщо я врятую вас від повені, обіцяєте ви виконати моє прохання? Обіцяємо, обіцяємо! – Закричали жителі.

Вийшов юнак за місто і побачив вдалині джерело, з якого вода текла в озеро. Підійшов він ближче, дивиться —стоїть біля джерела красуня дівчина. Коси чорні, рум’яні щоки, зуби блищать. А очі у дівчини злі.

Стоїть вона біля джерела і ллє в нього воду з бездонного глечика. Вирує джерело, здіймає хвилі, несе воду в озера, наповнює його вище берегів.

Підбіг юнак до дівчини, схопив її за руку. Бережись, зухвалий, бо перетворю тебе на камінь! — скрикнула дівчина. А юнак відповідає:

— Не боюсь я твоєї сили. Я прийшов людей від біди визволити, нічого мені не страшно.

І сказавши це, вихопив у дівчини глечик. Тієї ж миті перестала вода в джерелі прибувати. А дівчина перетворилася на чорного лебедя і полетіла аж попід хмари. Сховав юнак глечик за пазуху і пішов назад до людей. А люди вже радіють, зустрічають його піснями.

— Чого ти хочеш від нас у нагороду? – Запитують.

— Я хочу зробити народ щасливим,— відповів юнак. Здивувалися всі довкола.

— Ти ще надто молодий, щоб досягти цього. Попроси в нас щось інше.

— А іншого мені нічого не треба,— відповів юнак.

І пішов із міста. Йде день, іде другий.

За сім днів знову бачить — постає перед ним місто. Біля воріт натовп народу, лиця у всіх перелякані.

— Що за лихо з вами трапилося? – Запитує юнак.

Відповідають йому люди:

— Хочемо ми тікати з нашого міста. Понадився до нас літати щороку страшний вогняний птах. Клює він людей, і хворіють вони на тяжкі хвороби. Вирішили ми піти жити у далекі гори.

— А звідки прилітає птах? – Запитує юнак. Показали йому мешканці:

— Ось з тієї скелі.

— Спробую я цього птаха здолати,— каже юнак. — Тільки обіцяйте виконати те, про що я вас прошу.

— Звичайно, все обіцяємо, що захочеш! – Закричали жителі. — Тільки допоможи нам.

Вирушив юнак до скелі. Довго підіймався він гарячим камінням і тільки надвечір досяг вершини. У скелі була печера. Зазирнув він туди, а в печері красуня дівчина. Коси чорні, рум’яні щоки, зуби, як перлинки, блищать. А очі у дівчини злі і недобрі.

Бачить юнак: одягає дівчина на себе вогняне пір’я, а в руці тримає срібний перстень. Обернулася вона і побачила перед собою юнака. Злякалася дівчина і впустила срібний перстень. Кинулася піднімати його, але не встигла — юнак схопив перстень і надів собі на палець. Зойкнула дівчина, обернулася чорним лебедем, вилетіла з печери і зникла в хмарах.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Киргизские народные сказки”
Видавництво: ”Кыргызстан ”
м. Фрунзе, 1977 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: