ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Три правди

Казки Катерини Перелісної

Було це дуже-дуже давно, ще за тих часів, коли на нашу Україну злі татари нападали, міста й села грабували, а людей нещасних у полон забирали, на тяжкі муки, у злую неволю.

Жив тоді в одному місті розумний та хоробрий князь і мав він двох синів. Дуже любив старий князь своїх дітей, та ще більше любив свою країну, свій народ. Ночей не досипляв старий князь та все про добро своїх людей дбав.

І люди його поважали, ніколи на нього не нарікали, а як треба було, то й до війська йшли. І було те військо велике й могутнє, таке, що всі вороги його боялися і обминали князівську столицю, бо знали, що несила її зруйнувати-пограбувати.

Отак і жив той князь у війнах та в походах, а вдома в праці та в клопотах.

Та не такі були його сини. Виросли вони у батьковому палаці, в розкошах та спокою, лиха не знали, то й ні про що не думали, не гадали, лише себе розважали. Любили по лісах та степах за диким звірем полювати, гарно вдягатися, смачно попоїсти та солодко поспати. Любили частенько до сусідніх князів їздити в гостину, подарунки їм дорогі возити. Ті князі радо княженків приймали, своїх звичаїв і мови навчали.

Навчились княженки чужими мовами говорити так добре, що й самі з того пишались, а свою рідну мову занедбали.

Хоч як любив старий князь своїх синів, та не довподоби йому було, що його діти свій народ не поважають, лише бавляться-гуляють, своїм примхам догоджають. Кликав він їх до себе, навчав, дорікав, але незабаром побачив, що нічого не вдіє.

Зажурився тоді князь, що не будуть сини після його смерти добре князювати, що не буде кому рідний край від ворогів захищати.

Довго думав князь, як лихові запобігти, а тоді покликав синів та й каже:

— Любі мої діти! Я вже старий став, скоро помру. Та не хочу я ділити свій край між вами, бо тоді вороги легко вас подужають, а хочу передати князівство тому з вас, хто мудрішим буде і скаже мені три правди.

— Добре! — кажуть княженки. — Хай буде так. Той, хто скаже, хай князює, а другий у нього в славі й почестях живе.

— Ще одна умова, — каже тоді старий князь. — Якщо ні один з вас не вгадає ті три правди, мусите ще нині з мого палацу геть піти й доти додому не вертатись, аж поки не дізнаєтесь у чужих людей про ті три правди.

Погодились княженки й на це. Тоді старий князь промовив:

— От ви багато їздили, гуляли, у сусідніх князів бували, скажіть же мені: чия хата найкраща?

Посміхнувся старший княженко та й каже:

— Ми ще не досить світу бачили, щоб сказати тобі, чия хата найкраща. Наш палац дуже гарний, але в сусідніх князів ще кращі. А може у якогось царя за морем є ще кращі палаци.

— Гаразд, — сказав князь, — то ви ще не знаєте, чия хата найкраща. Може тоді знаєте, кому правди не можна казати.

— Батеньку мій, — озвався молодший син, — ти нас завжди вчив лише правду казати, як же ми будемо правду перед кимсь затаювати?

— Ну, хай і це буде так, — відмовив князь, — хай князівство належить тому, хто хоч третю правду скаже: хто господар моєї крови?

— Ото чудне питання! — засміялись разом обидва брати. — Адже кров твоя, то вона тобі й належиться, і ти сам її господар.

— Ні, діти, хоч і смієтеся ви з тих питань, та не відаєте того, що треба князеві знати. Отже, пам’ятаєте ви нашу умову: якщо не вгадали, то мусите йти собі геть і доти не вертатись, аж доки не знайдете ті три правди.

Нічого робити. Попрощались княженки з батьком своїм, взяли торбинки на плечі й пішли шляхом широким у чужі краї.

Спочатку йшли, сміялись, піснями розважались, людей по дорозі зачіпали, правди питали. Та не довго так було. Ось шлях битий скінчився, пішли стежки вузькі та плутані, не знають княженки, котру з них вибирати, щоб швидше правду відшукати. А тут ще й не завжди люди привітають, не завжди й до хати спочити пускають.
Так вони не день і не два по чужих краях блукали, міста й села минали, багато горя й лиха зазнали, та ніде їм не сказали, чия хата найкраща.

От зайшли вони одного разу до великого та густого лісу. Ішли, йшли: стежок немає, людей не чути, лише дикі звірі з хащів визирають, на здобич чигають.
Ще як удень ішли, то хоч сонечко крізь гілля заглядало, серце звеселяло, а як надійшла ніч, то вже не знали брати, куди й голову прихилити. А тут ще буря зашуміла: гуде-реве, столітні дуби з корінням вивертає. Грім загримів, блискавка заграла, а далі й дощ полив, як з цебра. Як уже княженки не хоронилися під деревами, та промокли до кісток і не знали, як від лиха такого сховатися.

Побачили вони під дубом яму. Полізли туди, аж там ведмідь, як не ревне їм назустріч! Та так страшно, що брати кинулись чимдуж утікати.

— Добре тому ведмедеві, що свою хату має, — каже молодший брат. — Я б уже й найкращої хати не шукав, якби він мені свою віддав.

Аж тут блискавка ліс освітила, і побачили брати перед собою палац, та такий пишний, що вони такого ще зроду не бачили.

— Оце ж доля над нами змилосердилася, — каже тоді старший. Оце, мабуть, і є найкраща в світі хата. Ходімо до брами, попросимо, щоб пустили переночувати, та оглянемо палац гарненько, а вранці вернемося до батька та й скажемо, що в лісі стоїть найкраща в світі хата.

Підбігли до широкої брами, стукають та благають, щоб хоч у двір пустили.

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Катерина Перелісна — “Три правди”

Українські працівники літератури для дітей та молоді, Торонто, Канада, 1994

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: