TOU

Три сестри

Азербайджанські народні казки

Хтось був, когось не було.
Давно колись жив один чоловік. У нього було три дочки.
Якось покликав він дочок і каже:
— Діти мої, я їду на базар. Що вам купити?
Старша й відповідає:
— Купи мені сорочку з цибулиння.
— Купи мені,— просить середульша,— золототкану хустку.
Найменша, непосида, каже:
— Купи мені кота.
Поїхав батько на базар, продав, що в нього було, купив усе, що треба, й подарунки: найменшій дочці — кота, середульшій — золототкану хустку, а от сорочки з цибулиння для старшої ніяк не міг знайти. До самісінького вечора ходив по базару — все марно, і, коли почало сутеніти, вирушив додому.
Ішов він довго чи недовго, нарешті стомився й присів на камінь.
Саме в цей час ішов дервіш. Глянув на старого, який спочивав на камені, й побачив, що він смутний-смутний. Підійшов дервіш ближче та й питає:
— Чого це ти так зажурився?
Подорожній і розповів, що старша дочка загадала йому купити сорочку з цибулиння, він обійшов увесь базар, а такої сорочки не знайшов. І ось тепер не везе їй ніякого гостинця.
— Знаєш що,— сказав дервіш,— я подарую їй сорочку з цибулиння, а ти віддай її за мене заміж.
Дістав дервіш із своєї торби сорочку з цибулиння й подав батькові.
Батько зрадів і дав згоду видати за нього старшу дочку.

Три дні й три ночі гуляли весілля, а потім старша дочка перейшла в дім дервіша. Дім у дервіша був великий: на сорок кімнат.
На другий день приходить дервіш додому й каже жінці:
— Люба моя жіночко, ану встань, повернися й дістань із глиняного горщика м’яса. Попоїмо.
Дівчина підвелася, зняла покришку з горщика, аж глядь — там сире м’ясо. Вийняла вона те м’ясо, подала чоловікові. Дервіш їсть, а дівчина до того м’яса й не доторкнулася.
— Люба моя, гарна моя, чом же ти не їси? — питає дервіш.
— Та їм,— відповідає дівчина, а сама не їсть, піднесе до рота те м’ясо й непомітно кидає за комір сукні.
— Люба моя, гарна моя,— каже дервіш,— ану встань, повернися, принеси води. Поп’ємо!
Тільки дівчина підвелася, щоб піти по воду, як м’ясо попадало додолу. Тоді дервіш повів жінку в останню, сорокову кімнату й прибив її за коси до стіни.
Минуло кілька днів після весілля, й середульша сестра надумала навідатися до старшої:
«Піду подивлюся, як живеться моїй старшій сестрі!».
Прийшла, бачить — дервіш дома, а сестри нема.
— А де ж це сестра моя? — питає.
— Пішла погуляти,— відповідає дервіш.— Посидь, почекай, вона прийде.
Присіла дівчина на килим.
— Люба моя, гарна моя,— звернувся невдовзі до неї дервіш,— ану встань, повернися, дістань із глиняного глека м’ясо. Попоїмо разом. Я зголоднів, не втерплю, поки твоя сестра прийде.
Дівчина зняла покришку з горщика, аж глядь — там сире м’ясо. Вона мовчки вийняла й подала його дервішу.
Їсть дервіш, а дівчина, як і її сестра, непомітно кидає шматочки м’яса за комір сукні.
— Люба моя, гарна моя,— сказав раптом дервіш,— встань, покрутися та принеси води! Поп’ємо.
Дівчина підвелася, а м’ясо попадало додолу. Дервіш одвів її до тієї ж кімнати і прибив за коси поряд з сестрою.
Найменша сестра, непосида, гралася з котом і чекала середульшої сестри, та так і не дочекалася.
«Мабуть, старша сестра занедужала,— подумала вона,— через те й середульша забарилася. Піду та довідаюсь, що сталося з моїми сестрами».
Взяла вона з собою в кошик кота, прийшла в дім до старшої сестри, застала там тільки зятя.
— Де ж це мої сестри? — спитала вона.
— Пішли в сад погуляти. Посидь — вони ось-ось прийдуть.
Присіла дівчина.
— Люба моя, гарна моя,— трохи згодом звернувся до неї дервіш,— ану встань, повернися та дістань із горщика м’ясо. Попоїмо разом.
Дівчина зняла з горщика покришку, аж там сире м’ясо. Вона мовчки поставила м’ясо перед дервішем, і обоє посідали їсти. Та дівчина не їла: брала шматочки м’яса й непомітно кидала їх біля себе, а кіт одразу ж з’їдав їх.
— Люба моя, гарна моя,— сказав дервіш,— ану встань, повернися, принеси води! Поп’ємо.
Дівчина підвелася. Бачить дервіш — а на підлозі нема жодного шматочка м’яса.
«Ось таку б мені жінку»,— подумав дервіш.
І він не пустив дівчину додому.
— Сестри твої, мабуть, поїхали погостювати до моєї рідні,— сказав він,— а ти їх почекай у мене.
Переночувала дівчина в нього вдома, а рано-вранці дервіш їй каже:
— Люба моя, гарна моя. Я на кілька днів поїду з дому. Поки сестри не повернуться, нікуди не йди. Ось тобі й ключі. Розважайся собі. Можеш заходити в усі кімнати, а в останню, сорокову, не заходь.
— Гаразд,— погодилася дівчина.

Тільки-но дервіш пішов, дівчина почала оглядати кімнати. У них було стільки золота й срібла, стільки діамантів, що очі розбігалися. Обійшла вона тридцять дев’ять кімнат і зупинилася перед сороковою, у якій були замкнені двері. Взяла дівчину цікавість.
«Мабуть, у цій кімнаті багато всілякого добра, коли дервіш не дозволив у неї заходити. Хай там що, а я зайду туди»,— вирішила вона.
Відімкнула вона двері й зайшла в порожню кімнату. А коли роздивилася, то замалим не зомліла — її сестри були прибиті за коси до стіни і вже ледве дихали.
Кинулася вона до сестер, звільнила їх, нагодувала й повкладала спати.
Минуло два дні. Дівчата поволі очунювали, на щоках з’явилися рум’янці.
— Чого цей клятий чоловік таке з вами скоїв? — запитала найменша сестра.
Сестри розповіли їй про свою пригоду, і вони надумали усі разом тікати з дому дервіша.
Старша сестра завела всіх до кімнати, де стояла золота скриня-самохід. Сіли дівчата в скриню й вирушили в дорогу. В скрині було невеличке віконце. їхали дівчата, раптом одна з них побачила в те віконце, що назустріч суне дервіш. Хотіли вони обминути його, та дервіш упізнав свою скриню й кинувся навздогін. Але хоч як біг, не наздогнав.
А дівчата поїхали далі. Їхали вони довго чи недовго і нарешті дісталися до царства одного падишаха — пря-місінько до палацу. Бачать люди і дивуються, що скриня сама під’їхала.
Падишах наказав одчинити скриню. Аж найменша сестра заговорила з скрині:
— Гей, люди! Покладіть на скриню казан, гребінь і трохи мила.
Почув син падишаха дівочий голос, звелів усі ці речі покласти на скриню — і скриня знову вирушила в дорогу. Син падишаха разом із сином візира пішли услід за скринею й опинилися в лісі.
Дівчата думали, що тут ніхто не зможе їх побачити, і вилізли із скрині. Розклали вогнище й поставили воду в казані, щоб помити голови.
Як глянули син падишаха і син візира на них, то враз закохалися: син падишаха — в найменшу, син візира — в старшу.
Поки дівчата милися й розчісували коси, син падишаха із сином візира цовернулися в палац і про все розповіли падишахові.
Стали вони радитися і прийшли до згоди, нарешті, видати старшу сестру за сина візира, середульшу — за сина вельможі, а найменшу—за сина падишаха.
Сорок днів і сорок ночей гуляли весілля.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – В. Ціпка
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1991р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: