Три сини бідняка

Було це дуже й дуже давно. Жив тоді на світі бідняк. І було у нього три сини: найменшого звали Жумагельди, середнього Мошкен, а старшого Ашкен. Люди були в захопленні від богатирської сили братів, до того ж брати були схожі один на одного, як три краплі води.

Все, що міг, зробив батько, щоб сини ходили до школи. З нетерпінням чекав, коли вони вивчаться, виростуть і стануть його надійними помічниками.

Якось батько помітив, що його сини, ранком ідучи до школи, а ввечері повертаючись додому, стали з ним вітатися. Раніше ніколи цього не було.

Замислився бідняк: «Чи не подурнішали вони раптом від навчання? Чи, може, задумали щось недобре проти мене?..»

І сказав він синам:

– Дітоньки мої! Така ввічливість не потрібна простим людям. Не кажіть більше так.

Але сини не звернули ніякої уваги на батькове прохання.

«Що ж мені робити? – важко зітхаючи, міркує бідняк. – Можливо, з кимось порадитися…»

Скликав він тоді друзів і розповів їм про своє горе.

– А чому вони живуть у тебе? – здивувалися друзі. – Хай ідуть, куди очі бачать!

Згодився з ними бідняк. Зібрав він синів, дав їм на дорогу їжу і сказав:

– А тепер ідіть, куди хочете. Я житиму сам.

Що мали робити сини – пішли, похиливши голови, з дому

Ось дійшли брати до великої дороги. Оглянулись і бачать, що біжить за ними батько і руками махає.

– Давайте зачекаємо тата, – мовив старший син Ашкен,- Він просить нас зупинитись.

– Навіщо даремно витрачати час,– відказав середній с

Мошкен. – Коли він вже нас прогнав, даремно сподіватися, що покличе назад…

– А може, все-таки зупинимося,– підтримав старшого брата менший син Жумагельди,– Послухаємо, що скаже нам батько на прощання…

«Два голоси – щось, один голос – ніщо», – каже народна мудрість. Скорився Мошкен братам. Зупинилися вони і почекали батька.

Підійшов він, важко зітхаючи, трохи постояв і каже:

– Бажаю вам, дорогі мої діти, щасливої дороги!.. На прощання хочу дати кілька порад. Трапиться вам дорогою непроглядний ліс з болотами й комишами – не зупиняйтеся і не ночуйте в ньому. Побачите самітну могилу – не відпочивайте біля неї. Натрапите на велике кладовище – не робіть там привалу.

Попрощався бідняк із синами. Пішли вони далі своєю дорогою.

Одного разу опівдні допленталися зморені брати до непроглядного лісу з болотами й комишами.

– Тато велів нам не зупинятися в цьому місці! – згадав і батькові слова старший син Ашкен.

– Давайте швиденько його пройдемо до смеркання,– порадив середній син Мошкен,– І заночуємо десь у степу.

Пішли вони далі. А ліс все густішає й густішає – кінця-краю його не видно. Споночіло.

Знесилились брати й радяться між собою:

– Що буде – те буде. Переночуймо тут. А то зовсім заблукаємо і пропадемо.

Влаштували вони привал. Мошкен і Жумагельди лягли відпочивати, а Ашкен став їх охороняти.

Не спить він. Пильно поглядає довкола. Охороняє сон братів.

Минула північ. Раптом зашумів вітер, нагнав чорні-пречорні хмари. Сховався місяць. Темно стало, хоч в око стрель. Піднялася сильна буря. Страшно загудів-засвистів дрімучий ліс.

Раптом якесь чудовисько накинулося на Ашкена. Не розгубився старший брат, почав з ним боротися. До ранку бився з чудовиськом і переміг його.

Стомившись, сів на землю, дивиться: лежить перед ним величезний Жовтий семиголовий птах.

Відрубав він йому всі голови, а із спини вирізав вузеньку пасмугу завдовжки чотириста п’ядей.

Жбурнув Ашкен подалі труп Жовтого птаха, а зрізану шкуру поклав до кишені. Після цього, кілька разів позіхнувши, він ліг коло братів і міцно заснув.

Ранком брати рушили далі.

Мошкен і Жумагельди не спитали старшого брата, як минула ніч, та й він нічого їм не сказав.

Надвечір допленталися вони до самітної могили.

– Ходімо звідси,– мовив старший брат Ашкен,– Батько нам не велів зупинятись біля неї.

– Та що з нами, богатирями, трапиться? – усміхнувся менший брат Жумагельди.– У лісі ж ночували – й усе минулося.

– Справді, зупинімося тут, – підтримав його середній брат Мошкен.– Ви лягайте відпочивати, а я стерегтиму ваш сон. Гаразд?

От стоїть Мошкен біля могили й думає: «Чому нам батько не велів зупинятися коло неї? Добре було б дізнатися, в чому тут справа…»

Підійшов він ближче до могили, бачить: лежить на ній камінь і немовби світиться зсередини, наче прозорий.

Підняв Мошкен камінь. Під ним помітив маленькі дверцята. Відчинив він їх і опинився в кімнаті, наповненій золотом.

Заглянув батир до другої кімнати й побачив там Семиголового дракона, який міцно спав. Несподівано прокинувся він і накинувся на Мошкена.

Середній брат не розгубився і почав битися з ним.

Довго вони боролися.

Переміг Мошкен дракона, повалив його на землю і відрубав шість голів.

Стала тут благати сьома голова:

– Не вбивай мене, батире! Краще візьми мої скарби.

Дав дракон Мошкену низку ключів. Обдивився юнак драконове лігвище. Побачив багато комірок, а в кожній комірці золото, срібло й дорогоцінне каміння.

Тоді Мошкен відрубав останню голову дракона, сховав ключі до кишені й виліз із могили.

Ліг біля братів і міцно заснув.

Ранком пішли вони далі. Ашкен і Жумагельди не спитали середнього брата, як минула ніч, та й він нічого їм не сказав. Увечері допленталися вони до величезного кладовища.

– Ходімо звідси, – мовив старший брат Ашкен,– Батько не велів нам зупинятися біля нього.

– Я вже так стомився сьогодні, – простогнав середній брат Мошкен,– що вже не можу далі йти…

– Давайте все-таки тут зупинимося,– підтримав його молодший брат Жумагельди. – Ви лягайте відпочивати, а я стерегтиму ваш сон.

От стоїть Жумагельди, дивиться на зорі й думає: «Що ж там є, на кладовищі? Чому нам батько велів не зупинятися тут?..»

Не витерпів юнак і пішов на кладовище.

Іде він, іде і чує – лунає з-під землі гомін.

Причаївся Жумагельди.

Чийсь грубий голос каже:

– Усіх нас шістдесят, і кожному треба приготувати шістдесят м’ясних страв.

Не стримався Жумагельди і вигукнув:

– І мені приготуйте одну страву!

Не встиг він оглянутися, як невідомо звідки вискочив джигіт, схопив його за руку і повів під землю.

Опинився Жумагельди у величезній печері.

Дивиться – за накритими столами сидять шістдесят велетнів. Почав Жумагельди прислухатися до їхньої розмови й дізнався, чому вони зібрались.

У хана була красуня донька. Пообіцяв він віддати заміж дівчину за найсильнішого батира. Ось велети і вирішили поборотися, щоб дізнатися, хто міг би одружитися з красунею.

Жумагельди першому подали страву з м’ясом. Вона була така величезна, що її ледве принесли п’ятеро слуг.

Не встигли слуги відійти, як Жумагельди миттєво проковтнув усю страву.

Велетні здивовано перезирнулися між собою, а слуги принесли другу страву, ще більшу. Жумагельди швиденько з’їв і її.

Занепокоїлися велети.

Принесли слуги третю страву. Жумагельди і третю з’їв. Так він один і з’їв шістдесят одну страву. Велетням нічого не, лишилося.

Тоді відправили вони слугу до хана.

– Хай прижене нам для частування ще шістдесят одного жирного коня! – кинули навздогін йому сердиті велети.

Поки велетні турбувалися про їжу, Жумагельди став їх по одному викликати до сусідньої кімнати. Вони покірно йшли. Велетні бачили, як він за одним разом з’їв шістдесят одну страву, і вважали його сильнішим із найсильніших.

Жумагельди відрубав їм усім голови, а потім відрізав від кожної голови по одному вухові. Загорнув він вуха в хустинку, поклав до кишені і виліз на поверхню землі.

Підійшов до братів, ліг біля них і міцно заснув.

Уранці Жумагельди нічого не сказав Ашкену і Мошкену про нічну пригоду, але повів їх тією дорогою, по якій уночі вийшов із підземелля.

Довго йшли брати і нарешті дісталися до великого міста. Йдуть вони вулицею і бачать метушню.

– Що тут у вас скоїлося? – здивовано питає Ашкен.

Відповідають йому перехожі:

– У нашому ханстві жило шістдесят велетнів. Кожного дня

вони поїдали шістдесят коней і шістдесят баранів. Народові

важко було прогодувати цих ненажер. Але ось сьогодні вночі невідомий батир – хай завжди у нього будуть вогонь і кінь! – убив усіх велетні», відрізав у них по одному вухові і забрав з собою. Хан шукає батира, який звільнив країну від ненажер. Він пообіцяв віддати йому свою доньку і віддати трон.

Жумагельди лиш усміхнувся й нічого не сказав.

Зупинилися брати в хатині бідної жінки і лягли відпочивати.

Ханські слуги довго шукали батира, який убив велетнів, але ніде не могли його знайти.

Знайшлися у місті бажаючі одержати нагороду від хана. І от, відрізавши вуха у простих людей, вони прибігли до палацу і стали запевняти хана, що це вони звільнили місто від велетнів-ненажер. Та тільки-но вони показали вуха, обман відразу викрився. У велетів вуха були прездорові, а хитруни принесли найзвичайнісінькі.

Тоді влаштував хан бенкет і запросив на нього всіх мешканців міста. Почали шукати батира-переможця серед гостей і теж не знайшли.

– Можливо, не всі прийшли? – питає засмучений хан.

А царедворці й кажуть:

– Прийшли всі, крім трьох невідомих батирів, що зупинилися у бідної жінки.

– Негайно ж приведіть їх на бенкет! – сердито кинув хан.

Примчався його посланець до братів та й каже:

– Хан звелів привести вас на бенкет!

– Ми втомилися з дороги,– відповідають брати,– Зараз не можемо прийти.

Дізнався хан про відмову братів, розгнівався і послав по них свого візира. Суворо-пресурово звелів йому не повертатись без трьох невідомих батирів.

Прилетів візир до братів. Передає їм ханів наказ.

А брати сміються:

– Якщо у хана є справа до нас, то хай сам сюди прийде.

Розгубився візир від таких зухвалих слів, побіг до хана і розповів, як зустріли його невідомі.

«Мабуть, ці батири і знищили велетнів»,– подумав хан.

Поїхав він сам до братів і запросив їх до свого палацу.

Пригощає хан братів та й питає:

– Звідки, батири, йдете? Чим можете нас здивувати? Бува, не чули ви чогось про смерть шістдесяти велетнів?

Поклав тоді Ашкен пасмугу із шкури Жовтого птаха, Мошкен – низку ключів від скарбниць Семиголового дракона, а Жумагельди – шістдесят вух велетнів.

Здивувався хан та й каже:

– Сто років минуло з того часу, як почалася боротьба між Жовтим птахом і Семиголовим драконом через золото, сховане в самотній могилі. Нарешті вони – слава аллаху! – загинули.

Наступного дня хан влаштував бенкет.

Звелів він зарізати шістдесят швидких і сімдесят необ’їжджених коней.

Скликав він своїх підданих і проголосив, що віддає свою доньку за Жумагельди і пропонує йому свій трон.

Але Жумагельди відповів:

– Хане! Не можу я прийняти твій трон. Не можу я одружитися раніше за старшого брата. Віддай свій трон і свою доньку Ашкенові – моєму старшому брату.

Довелося ханові погодитися.

Ашкен одружився з ханською дочкою і став правити країною, а Мошкен і Жумагельди рушили далі.

Прощаючись з братами, Ашкен спитав:

– Багато ми разом мандрували, але я так і не знаю, якими здібностями кожен із нас володіє?

– Я можу за мить випити ціле море, – усміхаючись, відповів Мошкен.

– Моя душа – в моєму кинджалі, – мовив Жумагельди. – Коли він зі мною – кидай мене хоч у вогонь, я залишуся живим.

– Ну, а тепер ідіть,– сказав Ашкен. – Про вашу долю я дізнаватимусь, дивлячись на зірки.

* * *

Цілий рік мандрували Мошкен і Жумагельди. Якось приходять вони до великого міста і заходять у крайню хатинку.

Сидить у ній стара жінка і гірко плаче.

– Що сталося, бабусю? – питає Мошкен,– Чому ви плачете?

– Як же мені не плакати? – відповідає стара.– Учора втратила я свою донечку.

– А від якої хвороби вона померла?

– Та вона ніколи й не хворіла! – важко зітхаючи, відповіла жінка і пояснює: – Ось уже два роки, як у нашій країні явився страшний змій. Щодня він з’їдає одну дівчину й одного барана. Вчора дійшла черга й до моєї кровинки, а сьогодні змій повинен проковтнути доньку нашого хана… О горе нам!

– Не плачте, бабусю! – сказали брати.– Ми будем вам за синів.

Зраділа стара, нагодувала гостей і уклала спати.

Мошкен і Жумагельди гарно відпочили, а потім розпитали у старої, куди приходить змій по свої жертви. Вона показала їм на самітну юрту, що стояла недалеко від міста.

Йдуть брати до юрти й радяться, кому першому йти на бій із змієм.

– Я старший від тебе, – каже Мошкен.– Мені треба іти,

Але Жумальгеди умовив брата піти першим.

Ось увійшов він у юрту і бачить: сидить на повстині дів- чина-красуня і гірко плаче. А на підлозі біля неї лежить зв’язаний великий баран.

– Навіщо ти прийшов сюди, юначе? – питає заплакана дівчина,– Хіба ти не знаєш, яку на себе накликаєш біду?

Але Жумагельди нічого їй не відповів на це. Він мовчки викопав біля дверей юрти яму, ліг у неї і нарешті сказав:

– Якщо прилетить змій, а я спатиму, візьми жменю землі й кинь на мене. Тоді я відразу ж прокинуся.

Задрімав батир, а красуня сидить біля нього й тремтить від страху.

Минуло небагато часу, раптом знявся страшний вітер. По лив сильний дощ. Бачить дівчина: крізь зливу наближається до неї страхітливий змій.

Злякалася красуня, забігала по юрті. Будить вона Жумагельди, а той лише хропить і ні пари з уст. Що робити? Схопила вона ножа і вдарила Жумагельди по нозі. А він навіть і не помітив – немовби комар вкусив…

Згадала нарешті дівчина слова батира: схопила вона жменю землі й кинула на Жумагельди.

В одну мить схопився він на ноги і вихопив кинджал. Змій роззявив пащу і проковтнув юнака. Але Жумагельди зсередини проткнув тіло чудовиська кинджалом і виліз на волю. Чудовисько відразу ж сконало.

Впала тут дівчина на коліна перед батирем і стала дякувати за порятунок. Хотіла вона відвести його до хана і схопила за одяг. Але Жумагельди вирвався й утік. Краєчок його халата все ж таки залишився в руках красуні.

Розв’язала дівчина барана й побігла додому.

Побачили її ханські слуги й закричали:

– Радуйся, наш повелителю! Твоя донька жива!

Не повірив хан своїм вухам. Але тут убігла донька і кинулася батькові на груди.

Заплакав хан од радості.

– Хто ж тебе врятував, доню, від змія-чудовиська? – трохи заспокоївшись, запитав хан.

– Прийшов невідомий батир, убив змія і врятував мене,– усміхаючись крізь сльози, відповіла дівчина.

– А де ж той юнак-герой?

– Він утік…

– Навіщо ж ти відпустила його?

– Я його не відпускала,– зніяковіло мовила ханова донька,– він сам вирвався… Ось краєчок його халата…

Наступного дня хан влаштував великий бенкет для всього народу. Він оголосив, що віддасть заміж свою доньку за батира, який убив страхітливого змія.

А по місту вже розійшлася чутка, що рятівник ханської доньки залишив у її руках краєчок свого одягу.

Як завжди, знайшлися хитруни, які прибігли до палацу з порваними халатами й почали запевняти хана, що змія вбили саме вони. Але даремно зіпсували вони свій одяг. Ханська донька прикладала до їхнього одягу краєчок халата – й обман відразу ж викривався.

Коли зібрався весь народ, хан спитав:

– Всі прийшли на мій бенкет?

– Усі, наш повелителю,– хором відказали царедворці, – крім прийомних синів бідної жінки.

– Вони теж хай приходять, – звелів хан.– Я їх теж запрошую.

Прийшли брати до палацу Тільки-но побачила ханська донька Жумагельди, кинулась до нього й вигукнула:

– Таточку, ось мій рятівник!

Приміряла дівчина краєчок відірваного одягу до халата Жумагельди, і він якраз підійшов.

Мовив тоді хан:

– Я віддаю тобі, юначе, свою доньку і свій трон!

Але Жумагельди відповів:

– Не можу я одружуватись раніше від старшого брата. Віддай свій трон і свою доньку моєму братові Мошкену.

Хан згодився.

Побув Жумагельди на весіллі брата, відпочив кілька днів і рушив знову в дорогу – цього разу сам…

Минуло багато часу, поки дійшов він нарешті до великого міста, розташованого на березі моря.

У морі, на острові, стояв чудовий-пречудовий Білий палац. Зайшов Жумагельди до бідної хатинки на околиці міста. Бачить – сидить у ній стара жінка й утирає сльози.

– Чому ви плачете, бабусю? – питає Жумагельди, а сам думає: «Куди не зайду, кругом сидять старі жінки і плачуть. Не на добро це…»

Відповідає йому жінка:

– Бачиш на морі Білий палац з баштами? В ньому живуть І три велетні. Є у них красуня-сестра. Наш хан захотів одружитися з нею, але брати не віддають її. Зараз там точиться бій. Велети перебили все ханське військо. Вчора вони вбили мого єдиного сина, який служив у хана. Ось чому я плачу.

І Заспокоїв її Жумагельди:

І – Не сумуйте, я буду вам за сина.

Ліг він відпочивати, а наступного дня почав розпитувати стару жінку, як дійти до Білого палацу.

– Немає туди шляху,– важко зітхнувши, мовила стара.– Дійти можна лише по стежині, яка залита водою. Потрібно обігнути по ній море. Тоді тільки доберешся до палацу.

Знайшов Жумагельди стежину. Обігнув море і підійшов до Білого палацу. Вихопив він кинджал і голосно закричав:

– Агов, хто там у палаці! Виходь!

Почули велетні його голос. Старший брат звелів меншому:

– Сходи, вбий цього горлапаня та принеси сюди. Щось їсти хочеться!

Вийшов велетень з палацу. Змахнув Жумагельди кинджалом і відтяв йому голову.

Розгнівався старший велетень, що молодший затримується.

Посилає середнього:

– Поглянь, чого він там забарився?

Вийшов другий велетень. Жумагельди і йому голову відрубав. Чекає старший брат. Думає: «їдять вони, мабуть, цього горланя без мене!.. Ну то я їм зараз покажу…»

Вибіг і він на подвір’я. А Жумагельди відрубав голову і йому.

Увійшов батир до Білого палацу. Зустрічає його тут така красуня, що Жумагельди відразу впав на підлогу непритомний.

А дівчина вибігла на подвір’я і побачила своїх братів, що лежали з відтятими головами. Схопила вона кинджал, повернулася до палацу і хотіла вбити юнака, що непритомний лежав на килимі. Але глянула на його гарне обличчя й пожаліла.

Принесла дівчина глечик холодної води, бризнула нею на Жумагельди і привела його до пам’яті.

Потім вони разом поховали її братів-велетнів, а через деякий час Жумагельди одружився на красуні.

Ось живуть вони вдвох у Білому палаці. Жумагельди на полювання їздить, а дружина його домашнім господарством займається. Звідки їм знати, що біда до них підкрадається?..

Хан, який давно хотів одружитися на сестрі велетнів і вів з ними війну, доручив чаклунці за велику винагороду викрасти йому красуню.

Замовила чаклунка золотого човна, поставила на нього золоту скриню, а в скрині розіслала м’яку постіль.

Сіла відьма в човен, підпливла до Білого палацу. Човен сховала, а сама лягла на дорозі й прикинулася мертвою.

Тут її й побачив Жумагельди, коли повертався з полювання.

Під’їхав до неї батир та й питає:

– Ти чого тут лежиш, бабусю?

– Та я нещасна самотня жінка,– розплакалася чаклунка,– наше місто зруйнував, спалив клятий ворог… У мене навіть немає хатинки. Оце, оце я тут лежу й чекаю смерті, коли вона нарешті прийде до мене…

– Не хвилюйтесь, бабусю, – почав заспокоювати її Жумагельди.– Будете жити в нас…

У нас усе є: і житло, і їжа…

Посадив він стару на свого коня й повіз до палацу.

Побачила дружина чаклунку та й каже:

– Відчуває моє серце, чоловіче, що не буде нам від цієї старої добра. Відвези її назад.

Сторінки: 1 2